Історія економіки та економічної думки - Шевченко О.О. - 4.1. Теорія раціональних очікувань

Наприкінці 70-х рр. на Заході, передусім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-реформізму.

Засади неокласичних ідей відображалися в неоліберальних теоріях та теоріях економічного зростання, використовувались як методологічна база досліджень у контексті визначення міжрегулюючого впливу держави.

Проте самі доктрини "неокласичного відродження" характеризуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства - не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тому числі в теоріях "раціональних очікувань" та "економіки пропозиції".

4.1. Теорія раціональних очікувань

У 60-70-х рр. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань - "адаптивні очікування" і "раціональні очікування".

"Адаптивні очікування" спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок.

На підставі "адаптивних очікувань" фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

"Раціональні очікування" базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретно економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї "раціональних очікувань", відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював у 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся й використав її Р. Лукас.

Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 р., професор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість багатьох положень, як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою "нової класичної школи економіко". Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на підставі моделювання.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків очікування такого роду негайно нейтралізують будь-яку систематичну політику стабілізації.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання попиту. А у 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон'юнктурної політики.

Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка економічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва або підтримує вільні ринкові відносини, завдає шкоди розвитку економіки. Ця теза однаково справедлива і щодо кейнсіанських, і щодо монетаристських доктрин.

Лукас звернув увагу на те, що у теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховується лише колишній досвід і цілком відсутні суб'єктивні передбачення. Модель Фрідмена ігнорувала, наприклад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди позначаються на поведінці економічного суб'єкта.

Лукас будує модель, у якій ураховує як вплив на очікування всієї наявної інформації, так і зворотний вплив очікувань на майбутні економічні події. Усе це потребувало використання складного математичного апарату. Першу таку модель було побудовано ним у 1969 р. Вона демонструвала прийняття рішень робітниками стосовно поточного та майбутнього споживання на підставі фіксованого рівня цін у цей період. Автори фактично формалізували важливу для класичної теорії ідею про оптимальність економічної поведінки суб'єкта.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рівні цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функцію попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва. Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно перечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад, ціни), але визначає обсяги виробництва та рівень зайнятості.

Представники неокласичної школи, навпаки, стверджували, що рівні виробництва й зайнятості не залежать від сукупного попиту та абсолютного рівня цін, але пояснити це, користуючись існуючими методами, не могли. Фрідмен, наприклад, довів, що крива Філіпса правильна лише для окремого проміжку часу та за дотримання умови стимулювання інфляції.

Нові неокласики пояснили наявність зв'язку між цінами та зайнятістю суб'єктивною помилкою економічних агентів, яка зумовлюється їхньою недостатньою поінформованістю. Наприклад, підвищення загального рівня цін не завжди свідчить про зростання попиту на товари, але товаровиробники починають збільшувати їх виробництво, а інвестори - інвестиції, виходячи з цієї інформації. Однак зі збільшенням обсягів виробництва та пропозиції зростання цін припиняється і з'ясовується, що ціни не відбивали реального попиту. Починається скорочення виробництва, і це, в кінцевому рахунку, призводить до згасання виробничої та інвестиційної активності й зниження цін.

Одночасно переглядався вихідний принцип неокласичної школи щодо адекватної реакції економічного суб'єкта на ситуацію. У реальному житті ця реакція просто не може бути адекватною, оскільки суб'єкт, як правило, має лише досить обмежену інформацію стосовно економічних подій.

У більшості макроекономічних моделей одним із чинників, що визначають сукупний попит, є грошова пропозиція. Лукас та його послідовники підтвердили висновок монетаристів про недоцільність політики грошового стимулювання попиту з метою вирішення проблеми зайнятості. Установивши суб'єктивну природу зв'язку між зростанням цін, рівнем виробництва та зайнятістю, представники цієї школи виступили проти політики грошових шоків, доводячи, що ефект від них буде скороминущим, оскільки за цих умов поведінка економічних агентів нівелюватиме всі переваги і призведе до дестабілізації ринків.

У перших спробах Лукаса та його однодумців функції споживання, інвестиційних рішень, фінансової діяльності з урахуванням фактора раціональних очікувань досліджувались кожна окремо, ілюстрували умови часткової рівноваги, потім зводилися в одну, на підставі якої будувалася врівноважена модель циклу.

Автори виходили з того, що процес прийняття рішень суб'єктами економічної діяльності здійснюється завжди за однаковими правилами. Проте згодом стало очевидним, що політичний курс держави впливає на економічну поведінку, тобто економічні агенти не зважають на ці правила, коли змінюється державна політика, а тому їхню поведінку важко прогнозувати й формалізувати. Та через певний час ця поведінка знову стає типовою. Тому, як сказав Сарджент, гіпотеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загальне врівноважування за рахунок типової поведінки.

Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські - це заперечують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Нові класики утверджують класичний постулат про негайну реакцію і негайне врівноважування попиту та пропозиції.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них - недоцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий - це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча зайнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної політики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме й приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації.

Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не пов'язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати й прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб'єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише за допомогою економічних дій.

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики "вмонтованих стабілізаторів", розпочата ще монетарнетами (див. розділ 3), була доповнена критикою державної фіскальної політики з боку авторів теорії "економіки пропозиції".