Історія економіки та економічної думки - Шевченко О.О. - 5.2. Теорії посткейнсіанства (ліве кейнсіанство та монетарне кейнсіанство)

Посткейнсіанство виникло як результат історичного процесу розвитку основних систем економічних поглядів вчених XX ст. Структурні й економічні кризи 1970-х років, особливо криза 1974- 1975 року, інфляція, що стала хронічною, призвели до кризи економічної політики й, звичайно, до розгляду питань теорії, як вирішувати економічні труднощі. Зламалися стандартні кейнсіанські схеми - схеми антициклічної політики, коли інфляцію, що зазвичай збігається з фазою підйому, намагалися стримувати, обмежуючи попит, а кризу, навпаки, прагнули переборювати шляхом розширення попиту. Розвиток інфляції ускладнив політику уряду й у фазі підйому; спроби стимулювати підйом традиційними методами щораз ще більше загострювали інфляційні процеси й вимагали вкрай обережного застосування стимулюючих засобів.

Криза кейнсіанства, а з ним і всього неокласичного синтезу як офіційної доктрини державного регулювання, ознаменувалася різким посиленням критики цієї теорії не тільки з боку традиційних її супротивників - неокласиків, що виступали під прапором "неокласичного відродження". С середини 1960-х років у критиці кейнсіанства з'явилася й стала підсилюватися нова позиція, пов'язана з переглядом економічної теорії з боку самих прихильників теорії Кейнса. Це нове явище в економічній думці отримало назву посткейнсіанство.

Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було ліве кейнсіанство у Великобританії, центр якого перебував у Кембриджі, де довгий час жили й працювали багато учнів і соратників Дж. М. Кейнса - Н. Каддор, П. Сраффа й Дж. Робінсон - загальновизнаний лідер цього напрямку. З іншого боку, приблизно із середини 1960-х років критична переоцінка кейнсіанства почалася й у США (монетарне кейнсіанство). Ініціаторами перегляду були такі економісти, як Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінські та інші, що виступили з критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії "рівноваги з неповною зайнятістю", що стала складовою частиною неокласичного синтезу. Вони стверджували, що версія кейнсіанства, розроблена старшим поколінням, насамперед Е. Хансеном, П. Самуельсоном і Дж. Хіксом, насправді спотворила зміст теорії Кейнса. На їхню думку, теорія Кейнса й неокласична теорія абсолютно несумісні. Цей напрямок кейнсіанської "реконструкції" нерідко називають монетарним кей-нсіанством, оскільки тут вирішальне значення надається нестійкості й невизначеності, пов'язаній із грошовими процесами.

В 1970-і роки ці дві течії посткейнсіанства були досить популярні й претендували не тільки на заміну кейнсіанської теорії, але й взагалі на створення більш широкої системи поглядів, альтернативної пануючій ортодоксії у формі "неокласичного синтезу".

Представників обох названих течій об'єднали деякі загальні підходи до економічної теорії. Обидві групи неортодоксальних кейнсіанців ставили за свою мету остаточно спростувати неокласичну систему, довести до кінця почату Дж. Кейнсом "революцію" в економічній теорії, створити новий синтез макро- й мікроекономіки. Однак вони не домоглися створення якої-небудь цільної, а головне, загальновизнаної теоретичної системи. Більше того, із загальним послабленням ідей радикальної "перебудови" ринкової економіки в умовах консервативного зрушення в ідеології і політиці, характерного для 1980-х років, радикальне посткей-нсіанство втратило колишню популярність, хоча й не перестало існувати. Наприкінці 80-х - початку 90-х років XX ст. спостерігалося нове його пожвавлення (тепер уже під назвою "нове кейнсіанство").

Новий етап у розвитку посткейнсіанства характеризується подальшим розвитком теорії Кейнса, пристосуванням її до вимог ма-кроекономічної політики в сучасних ринкових умовах, коли величезну роль відіграють процеси інфляції й глобалізації економіки.

По суті справи, це подальше відновлення неокласичного синтезу, головним чином під впливом монетаризму.

В історичній послідовності позиції представників посткейнсіанства досить різнорідні.