Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 4.1.5. Загальні тенденції розвитку сервісно-інформаційної економіки у країнах Європейської цивілізації

В останній третині XX ст., - на початку XXI ст., у країнах Європейської цивілізації відбувається процес перебудови традиційних моделей господарювання, зумовлений як причинами внутрішнього порядку, так і зовнішніми чинниками, зокрема формуванням єдиного глобального ринкового господарства і сучасною науково-технічною, технологічною та інформаційною революцією.

До країн з індустріальною розвиненою ринковою економікою належать держави - члени Організації економічного співробітництва й розвитку (ОБСР): США, Канада, країни ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Серед них виокремлюється "сімка" основних промислово розвинених країн - США, Канада, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія. Держави ОЕСР визначають світовий економічний розвиток, їх частка становить 54 % валового національного продукту світу і 69 % світового експорту, а "сімки" - відповідно 46,3 і 50,1 %.

Економічний розвиток індустріально розвинених країн упродовж другої половини 1980-х років - початку XXI ст.

Характеризують певні тенденції. Циклічність економічної динаміки зберігається.

Характерна ознака динаміки економічного зростання - зниження темпів, які в 1981-1990 рр. становили в середньому 2,6 % (у 1961-1970 рр. - 5 %). 1983-1990 рр. - це період найтривалішого за післявоєнний час економічного піднесення, однак лише в середині 1980-х років було досягнуто промислового рівня кінця 1970-х років. У 1988 р. приріст сукупного ВНП розвинених країн досяг рекордних 4,5 %. Державна політика спрямовувалася на зменшення обсягів міжнародного кредиту, споживання певних видів сировини, встановлення жорстких митних перешкод тощо.

1990-1991 рр. - це період нової економічної кризи, особливістю якої була асинхронність, що проявилася спочатку в державах континентальної Європи, а в середині 1991 р. - у ФРН і Японії. Кризові явища охопили насамперед інвестиційні процеси, в ряді країн відбулося абсолютне скорочення обсягів інвестицій (хоч сумарна величина виробничих інвестицій залишилася незмінною). Кількість безробітних у промислово розвинених державах збільшилася до 7,1 % економічно активного населення. Реальний обсяг світового товарообігу підвищився всього на 3 %, причому взаємна торгівля розвинених країн збільшилася лише на 2,2 % проти 5 % у 1990 р. Показники реального ВВП у Західній Європі в 1990 р. збільшились на 2,7 % (проти 3,2 % у 1989 р.), а в 1991 р. - на 0,9 %. У більшості держав Західної Європи приріст промислового виробництва в 1990 р. становив 2,1 % проти 3,9 % у 1989 р., а в 1991 р. взагалі припинився. У Німеччині максимальне падіння виробництва спостерігалося у 1993 р., коли обсяг ВВП зменшився на 3,7 %. Антикризові заходи охопили фіскальну політику, спрямовану на зниження рівня оподаткування з метою стимулювання найефективніших і перспективних виробництв; кредитно-грошову політику, що регулювала процентні ставки, валютні курси, обсяги інвестицій і заощаджень; навчання і перекваліфікацію робочої сили.

У 1992-1997 рр. темпи зростання світової економіки характеризує високий рівень динаміки - близько 3 %, а в економічно розвинених країнах - 2,2 %.

Внаслідок фінансової кризи в 1998 р. темпи економічного зростання зменшилися, а в 1999 р. знову почали зростати, досягнувши піку в 2000 р., і повільно зменшуватися у перші роки XXI ст. Так, середньорічний приріст світового ВВП у 1999 р. становив 2,9 %, у 2000 р. - 4 %, у 2001 р. знизився приблизно до 2,2 %. З метою забезпечення економічного зростання ФРС США знизив базову процентну ставку до 1 % річних.

Упродовж 2003-2006 рр. відбувалося зростання темпів світової економіки (+3, 9 % в 2006 р.) та Європи (+2,9 в 2006 р.). У США впродовж 2004-2007 рр. середньорічні темпи приросту номінального ВВП становили 6,6-5,4 %.

В Японії у 1970-1990 рр. були найвищі темпи розвитку серед розвинених держав. Обсяги ВВП збільшилися в 2,3 разу, промислового виробництва - в 1,8 разу. 1990-ті роки - це період нестабільності японської економіки. Середньорічний приріст ВВП становив 1,2 % зі значними щорічними коливаннями. Промислова продукція збільшилася за ці роки лише в 1,02 разу. У першому десятилітті XXI ст. рецесія продовжувалася.

Технологічний поступ і становлення інформаційного способу виробництва - важливий чинник економічного розвитку країн.

Найбільш динамічно цей процес відбувається у США, які вважаються класичною країною нової економіки. У 1993-2000 рр. США контролювали 55 % патентів у галузі інформаційних технологій і комунікацій, 75 % світового ринку програмного забезпечення. У період 1995-2000 рр. приріст випуску продукції за рахунок комп'ютерів та інтернет-технологій за різними даними становив 55-92 %. Щорічно приватні інвестори вкладали у наукові дослідження близько 240 млрд дол. На розвиток усіх форм освіти спрямовували 635 млрд дол.; 62 % випускників шкіл навчались у коледжах (в 1940 р. лише 15 %), науково-дослідною діяльністю займалися 74 особи з 1000 зайнятих. У 1995-2006 рр. внесок інформаційних технологій у зростання сукупної продуктивності факторів виробництва вдвічі переважав внесок неінформаційних галузей. Оцінки показують, що подвоєння знань відбувається кожного десятиліття. На початку XXI ст. у структурі національного багатства США людський капітал становить 73 %.

Технологічний прогрес стимулював переважно приватний капітал за підтримки венчурного капіталу. Венчурне (ризиковане підприємництво) належить до малого бізнесу, в сфері НДДКР зайнято створенням і впровадженням інновацій у новітні галузі НТР. Нині в США нараховується близько 125 основних фірм венчурного капіталу (ФВК) і кілька сотень дрібних регіональних фірм. Більшість з них має правову форму партнерства з обмеженою відповідальністю в складі 3-4 основних і кількох асоційованих учасників, генеральним партнером є ФВК. Основний фонд формується за рахунок великих фінансових інститутів, що вкладають 99 % і стають обмеженими партнерами без права розпорядження фондом. Внесок фірми венчурного капіталу становить приблизно 1 % від загального капіталу, вона отримує 2 % річних від передплатного капіталу і 20 % або більше від підсумкового прибутку. Інвестують ФВК переважно школи бізнесу, університети та інші наукові центри. Венчурні проекти 90-х років лише у штаті Массачусетс за обсягом фінансування значно більші, ніж у Франції та Великій Британії. Понад 20 % венчурних підприємств сконцентровано у наукомістких галузях.

У країнах ОЕСР зростання інвестицій у НДДКР, народну освіту і створення програмового забезпечення становить 3 % щорічно. Понад 59 % ВВП створюється в таких галузях, як освіта і комунікації.

Японія за видатками на розвиток НДДКР (3 % ВВП) і щорічними темпами їх зростання (8,5 %) займає друге місце у світі після США. Фінансування здійснює переважно приватний сектор. Особлива увага приділяється фундаментальним наукам з метою розробки виробничих технологій нового покоління. Фінансування фундаментальних досліджень у 1988 р. становило 12,9 % видатків на НДДКР. Держава сприяє підготовці наукових кадрів, розширенню участі Японії у здійсненні міжнародних дослідних проектів. У 1981-1990 рр. діяла програма "Базова технологія промисловості наступного покоління", що складалася з трьох розділів: нові матеріали, біотехнологія, нові електронні прилади. У 1986 р. утворено японський центр ключових технологій, пріоритетом діяльності якого є інформаційне забезпечення. Процес інформатизації японської економіки і суспільства активізувався завдяки ухваленню Плану побудови інформаційного суспільства до 2000 р., виконання якого забезпечило загальний рівень інформатизації. В результаті власні розробки 1990-х років становили 80 % упроваджених патентів проти 18-24 % у 60-ті роки. Приріст ВВП за рахунок науки й освіти забезпечує 75- 85 %. Однак Японія залишається країною - імпортером технологій.

Економічний розвиток характеризує радикальна зміна структури економіки як один з результатів реалізації досягнень НТР.

Структурні зрушення національних економік пов'язані зі зміною: по-перше, співвідношення між сферами економіки у структурі ВВП і зайнятості - зростання сфери послуг, особливо фінансових та інформаційних, сектору нерухомості, зменшення частки галузей матеріального виробництва, насамперед сільського господарства, по-друге, внутрішньогалузевих пропорцій усередині сфер економіки. Так, у США частка послуг у приватному секторі на початок 2011 р., за прогнозами, становитиме майже 67 %, у структурі зайнятих - 68,8 %, забезпечує майже весь приріст ВВП, є носієм найновіших науково-технічних ідей.

У промисловості зменшується значення добувної галузі, в обробній динамічно розвиваються машинобудування (у США - 31,5 %, Великій Британії та Франції - 36,7 %, Німеччині - 44,3 %), пов'язане з наукомістким виробництвом, і хімічна промисловість. Головна особливість структурних змін - випереджальний розвиток комплексу наукомістких галузей і високотехнологічних виробництв в обробній промисловості. їхня частка у країнах "сімки" в 2000 р. досягла 47,3 %, а в США наближається до 50 %. Простежуються дві тенденції: розширення випуску наукомістких товарів та посилення їх впливу на перебудову традиційних галузей як основних споживачів.

Частка сільського господарства у створенні ВВП зменшилася і становить у країнах "сімки" 3,3 %, Єврозони - 4,9 %, а у структурі зайнятих - близько 7 %. Сільське господарство перетворилося на індустріальну сферу, досягнуто "аграрного добробуту" і самозабезпечення. У 1980-х роках почався новий етап розвитку сільського господарства, що характеризується зменшенням власне сільського господарства в АПК до 10 % (виробництво засобів виробництва становило 30 %, сфера переробки, зберігання і реалізації готової продукції - 60 %), переходом до технологій генної та кліткової інженерії, концентрацією капіталів і виробництва, зростанням капіталомісткості, вузькою спеціалізацією і різними модифікаціями фермерських господарств, горизонтальною і вертикальною кооперацією. Розвиток національного сільського господарства вважають загальнодержавною проблемою, тому створено систему його ефективного державного регулювання.

У США продуктивність сільського господарства найвища у світі. Один фермер виробляє продукцію для 129 осіб (94 у США і 35 за межами країни). Бюджетні асигнування становлять до 40 % вартості валової продукції ферм. У середньому державна допомога становить 20-27 тис. дол. на ферму. Важливу роль у розвитку сільського господарства відіграють кооперативи, з них 57 % займаються маркетингом, 37 % - постачальницькою діяльністю, 12 % - послугами. Через кооперативи реалізують 81 % молока, 36 - бавовни, 18 - фруктів та овочів, у середньому - 30 % сільськогосподарської продукції, постачають 45 % добрив, 43 % палива, 14 % насіння тощо.

У Великій Британії зменшується значення лендлордизму і зростає роль фермерів-власників, які володіють близько 70-90 % сільськогосподарських угідь. Середній розмір ферми становив близько 65,1 га (це найбільший показник серед країн - членів ЄС). Найбільші господарства понад 140 га займають половину орної землі та виробляють половину сільськогосподарської продукції. Самозабезпечення досягло 80 %, з виробництва пшениці, м'яса, картоплі, молока, овочів - 100 %. Франція власною продукцією на 80 % забезпечує населення продуктами харчування. Сільське господарство Японії базується переважно на одногектарних господарствах інтенсивного типу, котрих на початку 90-х років нараховували понад 4 млн. Майже для 90 % селян несільськогосподарська діяльність є основним джерелом доходів.

У структурі сфери послуг звужується значення традиційних секторів (торгівлі, транспорту, зв'язку та комунального господарства), зросло значення таких секторів, як наукомісткі галузі інтелектуального обслуговування (управлінські, технологічні, консультативні тощо), фінансово-кредитний, торгівля, освіта, охорона здоров'я тощо. Сферу послуг характеризує випереджаюча динаміка порівняно з іншими секторами економіки.

Так, у США в 2008 р. у структурі ВВП фінанси, страхування і нерухомість становили 20 %, професійні та бізнес-послуги - 12,7, освіта, медицина і соціальна допомога - 8,1, торгівля - 11,9, а обробна промисловість - 11,5 %.

На динамічні та структурні зміни економіки значною мірою впливають інвестиції.

Упродовж 1970-1990 рр. їх обсяги в розвинених країнах зросли в середньому в 1,5 разу, щодо ВВП становили близько 23 %. У технологічній структурі інвестицій переважають вкладення в основний капітал, галузі та технології НТР, реконструкцію екологічно небезпечних галузей. Велике значення має експорт капіталу, в основі якого лежить широкомасштабна хвиля злиттів і поглинань компаній.

У США приватні інвестиції в загальній сумі щорічних валових інвестицій становлять 85-90 %, а державні - 10-15 %. Норма нагромадження залишається стабільною: 16-18 % ВВП. Лише за 1995- 1999 рр. обсяги інвестицій збільшилися на 54 % при зростанні ВВП на 26 %. Зміни в технологічній структурі характеризуються збільшенням вкладів в основний капітал приблизно на 50 % від загального обсягу, з них у середньому 85 % спрямовувалося у фонд відшкодування.

У Німеччині темпи приросту інвестицій в економіку в 90-х роках у цілому становили близько 2 %, у перше десятиліття XXI ст. прогнозується 2,4-2,7 %. Привабливими залишаються інвестиції у виробничу сферу (класичні інвестиції) - до 4 % в автомобілебудування.

Інвестиційні процеси в Японії характеризує повільне зменшення норми нагромадження капіталу: 38,7 % у 1970р. і 29,5 % у 1997 р. У структурі нагромадження капіталу зростає фонд відшкодування, частка якого у валових виробничих інвестиціях корпорацій у 1999-х роках становила 74,5 %. Частка інвестицій у ВВП за 1950-1985 рр. зросла з 17 до 35 %.

Визначилися нові риси в соціально-економічних відносинах.

Корпоративна форма власності, що забезпечує 80-90 % загального обсягу виробництва, зберігає домінантне значення. Загальні тенденції - збільшення компаній і пошук оптимальних розмірів фірм у межах корпорацій, розширенням кількості власників акцій, залучення до акціонування працівників корпорацій і виникнення трудової акціонерної власності. Наприклад, у США в 1997 р. загальна сума коштів, отриманих від злиття компаній, становила 879 млрд дол. Кількість комерційних банків за 1980-1990 рр. зменшилася до З тис. У 1974 р. ухвалено план розвитку акціонерної власності з метою залучення працівників фірм до акціонування (соціалізація корпоративної власності). Наприкінці 90-х років налічувалося близько 50 млн акціонерів. Народних підприємств, що повністю належать трудовим колективам, у 1990 р. було 10 275, на них працювало 10,5 млн осіб, або 10 % зайнятих.

У Великій Британії панівне становище посіли 500 корпорацій. Традиційна ознака англійських корпорацій - диверсифікація та інтернаціоналізація виробництва. Промислові компанії тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо з "великою четвіркою", що зосередила майже 92 % вкладів акціонерних банків Великої Британії. Найвідомішими є такі фінансові групи, як "Ллойдз", коаліція нафтових монополій, "Барклейз", "Мідлен бенк", Ротшильдів - Оппен гей мерів тощо.

У Франції економіку контролюють 10 фінансово-промислових груп, з них дві - "Париба" і "Суец" - найбільші за розмірами. У кожній галузі монопольне становище займають 2-3 фірми. Так, по дві компанії виробляють 50 % електронного та електротехнічного обладнання Франції, автомобілів і кольорових металів, 100 компаній - 2/3 промислової продукції держави. Вісім французьких компаній входять до перших 100 найбільших компаній світу. Банки Франції поділяють на шість категорій: банки, банки взаємного кредиту, банки кооперативні, фінансові товариства і спеціалізовані фінансові інститути. Кожна категорія має визначені функції. Контролюють банківську систему банки "Сосьєте Женераль" - "Париба", "Креди Ліонне", "Банк насьональ де Парі", кредитний банк "Креді агріколь" (здійснює 85 % операцій в аграрному секторі).

Особливістю Німеччини є зростаючий рівень концентрації виробництва і капіталу. У 1971-1975 рр. у середньому щороку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як у попередні десятиріччя - не більш як 130. Так, на початку XXI ст. 50 найбільших корпорацій (переважно товариства з обмеженою відповідальністю) контролювали 30 % обробної промисловості. Банківська система держави дворівнева: державний Німецький федеральний банк (Дойче Бундес-банк) і комерційні банки. Особливістю банківської системи є її універсальність на основі диверсифікації, щільність банківських філій і надійність грошових вкладів, контроль за виробничим сектором економіки. Продовжувалося збільшення банків, їх перетворення на транснаціональні та міжнародні корпорації. Три банки ("Дойче банк", "Дрезден банк" і "Коммерцбанк") контролювали 4/5 акціонерного капіталу країни, були центрами трьох основних фінансово-промислових груп (ФПГ), так званого "клубу мільярдерів" (116 найбільших монополій і три банки). Однак роль банків в економіці країни менша, ніж в інших розвинених державах.

В Японії у структурі власності позиції лідерів зберігають шість фінансових груп, ядро кожної - однойменний банк, промислова корпорація та універсальна торгова компанія. Частка корпорацій фінансових груп у загальній чисельності фірм становила 0,7 %, в активах - 35 %, за обсягом продажу - майже третину. Банківська система включає державні (Центральний банк Японії, Японський банк розвитку, 11 фінансових організацій, поштові установи) і приватні фінансові організації. Особливістю банківської системи є її спеціалізація: банки для довготермінового фінансування, для малого і середнього бізнесу, галузеві, для валютних операцій тощо. їх об'єднує міжбанківська інформаційна система телекомунікацій. Центральний банк займається державним бюджетним фінансуванням через комерційні банки, які стають його боржниками.

Разом з тим, зростає роль індивідуальної приватної власності, середнього та малого бізнесу.

Держава надає допомогу кредитами з низькою ставкою процентів, фінансову підтримку і податкові пільги. У США частка середніх і малих підприємств, які перебувають в індивідуальній або партнерській власності, становить 80 % від кількості всіх підприємств, але на їх частку припадає 13 % ділового обороту, у структурі зайнятих становить приблизно 54 %, в експорті США - 55 %. У Великій Британії роль середнього і малого бізнесу менша, ніж в інших європейський країнах. Він розвивався на основі контрактних, дилерських, франчайзингових і субпідрядних зв'язків із великими корпораціями. Особливістю Німеччини є конкурентоспроможний середній і малий бізнес. На початку XXI ст. підприємства малого (до 10 зайнятих) і середнього (до 500 зайнятих) бізнесу становили в об'єднаній Німеччині 99,8 % від загальної кількості фірм. На них працювало 2/3 зайнятих, припадало 44 % валових інвестицій і 40 % товарного експорту, вони виробляли 46 % ВВП, 50 % промислової продукції. У Франції малий і середній бізнес зміцнив позиції у 1970-1980 рр. У промисловості ним зайнято 36 % підприємств від їх загальної кількості, у будівництві - 80, торгівлі - 79 у секторі фінансових послуг - 83 %. У текстильній промисловості 60 % підприємств були ремісничого типу, 85 % хліба випікали в пекарнях із 1-2 працівниками. Експортною діяльністю займалися до 40 % підприємств. В Японії малий і середній бізнес становить 99 % усіх фірм Японії, життєздатність яких значною мірою визначають субпідрядні відносини з корпораціями. Японська система "камбан" - це організація синхронної взаємодії конвеєрного виробництва з постачальниками та збутом на основі прямих зв'язків.

Сільське господарство характеризує подальша індустріалізація та інтенсифікація виробництва, перехід до ресурсозберігаючих технологій. Сільськогосподарська техніка стає потужнішою з універсальними агрегатами і мікропроцесорною технікою. Більше застосовують добрива, засоби захисту рослин, досягнення генної інженерії.

В аграрній економіці США процеси концентрації продовжуються. Кількість ферм зменшилася до 1,9 млн проти 6,8 у 1935 р. На початку XXI ст. в індивідуально-сімейній власності перебувало 85 % ферм, власності товариств - 10 %, корпорацій - 5 %. Майже 75 % ферм - це малі та середні сімейні, але їх частка у виробленні продукції становить близько 20 %. У Великій Британії зменшується значення лендлордизму і зростає роль фермерів-власників, які володіють близько 70-90 % сільськогосподарських угідь. Середній розмір ферми становить близько 65,1 га (це найбільший показник серед країн - членів ЄС). Однак понад половина ферм (до 30 га) обробляють лише 9 % землі. Товарну продукцію постачають господарства, розміри яких перевищували 60 га (приблизно 1/3 ферм). Найбільші господарства понад 140 га займають половину орної землі та виробляють половину сільськогосподарської продукції. Темпи зростання сільського господарства у 1990-х роках були одними з найвищих серед економічно розвинених країн - 3 %. Самозабезпечення досягло 80 %, з виробництва пшениці, м'яса, картоплі, молока, овочів - 100 %. У сільському господарстві Німеччини переважає сімейна ферма, на яку в середньому припадає 16 га землі. Малих і середніх ферм було близько 80 % від загальної кількості. Виробництво концентрувалось на основі вертикальної інтеграції секторів АПК. У галузевій структурі сільського господарства переважає тваринництво. Власна продукція на 80 % забезпечує країну продуктами харчування. У Франції на початок XXI ст. на ферму в середньому припадало 16 га землі. Лише 16 % господарств мали понад 50 га, використовували 52 % сільськогосподарських угідь, виробляли 2/3 продукції. Кооперативи забезпечували виробництво 50 % вина, 30 % овочевих консервів, 25 % м'ясних і 40 % молочних продуктів. Участь у ЄС пришвидшила процес концентрації та спеціалізації виробництва. На зміну дрібним селянським господарствам прийшли великі ферми, що контролювали збут, постачання напівфабрикатів, доставляли дрібним і середнім господарствам корми, молодняк, а потім забирали готову продукцію. У такий спосіб у Франції виробляли до 1/3 продукції птахівництва. Сільське господарство Японії базується переважно на одногектарних господарствах інтенсивного типу, котрих на початку 1990-х років нараховували понад 4 млн. Майже для 90 % селян несільськогосподарська діяльність була основним джерелом доходів. Основною сільськогосподарською культурою був рис (30 % сільськогосподарської продукції). Європеїзація споживання продовольчих товарів зумовила зростання аграрного імпорту, зменшила самозабезпечення до 70 % у 1990-ті роки. Власне виробництво забезпечувало на 90 % потреби в молочних продуктах, м'ясі, фруктах, яйцях.

Трансформується роль держави в економічному розвитку.

Критерій державного регулювання - ефективність втручання, а не його масштаби. Бізнес відіграє роль головного актора господарської діяльності, а держава - її регулятора і координатора.

Скорочуються державний сектор і господарські функції держави. У країнах Спільного ринку частка державного сектору зменшилася з 10 % в кінці 1970-х років до менш ніж 5 % у 2000 р. Центральне місце в державному регулюванні економіки продовжує займати бюджетна система, але змінилися цілі та спрямованість державних видатків, насамперед щодо системи соціального захисту: зростають державні соціальні трансфери (страхування, пенсії, різні допомоги, на охорону здоров'я), видатки на організацію освіти, особливо вищої, розвиток інфраструктури, забезпечення зайнятості, захисту споживачів і природного середовища тощо. Наприклад, у США державні видатки у ВВП в 1960 р. становили 27 %, у 1998 р. - 32, 8 %; у Великій Британії - відповідно 32,2 і 40,2 %, у Франції - 34,6 і 54,3 %, в Італії - 30,1 і 49,1 %.

У США в 1990-х роках почався поступовий відхід від консервативної концепції соціально-економічного розвитку. Реалізація концепції "капіталовкладення у майбутнє" президента Дж.Г. Буша забезпечила, по-перше, повернення до політики довгострокового економічного зростання, змістом якої було вкладення інвестицій у виробничий капітал, науково-технологічний розвиток і людський капітал, "розумне" регулювання бізнесу, по-друге, посилення соціальної відповідальності держави. Однак це призвело до підвищення податків і зростання дефіциту бюджету.

За президентства Біла Клінтона (1992-1999) і проведення політики "третього шляху" головним завданням було створення умов для технологічної та інформаційної революції, а також збереження соціального регулювання. У результаті економічного піднесення, яке тривало 107 місяців, досягнуто профіциту державного бюджету та створено 22 млн нових робочих місць, скоротився рівень безробіття, тіньова економіка зменшилася до 8 %, посилилася економічна роль держави.

Консервативно-ліберальна економічна політика продовжувалася у 2000-2008 рр. за президента Дж.В. Буша (молодшого). Концепція "співчутливого консерватизму" охоплювала реформування освіти, медичного обслуговування, пенсійного забезпечення за рахунок держбюджету, заходи щодо розвитку інформаційної (нової) економіки та інформаційної структури. У 2006 р. витрати на соціальне забезпечення становили 25,6 % видатків бюджету.

Для президента Барака Обами головною проблемою є вихід країни з фінансової та економічної кризи, що почалася у 2008 р.

У Франції утвердження ліберально-консервативної політики відбувалося поступово і хвилями. Після економічної кризи 1973- 1975 рр. на основі дирижизму було проголошено політику промислової переорієнтації (розроблена VII Планом економічного і соціального розвитку на 1976-1980 рр.). її змістом був перехід від універсального національного господарства до підтримки конкурентоспроможних експортних галузей (автомобільної, авіаракетної, хімічної, харчової), розвитку транснаціональних компаній з урахуванням інтеграційних умов. Весною 1978 р. у рамках "нової економічної політики" було визнано неефективність розширення етатизму і ухвалено курс на лібералізацію господарських відносин. Проте впродовж 1981-1982 рр. уряд лівих сил провів широкомасштабну націоналізацію, державний сектор розглядався як основа змішаної економіки з централізованим регулюванням темпів і пропорцій економічного зростання. На середину 1980-х років державний сектор характеризували 17 % ВВП, 35 % інвестицій в основний капітал, 11 % економічно активного населення. Він забезпечував чверть експорту і третину промислової продукції. Власністю держави стали 36 комерційних банків, що збільшило частку державного сектору в сфері фінансування і кредиту до 95 %. Було підвищено рівень мінімальної заробітної плати, на 40-50 % збільшено розміри пенсій і допомог у зв'язку з безробіттям; робочий тиждень скоротили до 39 год при збереженні зарплати, було ухвалено закон про вихід на пенсію в 60 років.

Перемога правих сил у 1986 р. започаткувала неоліберальний курс, економічна програма якого охоплювала інституціональні реформи: денаціоналізацію та приватизацію промислових компаній і банків, відмову від традиційного регулювання певних сегментів економіки. Приватизація проводилася трьома хвилями (1986-1987, 1993-1995, з кінця 1990-х років). Приватизація відбувалася з урахуванням економічної доцільності та національних інтересів країни. Поступово у систему ринкових відносин втягувалися галузі суспільних послуг. Лише за 1993-1999 рр. доходи від приватизації становили 253 млрд фр. На кінець 1999 р. частка державного сектору становила 10,5 % валової доданої вартості, 13,5 % валових інвестицій в основний капітал. Держава відіграє роль акціонера держсектору, визнає його господарську автономію і одночасно є гарантом виконання ним суспільних функцій, визначає довгострокову перспективу розвитку. Однак залишається високий рівень видатків на соціальні заходи, які в 2008 р. становили 31 % від ВВП.

Важлива складова ліберальних реформ - реформування макроумов функціонування господарського механізму і створення правової бази для розвитку приватної ініціативи. Це проявилося у дерегулюванні кредитно-фінансової системи, поступовому зменшенні податків, зокрема податок на прибуток знизився до 33 % (один з найменших у Європі), активізації французького ринку цінних паперів. Держава майже повністю відмовилася від ролі кредитора національної економіки, що свідчило про перехід від "економіки керованих фінансів до економіки фінансових ринків". Французький варіант лібералізму характеризується як синтез ідей західного консерватизму і особливостей національної соціально-економічної моделі. Це "розумний лібералізм", "ліберальне державне втручання".

Особливістю японської моделі розвитку є високий рівень участі держави в економічному та соціально-політичному житті країни.

У 1970-1990-х роках відбувся поступовий перехід від кейнсіанської концепції державного регулювання до неоконсервативної моделі. Концепція "громадянського добробуту" трансформувалася в "японську модель суспільства добробуту", принцип справедливого розподілу - в принцип "рівних можливостей".

Соціально-економічна політика ґрунтувалася на макроекономічному прогнозуванні та середньо- і довготерміновому плануванні соціально-економічного розвитку. Управління економічного планування при канцелярії прем'єр-міністра розробляло плани-прогнози консультативного, індикативного, адаптаційного характеру, складало щомісячні аналітичні матеріали, щорічно друкувало звіти про стан економіки. Так, були розроблені плани на 1973-1977, 1979- 1986,1983-1992,1992-1996 рр. План на 1996-2000 рр. (Соціально-економічний план структурних реформ - сильна економіка і вільне від проблем життя народу) ставив завдання розширення внутрішнього попиту, імпорту готових промислових товарів, зменшення залежності від експорту, стимулювання іноземних інвестицій. Плани доповнювалися цільовими програмами, наприклад, План розширення внутрішнього попиту (1985-1990 рр.), Програма дій щодо розширення японського ринку (1985-1989 рр.) тощо.

Втручання держави в економіку здійснювалося на основі кредитно-фінансових механізмів. Формально через бюджетну систему розподіляли близько 25 % ВВП. Центральний банк (величину його облікової ставки визначало міністерство фінансів) кредитував приватні підприємства через комерційні банки, що стежили за раціональним використанням коштів. Одночасно підприємства отримували податкові пільги. Визначальною ознакою Японії було співробітництво приватного бізнесу та уряду Японії.

Діяла система державного управління життєвим рівнем японців. Якщо в 1960-ті роки проводилася політика отримання обсягів споживання на користь нагромадження інвестицій, то в 1980- 1990-х роках - пріоритетного розширення. Динаміка заробітної плати та платоспроможного ринкового попиту співвідноситься зі зростанням продуктивності праці.

У 90-ті роки для подолання зниження попиту використовували заходи макроекономічного характеру: пом'якшення умов кредитування, розширення бюджетних видатків на громадські роботи, зменшення податків. У першому десятилітті XXI ст. економіка Японії характеризувалася рецесією і значною мірою залежала від вирішення проблем переходу на інтенсивний шлях розвитку, обмеження державного регулювання економіки, подолання психологічної ізоляції, участі в міжнародному поділі праці.

Розвиток національних економік с складовою світових процесів інтернаціоналізації та інтеграції господарського життя

Важливу роль у розвитку світогосподарських зв'язків мають регіональні економічні організації. У кінці 90-х років у світі діяло 85 регіональних торгових і економічних угод, нараховувалось 23 економічні організації інтеграційного типу. На держави, що до них входять, припадає 2/3 світового ВВП і основна частина міжнародної торгівлі (майже 8 трлн дол.). Зростає значення міжнародних економічних організацій, кількість яких досягає 5 тис.

До найпотужніших економік світу, що забезпечили найбільшу частку у світовому виробництві ВВП, належать економіки ЄС, США, Китаю та Японії. Вони зайняли домінуючі позиції у світовому експорті товарів (у 2004 р. відповідно 41,8; 9,2; 6,7 і 6,4 %) і послуг (відповідно 47,9; 15,2; 2,8 і 4,5 %).

Позиції США у світовій економіці поступово слабшають, однак держава зберігає лідерство. У 2007 р. частка США у світовому ВВП становила 21,3 % (у 1970 р. - 22,52 %), банківських активах - 13,2, вартості акцій - 30,6, вартості деривативів - 50,8 %.

Відбувається процес постійної адаптації економіки США до глобалізації ринків. Держава лідирує в експорті напівпровідників, електроніки, авіакосмічної та лазерної техніки, засобів зв'язку, передових технологій, патентів, ліцензій, консультативних послуг. Частка експорту у ВНП становить 13 %, у світовому експорті товарів - 12,3 %, послуг - 15,7 %. США вивозять від 1/4 до 1/2 сільськогосподарської продукції.

Американські закордонні інвестиції зростали впродовж 90-х років щорічно на 17 %, економісти обґрунтовують наявність "другої економіки" за межами країни. Одночасно імпорт інвестицій перевищив експорт. Лише прямі іноземні інвестиції у 1996 р. становили 77 млрд дол. Внаслідок цього США перетворилися на країн у-боржника. Значні позиції у світовій економіці мають американські ТНК, що контролюють 2/3 зовнішньоторгового обігу держави, 4/5 ліцензійної торгівлі, понад половину експорту капіталів. Погіршується міжнародна роль американського долара, хоч на нього припадає 65 % світових валютних резервів.

В Європі найпотужніше регіональне інтеграційне об'єднання - Європейське економічне співтовариство, з 1 січня 1994 р. - Європейський Союз.

На третьому етапі розвитку (друга половина 1980-х років - 1990-ті роки) відбулося нове розширення ЄЕС. У 1986 р. до нього приєдналися Іспанія та Португалія, в 1995 р. - Австрія, Швеція, Фінляндія, отже, до ЄС входило 15 держав-членів. До 2008 р. Європейський Союз розширився до ЄС-27.

Інтеграційні процеси охопили:

o завершення будівництва єдиного внутрішнього ринку на основі Єдиного європейського акта (ЄЄА), що набув чинності з 1 січня 1987 р. У ньому зазначалось про необхідність створення єдиного ринку 12 країн - членів Співтовариства до 1993 р. З цією метою узгоджено митне законодавство, адміністративні правила, податкові бар'єри, можливість вільного пересування товарів, послуг, капіталів і робочої сили. На основі Маастрихтських угод (1993) про Європейський Союз створено єдиний економічний простір. Із 1994 р. діє європейський економічний простір ЄС - ЄАВТ (ЄАВТ - Європейська асоціація вільної торгівлі);

o створення у січні 1999 р. Європейського валютного союзу (ЄВС), до якого належали 12 країн: Австрія, Бельгія, Ірландія, Німеччина, Італія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Греція. У його межах відбувається координація економічної та валютної політики;

o формування єдиної валюти, введеної в січні 1999 p., - євро (EUR). Упродовж 1999-2001 pp. її використовували в безготівкових розрахунках, азі січня 2002 р. банкноти і монети євро з'явилися в готівковому обігу. Створена і діє Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ);

o проведення єдиної структурної та науково-технічної політики. Виробляються національні пріоритети структурних перетворень і науково-технічної політики, однак їх загальною спрямованістю е технологічна перебудова на основі ресурсозберігаючих технологій і координація діяльності для забезпечення конкурентоспроможності національних економік.

На початку XXI ст. ЄС-15 об'єднував 6 % населення земної кулі, 340 млн жителів, територію площею 327 млн кв. км, зростаючи як лідер світового господарського розвитку.

У2001 р. ЄС-15 випередив США та Японію за темпами економічного зростання. Економічні системи країн - членів ЄС швидко набули ознак постіндустріалізму. Частка промислового сектору у ВВП зменшилася до 20 % (від 15 % у Греції до 30 % у Німеччині), в США за різними оцінками коливається в межах 22,7-21,2 %. Країни - члени ЄС практично наздогнали США за рівнем фінансування НДДКР. їх частка на ринку світової наукомісткої продукції становила близько 18 %. Вони випередили США щодо виробництва хімічної продукції, фармацевтики, автомобілів, засобів мобільного зв'язку, продовольчих товарів і одягу. Серед 200 найбільших світових промислових компаній європейських 69, американських - 64, японських - 53.

ЄС - це самодостатня економічна система. Внутрішньоєвропейська торгівля становить 62 % проти 36 % у 1958 р. На торгівлю з країнами, що розвиваються, припадає лише 10-18 %, на Латинську Америку - 2,5 %. Це значно зменшує залежність від світової кон'юнктури. Серед 20 найбільших світових експортерів - 9 країн - членів ЄС (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Швеція, Швейцарія), частка яких у світовому експорті становить 32,2 % (США - 12