Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.3.2. Теорії системної трансформації капіталізму

У1950-1970-х роках у світовій економічній думці поширилися теорії системної трансформації капіталізму. Домінували теорії соціально інституціональної (соціально-індустріальної) течії інституціоналізму, ознакою яких було поєднання економічної теорії та соціології.

Основою теорій системної трансформації ринкового суспільства є твердження про його еволюційний розвиток під впливом різноманітних факторів, насамперед науково-технічного прогресу та державного регулювання. Необхідність втручання держави в економічні відносини, перетворення її на центр оптимізації економічного та суспільного розвитку пояснювалися:

o зниженням функціональної спроможності ринку, що виявлялося в недостатньому реагуванні ринку на соціальні проблеми (соціальне забезпечення, соціальний захист, справедливий розподіл доходів), неспроможності вирішення довгострокових перспектив розвитку суспільства, розв'язання глобальних загальносвітових проблем;

o потребою стимулювання та впорядкування конкуренції як умови відтворення економічної системи, попередження її негативних результатів.

Теорія колективного капіталізму була розроблена Г. Мінзом і А. Берлі у 1930-х роках. У 1962 р. у праці "Корпоративна революція в Америці" Г. Мінз аналізує еволюцію чотирьох типів економічних систем: натурального господарства, атомістичної економіки, що була основою економічної теорії А. Сміта, приватного капіталізму XIX ст. в Європі, дослідженого К. Марксом, та колективного капіталізму XX ст. Основою колективного капіталізму є корпоративне підприємництво, для якого характерні здійснення управління менеджерами і втрата власниками контролю над виробництвом, працівниками і споживачами. Одночасно зростання кількості акціонерних компаній сприяє збільшенню чисельності акціонерів, серед яких тисячі найманих працівників.

Теорія народного капіталізму, розроблена економістами та соціологами, об'єднує концепції "дифузій власності", "управлінської революції" та "революції в доходах". їх основою є аналіз змін у структурі акціонерного капіталу та власності.

Концепція "дифузії власності", або "демократичного капіталізму" (А. Берлі, Т. Карвер, Е. Джонстон), стверджує, що з розвитком ринкової економіки відбувається перехід від індивідуально-приватної власності до плюралізму форм власності за провідної ролі акціонерної власності. Як результат, відбувається розпорошення власності (дифузія), що свідчить про демократизацію суспільного устрою, відсутність конфлікту між працею і капіталом, формування безкласового суспільства.

Концепція "управлінської революції", або революції менеджерів (П.Ф. Друкер, Дж. Бернхем, Т. Ніколс), обґрунтовує перехід влади у корпораціях від власників до управлінців-менеджерів, які керуються суспільними інтересами, а не мотивами прибутку.

Згідно з концепцією "революції в доходах" (С. Кузнець, Дж.К. Гелбрейт, К. Боулдінг, Е.Х. Хансен та ін.), у розвинених країнах ринкової економіки відбулося вирівнювання доходів різних соціальних груп і сформувався кількісно переважаючий середній (за доходами) клас. С.С. Кузнець, Нобелівський лауреат 1971 р., у праці "Частка вищих доходів груп у національному доході та заощадженнях" (1953) на основі аналізу динаміки розподілу національного доходу США за 1919-1948 рр. показав систематичне зменшення доходів вищих груп населення. Доцільно зауважити, що вчені В. Перло і Р. Міллс довели необґрунтованість висновків С.С. Кузнеця з огляду на тенденційний аналіз статистичного матеріалу.

Теорія індустріального суспільства П.Ф. Друкера базується на твердженні, що системоутворювальними факторами розвитку є промислова корпорація, яка здійснює масове виробництво, профспілки, менеджмент і розвиток людини. Індустріальне суспільство має два різновиди: капіталістичне - вільне та соціалістичне - "рабське". Прогнозуючи економічну трансформацію, вчений виробив концепцію суспільства знань, в якому основними факторами виробництва є знання, технології та інновації.

У теорії суспільства достатку (суспільства масового споживання, суспільства масового благоденства) Дж.К. Гелбрейт у 1950-х роках обґрунтував тезу про вирішення у процесі трансформації капіталізму основних соціальних проблем (високий рівень споживання, відсутність соціальних конфліктів і "соціалізація" ринкового суспільства). Індустріальне суспільство - це багатополюсне "плюралістичне" суспільство з великою кількістю корпорацій та інших організацій, які виконують власні функції. Одночасно вчений зауважував, що виникла проблема забезпечення потреб духовного та інтелектуального розвитку людини. Наголошував на виключній ролі держави у забезпеченні рівноваги між центрами сили, приватним споживанням і задоволенням суспільних потреб, таких як освіта, охорона здоров'я, боротьба з бідністю, голодом тощо.

У працях 1960-1970-х років у теоріях індустріальної сите ми та нової індустріальної держави Дж.К. Гелбрейт розглядав індустріальне суспільство як співіснування двох систем: планувальної, якою управляють найбільші корпорації, та ринкової з переважанням вільної конкуренції. У США це співвідношення становить приблизно 1000 корпорацій і 12 млн дрібних фірм у сільському господарстві, сфері послуг, торгівлі, будівництві. Обидві системи прагнуть до контролю економічного середовища, проте лише планувальній системі вдається підпорядкувати економіку і державу, ринкова - пристосовується. Вирішальною ознакою індустріальної системи є технізація виробництва, що потребує від корпорацій гігантських інвестицій, планування та контролю над споживчим попитом. Формується нова роль держави: перетворення на інструмент макроекономічного контролю корпорацій над цінами і ринками промислових товарів.

У теорії регулювальної ролі держави (загальній теорії реформ) Дж.К. Гелбрейт наголошував, що держава зобов'язана звільнитися від влади планувальної системи та працювати в інтересах суспільства. Державні реформи мають охоплювати: вдосконалення механізмів посилення впливу та можливостей ринкової системи, піднесення рівня її розвитку стосовно планувальної системи (зменшення нерівності в доходах і поліпшення конкурентних можливостей); упорядкування цілей корпорацій щодо служіння суспільству і знищення привілеїв планувальної системи; управління економікою; реформування соціальних проблем, забезпечення гарантованого мінімуму доходів усім членам суспільства, розширення суспільних послуг; послаблення тиску військово-промислового комплексу. Здійснення реформ має ґрунтуватися на фінансово-бюджетній політиці (підвищення податків для багатих людей, зменшення дефіциту бюджету, зниження процентної ставки). Такі галузі, як охорона здоров'я, транспорт, міське будівництво, пропонувалося розвивати як державний сектор, що буде новим позаідеологічним соціалізмом.

Майбутнє індустріального суспільства Дж.К. Гелбрейт пов'язував з діяльністю інтелігенції (а не техноструктури), яка керуватиметься економічними пріоритетами на користь суспільних інтересів. Вважав, що провести реформи могли б представники меритократії - професорсько-викладацької еліти, але це можливо лише за умови перетворення фундаментальних знань на найдефіцитніший ресурс, що дає владу.

Теорія соціалістичного імперативізму Дж.К. Гелбрейта пропагує ідею нового соціалізму, змістом якого є організація галузей, які не можуть ефективно функціонувати в ринковій економіці, у межах державної власності. Такий соціалізм не бажає влади, він необхідний там, де наявний низький рівень розвитку.

Теорія держави загального добробуту (A.C. Пігу, К. Боулдінг, Е.Х. Хансен, Дж.Д. Коул, Дж. Стрейчі) визнає позитивну силу держави, спрямовану на досягнення соціальної гармонії та загального високого рівня добробуту.

Теорія соціального партнерства (С. Чейз, Дж.М. Кларк, Ф. Перру, П.Ф. Друкер, П.Е. Семюелсон та ін.) ґрунтується на ідеї "класового миру" між працею і капіталом, політиці соціального діалогу, що спроможні забезпечити економічне зростання шляхом укладання колективних трудових договорів і гуманізації трудових відносин.

Теорію змішаної економіки продовжували розвивати соціально-демократичні концепції. "Демократичний соціалізм" став офіційною доктриною Соціалістичного Інтернаціоналу (1951). Визначалися пріоритетні напрями побудови соціалізму: політична демократія (парламентська форма правління, сильні профспілки, демократизація господарського законодавства та економічної політики); економічна демократія як шлях побудови змішаної економіки, заснованої на плюралізмі форм власності, співіснуванні різних форм управління виробництвом, демократизації державного управління; соціальна демократія, змістом якої є реформування соціальної сфери, активна соціальна політика; соціальний захист широких верств населення. Доктрина соціал-демократії визнавала різноманітність національних моделей соціалістичного суспільства, серед яких виокремлюють скандинавський "розподільчий соціалізм", лейбористський "корпоративний соціалізм", французький "самокерований соціалізм".

Ідеї планового регулювання економіки у Франції розвивав Франсуа Перру (1903-1987) - економіст, представник соціологічного інституціоналізму, автор праць "Капіталізм і соціальний контроль" (1938), "Неомаржиналізм" (1941), "Капіталізм" (1948), "Економіка XX ст." (1961). Представники соціологічного напряму дотримувалися комплексного підходу до аналізу економічного механізму, вважали, що неможливо зрозуміти ринок без дослідження суспільства, в якому він функціонує.

Загальна економічна теорія Ф. Перру складається з: 1) теорії домінантної економіки; 2) теорії гармонізованого зростання; 3) теорії загальної економіки.

У теорії домінантної економіки Ф. Перру характеризує сучасне йому капіталістичне господарство. Він вважає його основним принципом нерівності, що виявляється у відмінностях щодо обсягів виробництва і капіталу, поінформованості партнерів, належності до різних галузей господарства. Як наслідок, сформувалися підпорядковані та домінантні економічні одиниці, останні за допомогою "ефекту притягання" збільшують масштаби і темпи економічної експансії, а це деформує економічний простір.

У теорії гармонізованого зростання Ф. Перру визначає шляхи й методи еволюції домінантної економіки за допомогою економічної політики держави, яка має стати центром ухвалення рішень, проводити антициклічну політику, довгострокове програмування економічного розвитку на основі індикативного планування (політика дирижизму, від фр. diriger - керувати). Такі заходи забезпечать гармонізоване зростання, мета якого - перетворення ринкової економіки на загальну економіку. Гармонізація досягається шляхом соціального діалогу між підприємцями і працівниками, виробниками і споживачами (узгодження дій, колективні угоди).

У теорії загальної економіки, або суспільства соціальної гармонії, темпи зростання, структура виробництва, основні принципи організації господарства і суспільства підпорядковані вимогам максимальної економічності. У такій економіці держава виконує роль арбітражного органу, що наглядає за дотриманням загального інтересу. Суспільство буде зацікавлене у створенні такого типу господарства, в якому враховуватимуться передусім інтереси кожної людини, всіх членів суспільства без винятку, а не окремих осіб чи соціальних груп.

Отже, теорія Ф. Перру містить програму вдосконалення ринкового суспільства шляхом реформування.

Економісти соціологічної школи справили значний вплив на політику держави в галузі економічного регулювання і соціального законодавства. Цей вплив був найбільш помітним у 30-х, а потім у післявоєнних 40-50-х роках XX ст. Зокрема, у Франції економісти соціологічного спрямування брали участь у формуванні концепції економічного дирижизму та індикативного планування.

Починаючи з кінця 1960-х років стала помітною тенденція до соціологізації всієї західної економічної науки під впливом змін у ринковій економіці та переорієнтації економічної політики, формування соціального ринкового господарства.