Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Класифікація країн третього світу

У сучасній класифікації цих країн використано якісні та кількісні характеристики: за рівнем економічного потенціалу, спеціалізації у світовому господарстві, забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами, залежності від розвинутих капіталістичних країн тощо. Ми вважаємо, що передусім слід звернути увагу на рівень соціально-економічного розвитку, ступінь забезпеченості ресурсами, місце і роль у міжнародному поділі праці, показники валового внутрішнього продукту та його частки в загальносвітовому обсязі.

За класифікацією ООН виокремлюють країни — експортери і неекспортери нафти, держави і території, що спеціалізуються на експорті готової продукції, і три категорії країн залежно від рівня доходу на душу населення. Взявши ці показники за основу, всі країни третього світу поділяють на три групи.

І. За класифікацією ООН, до неї належать нові індустріальні країни (НІК): Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 червня 1997 р. — Сянган, що перейшов під юрисдикцію КНР), Сінгапур і країни створеної у 1960 р. Організації країн — експортерів нафти (ОПБК): Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати. ОПЕК намагається протистояти владі гігантських нафтових монополій і збільшити свої доходи.

У країнах першої групи щораз більших масштабів набуває розпочатий ще в 30-х роках процес імпортозамінної індустріалізації — заміна імпорту багатьох промислових товарів їх виробництвом на місці. Внаслідок значно ширшої індустріалізації розвинулися галузі легкої та харчової промисловості, а також цементної, нафтової та будівельної. У нових індустріальних країнах Латинської Америки відбулося становлення нових галузей (металургійної, нафтопереробної, енергетичної, хімічної), що сприяло різкому збільшенню випуску промислової продукції в регіоні (у 1958 р. він перевищив утричі довоєнний рівень). Протягом 1970—1980 рр. вони демонстрували високі темпи зростання ВВП — від 5 до 10 % на рік. У 90-ті роки XX ст. темпи розвитку дещо знизилися у результаті фінансово-економічних криз, проте "тигри" і "дракони" нової генерації не втратили унікального становища у групі країн, що розвиваються.

Визначають такі головні причини швидкого економічного зростання окремих країн Південно-Східної Азії:

- національні особливості народів цих країн: загострене почуття національної гідності, командно-общинний дух, працелюбність і дисциплінованість, чому сприяло конфуціанство, поширене в цих країнах. Під впливом досягнень Японії держави Південно-Східної Азії поставили завдання досягти високих освітніх стандартів свого населення, грамотність якого уже в 50-ті роки була 100 %;

— традиційна багатовікова роль держави у модернізації та індустріалізації економіки: протекціоністські перешкоди для імпорту і стимулювання для експорту; значні державні інвестиції в реальний сектор, що спричинював мультиплікаційний ефект зростання ефективного попиту в країні; податкові засоби стимулювання приватних інвестицій; державна підтримка інноваційних сфер економіки;

— реалізація концепції "двох стратегій", або "подвійного індустріального зростання": спочатку розвивалися експортно орієнтовані працемісткі галузі легкої промисловості, що стимулювало попит на напівфабрикати капіталомістких галузей і викликало бум у цій сфері. Використовуючи протекціонізм, уряд поступово переходив до політики імпортозаміщення із втягуванням у експортну орієнтацію уже капіталомістких галузей;

— залучення іноземного капіталу. Держава спрямовувала його у нові галузі економіки, стимулювала імпорт передових технологій, завдяки чому з'явилося конкурентоспроможне виробництво.

Недолік у такому активному втручанні держави в економіку полягав у формуванні кланового олігархічного капіталізму. У 90-ті роки кланова керівна частина суспільства не змогла перебудувати дії держави з урахуванням нових умов зростаючої глобалізації економіки.

II. До складу другої входять 33 держави, дохід у яких на одного жителя в 1978 р. перевищив 415 дол. США: країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Ліван та ін.). Як і в інших країнах третього світу, після здобуття незалежності перед ними постала проблема здобуття економічної самостійності.

Найбільших успіхів у розвитку економіки серед цих країн досягла Індія, яку в 1948 р. проголосили незалежною. Головну увагу уряд приділяв аграрним перетворенням. Скасували сформований ще в XIX ст. інститут посередників — заміндарів. Обмежували поміщицьке землеволодіння, лихварство. Держава надавала підтримку селянським господарствам. Розвивалася кооперація, впроваджували передові агротехнічні технології. Проте на плани модернізації економіки Індії негативно впливали високі темпи зростання чисельності населення, національно-релігійні суперечності, проблеми каст. Разом із тим "зелена революція” дала змогу країні в 70-х роках відмовитися від імпорту продовольчого зерна. Маючи промисловий потенціал, у 1986 р. запустили супутника зв'язку на власному ракетоносії.

За прикладом країн НІК у 80-х роках в Індії почали здійснювати ринкові реформи. Країна від імпортозамінної індустрії перейшла до розвитку експортних галузей добувної промисловості. Держава стимулювала становлення державного сектору в базових галузях приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу транснаціональних корпорацій у прогресивні галузі виробництва. Однак вийти на заплановані економічні межі країні не вдалося. У період сьомого п'ятирічного плану (1985—1990) середньорічні темпи економічного зростання становили 3,5 %. Проте темпи розвитку народного господарства країни значно підвищилися в 90-х роках і на початку XXI ст.

Індія одна із тих країн, для якої характерний серединний шлях розвитку, який досить далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів (подібний вектор розвитку властивий — кожен по-своєму — українському та японському напрямам розвитку). Разом із тим за всіх суттєвих відмінностей від західної моделі громадянського суспільства саме визначена наближеність до неї дала змогу Індії, порівняно з іншими країнами Півдня, створити економічну систему, що найбільше відповідає західним параметрам.

Основою формування сучасних економічних концепцій є індуїзм (це значно ширше поняття, ніж релігія), в якому співіснують найрізноманітніші ознаки, що іноді становлять крайні протилежності. Релігійно-політичні передумови індійської модернізації доповнюються їх значною амбівалентністю:

1) наявність місцевого, котрий ґрунтується на кастових зв'язках, торговельного капіталу полегшує процес проникнення в країну капіталізму і становлення на субконтиненті сучасної буржуазії та інших суспільних класів. Проте такий новий соціально-економічний зміст поєднується із традиційними і посередницькими формами розпорядження владою, власністю і процесами розподілу та перерозподілу матеріальних і статусних благ (за усієї жорсткості регламентації різних аспектів життя кастовій структурі індійського суспільства характерна гнучкість, що давала змогу їй реагувати на нові види господарської діяльності, культурного нововведення, політичні зміни, вторгнення іновірців);

2) наявність традиційного прошарку громадян-мусульман і брахманів-керівників дала Індії можливість виховати сучасну інтелектуальну еліту, хоча й з характерними властивостями корпоративної замкнутості, снобізму;

3) релігійний досвід бхакті (екстатичного і суто особистісного або колективного поклоніння Єдиному Світопорядку) в особі певного конкурентного бога (майже в кожному регіоні є свої священна річка Ганга (Ганг) і святе місто Варанасі (Бекарес), особливо шанобливі міфи та культ богів і боговтілень) дав мільйонам індійців внутрішню силу пристосування до труднощів модернізації. Але зворотним аспектом такого емоційного пристосування виявились колективні пристрасті ксенофобії та групівщини. Пристрасті, що відіграли і продовжують відігравати сумну роль в індійсько-мусульманських, а з кінця XX ст., разом зі збільшенням впливу коммуніалізму, в індусько-християнських відносинах.

В умовах низького рівня соціально-економічного розвитку в Індії не змогли б утвердитися складові західної демократії, якби вони не були закладені в цивілізаційній моделі. Зазначимо найважливіші з них:

— свідома здібність до просвітництва, яка тисячоліттями культивується в індійській цивілізації (в крайньому випадку серед її "ритуально-чистих" каст) -здібність, що передається нині новим середнім суспільним класам і частково навіть численним групам серед соціальних і ритуальних низів;

— подолання у свідомості індійської еліти комплексу цивілізаційної та етнічної вищості: таким був нелегкий досвід від часів британського Радж (система британського колоніального володіння за індійською термінологією). Британські методи сприяли поступовому становленню індійської політичної еліти, котра звикла до демократичних правил і норм. Саме з них вийшли найвидатніші модернізатори індуїзму і діячі руху за звільнення. Завдяки їм нині індійці розуміють і з готовністю сприймають потребу адаптації різних типів світового досвіду до своїх умов;

— формування посередницьких груп в економіці, управлінні та політиці, а отже, створення передумов культури демократичного консенсусу. Навички компромісу вироблялися віками. Відкрита для багатьох етнодемографічних (у країні тільки до індоарійської групи належить дев'ять народів, чисельність кожного становить понад 10 млн осіб, до дравіндійської групи (тобто расово відмінної) — чотири близькі за чисельністю народи, а ще є австро-індійська і сино-тибетська сім'ї, чисельність кожної з яких дорівнює населенню середньої європейської держави), лінгвістичних, культурних і релігійних (індуїзм, іслам, християнство) потоків Індія з найдавніших часів мала приймати і співвідносити ці потоки, упорядковувати процеси їх взаємного нашарування, взаємодії, ієрархізації — "плюралізм усього";

— методи і практика ненасильницьких політичних дій, що виникли у межах національно-визвольного руху в кінці XIX — першій половині XX ст.;

— завдяки зазначеним чинникам політична еліта країни в більшості вестернізована в колоніальний період і належить до вищого кастового суспільного класу — брахманів, після здобуття незалежності вона сформувала інститут національної згоди (консенсус), що дав змогу відносно м'яко розв'язувати головні політичні й економічні проблеми.

Індійському суспільству більшою мірою (порівняно з Україною) вдалося об'єднати погляди на головні внутрішньо- та зовнішньополітичні макропроблеми. Національна згода в Індії — не тільки звід правил політичного спілкування, але й невід'ємна частина національної традиції та культури. Сучасна індійська політична традиція спирається на потребу "соціальної самосвідомості" для всіх громадян суспільства.

Зрозуміло, що не слід ідеалізувати сформовану в країні продуктивну модель національної згоди. Але так чи інакше, протягом останніх років XX і на початку XXI ст. спостерігалися високі показники не тільки економічного і соціального розвитку (включаючи досить значну групову соціальну мобільність, пов'язану із навичками самореалізації населення, а також міжкастових блоків і угод), але і політизації населення.

Вихована в європейському дусі місцева еліта сприяла встановленню західної системи цінностей. Але в міру її оновлення вплив традиційних цивілізаційних цінностей на владу збільшувався. Проте "відхід" в Індії виявися значно меншим, ніж у більшості країн, що розвиваються, і багато складових "забігання вперед" міцно утвердилися на індійському ґрунті, що є особливістю цивілізаційного розвитку і вплинуло на розвиток економічної думки країни.

Усе це пов'язано з техніко-економічними реальностями нинішнього світу, який глобалізуються. Індії, порівняно з переважною більшістю країн третього світу, характерний якісно вищий ступінь сприйняття досягнень новітньої технології, вміння населення користуватися ними. Це забезпечило здатність країни здійснювати анклавну економічну модернізацію і не тільки освоювати імпортні високі технології, але й самостійно розвивати наукові дослідження, включаючи і галузь економічної теорії. З іншого боку, безграмотність і некваліфікованість значної частини населення перешкоджають втілювати новітні технології, не дають змоги республіці застосовувати ефективні моделі розвинутих країн.

Наявність достатньої чисельності висококваліфікованих спеціалістів впливає на культурну економічну динаміку і науково-технічний розвиток Індії, забезпечуючи їй автономність. За темпами зростання такого показника, як середній термін навчання дорослого населення у другій половині XX ст., країна (як і Китай) суттєво випередила розвинуті країни і держави Південної Європи та Латинської Америки. Хоча, на відміну від Китаю, де більше уваги приділяють базовій освіті (80 % грамотного населення), Індія — розвитку вищої освіти (майже 50 % населення безграмотні).

У таких умовах одна з найпоширеніших теорій оптимального компромісу пропонує розвивати народногосподарський комплекс на основі збалансованої змішаної економіки, в якій неекономічна влада не повинна концентруватися ні в приватному, ні в державному секторах. її автори вважають, що потрібно створити конкурентні економічні умови і розширити підприємницьку базу. Щоб зменшити негативний вияв монополістичних об'єднань, що зростають, прихильники оптимального компромісу допускають антимонопольні заходи, але за умови, що останні не впливатимуть негативно на ефективність виробництва, а приватним підприємствам — не заважатимуть досягти оптимальних величин. Для забезпечення конкурентної економіки автори концепції пропонують на державному рівні сприяти розвиткові середніх підприємств, особливо в тих галузях, де великі монополії посідають провідні позиції. Проте, розуміючи слабкість середнього бізнесу в галузях, котрі потребують застосування новітніх технологій і виробництва продукції на експорт, держава має заохочувати утворення великих монополій з метою концентрації капіталу й організації технополісів.

Держава в такій економічній моделі формує соціальну базу підприємництва шляхом підтримки незначних і середніх підприємців. Державна власність, на думку Р. Хазарі, має протистояти монополіям або врівноважувати сили в умовах вільного ринку. Перевагу надають непрямим методам державного регулювання.

Концепція децентралізованої економіки ґрунтується на економічних поглядах М. Ганді (1869—1948). її прихильники виступають за гандістський шлях розвитку — як проти капіталізму, так і проти соціалізму. Соціальною базою концепції є середній і невеликий бізнес. Різні асоціації підприємців утілюють ідеї концепції в своїх документах і вимогах:

1) заклик будувати відсталу економіку на основі трудомістких технологій незначного виробництва, що розв'язує проблему надлишку робочої сили і нестачу великого капіталу;

2) потрібно децентралізувати економіку й обмежити велике виробництво. На думку представників партії невеликого бізнесу (втілена в Маніфесті "Бхаратія Кратідал" (1977)), велика промисловість має з'явитися пізніше, як вершина промислової структури, основу якої б становили домашня і дрібна промисловість;

3) пропонують відмовитись від експорту промислових товарів, залучення іноземного капіталу та здійснення політики жорсткого імпортного протекціонізму;

4) звертають увагу на потребу встановити обмеження на обсяги власності, доходів і споживання.

З економічного погляду такі вимоги суперечать загальним економічним законам і спрямовані на стагнацію внутрішнього виробництва та зовнішньоекономічну ізоляцію. Більше того, забезпечити ці заходи могла б тільки держава, проти регулювання економіки якої виступали прихильники цієї концепції. Головним принципом економічної політики має бути, на думку авторів концепції децентралізованої економіки, конкуренція. Проте за такої економічної програми навряд чи можна було б зменшити соціально-економічну нерівномірність. Незважаючи на зазначені недоліки концепції, суперечливість і утопічність окремих вимог, її підтримують не тільки прихильники малого та середнього підприємництва, але й великого бізнесу, оскільки вона не перешкоджає розширенню його впливу.

Життєвість цієї концепції посилюється зростанням етнонаціонального сепаратизму в Індії. Штати країни створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних суперечностей. Між штатами є також відмінність: і у структурі економіки, і в частці промисловості, сільського господарства та послуг у ВВП; і в пропорції бідних і безграмотних, високо - і низько кастових людей у загальній чисельності населення та ін. Хоча міжрегіональна відмінність у країні значна лише під час порівняння з розвинутими країнами: найбагатший штат (Пенджаб) переважає за ВВІ! у розрахунку на одну особу "найбідніший" (Біхар) у 4 рази, але для країни, що розвивається, подібні диспропорції не є чимось особливим. Проте такі відмінності призводять до появи незбіжних вимог регіонів до центру.

V нинішніх умовах розвитку Індії радикально-демократичні економісти визначають соціальний ідеал у теорії вільного підприємництва. її прихильниками є А. Шрофф і Н. Палкхівала — голови Форуму вільного підприємництва, діяльність якого пов'язана з великим бізнесом Індії. Не заперечуючи гасла побудови суспільства соціалістичного зразка, вони вважають, що нове суспільство має розвиватись на основі вільної ринкової економіки з вільною конкуренцією, де багатство збільшується так само, як у високорозвинутих країнах світу. Держави має підтримувати великий приватний капітал загалом і бізнес у промисловості. Вважають, що така політика забезпечить високі темпи зростання, підвищення ефективності економіки, тим самим немовби само собою і якнайкраще вирішить всі економічні й соціальні питання країни. Отже, економічна нерівність — об'єктивна потреба, обов'язкова умова виробничого нагромадження і економічного зростання. Стан і перспективу невеликого підприємництва, яке в концепції відіграє роль додатка великої фабрики, мають найраціональніше вирішити ринкові сили. Це саме стосується і сільського господарства, де встановлення меж обсягів приватної власності може зруйнувати діяльність ефективно діючих і вміло керованих господарств.

Прихильники такої теорії до кінця 80-х років виступали з вимогою не допустити використання іноземного капіталу в національне виробництво. Розуміння глобалізації виробничих процесів зумовило перегляд цих вимог, і нині вони підтримують ідею скасувати обмеження для іноземного капіталу й створити для нього сприятливий клімат. Головним аргументом на користь такого погляду було те, що технології й ресурси іноземного інвестора обмежені, і він шукатиме галузь найменшої протидії. Водночас Захід зацікавлений у забезпеченні успіху реформ, насамперед у Центральній та Східній Європі, тому значна частина капіталу автоматично спрямовується в цей регіон.

Основні ідеї цієї концепції втілені в документах Федерації індійських торговельних палат (ИССІ). її програма як мінімум передбачала реалізацію вимоги щодо поєднання державної системи з приватним управлінням, запропонувала розширити участь приватного сектору в акціонерному капіталі державних компаній, а державні підприємства передавати під управління приватних фірм. У міру зростання приватного підприємництва має зменшуватися державний сектор шляхом повної або часткової денаціоналізації. Потрібно було також сприяти розвитку приватного підприємництва в усіх галузях, включаючи й оборонну промисловість.

В останнє десятиріччя XX ст. спостерігалася парадоксальна ситуація: частка Індії у світовому ВВП збільшувалася, а у світовій торгівлі та рухові капіталу скорочувалася (частка країни у світовій торгівлі у середині 90-х років XX ст. становила 0,6 %, а в 2000 р. навіть менше). Республіка сподівається на експорт програмного забезпечення, що підкреслює можливості оволодівати новітніми технологіями. Темпи зростання експорту даної продукції не опускалися нижче 25 % за останні 10 років, і якщо у 1995—1996 фінансовому році її обсяг становив 666 млн дол. США, то у 2000—2001 — 6,2 млрд дол.

В Індії, як і в деяких інших державах, є проблеми в інтелектуальній сфері. Унаслідок щорічного від'їзду десятків тисяч найкваліфікованіших спеціалістів в найближчий час можуть суттєво послабитися позиції країни у високотехнологічній сфері, а в перспективі це може призвести до різкого погіршення культурної динаміки. Проте повернення цих фахівців в Індію сприяло б її економічному зростанню.

Під час реформ 90-х років XX ст. республіка не погодилася повністю "відкрити" свою економіку. Політика лібералізації, яку здійснювали поступово, привела до різних пільг приватного й іноземного капіталу в галузі фінансів і страхування, діяльності спільних підприємств і відкриття суто іноземних фірм, конвертації рупії, проте значні обмеження залишаються. Влада розуміє, що нині індійська економіка не може стати повністю відкритою, і при вступі у Світову організацію торгівлі країні надано 10 пільгових років для адаптації до нових умов.

Отже, індійський варіант концепції вільного підприємництва відображає інтереси великого капіталу і поєднує ідеї вільного підприємництва із фразеологією про "соціалістичне суспільство", вимоги об'єднання державної системи з приватним управлінням.

На основі зазначених вище концепцій і змін соціально-класової структури суспільства сформувалась офіційна соціально-економічна доктрина — "курс Неру". В середині 50-х років її визнали на державному рівні й Індія взяла курс на побудову соціалістичного суспільства шляхом розширення державного сектору, що посідатиме командні позиції в економіці й відіграватиме антиімперіалістичну роль.

Враховуючи значущість національних традицій і життєвість принципів індуїзму в Індії, Дж. Неру (1889—1964) з метою запобігання соціальним і класовим конфліктам на практиці здійснив політику компромісів, а не корінної реорганізації. Державний сектор мав значення стимулятора у нагромадженні національного капіталу й переливанні його зі сфери обігу у виробництво. Сформувалась змішана економіка, котра ґрунтувалась на взаємодії державного і приватного секторів.

Починаючи із середини 60х років, коли в Індії завершився етап імпортозамінної індустріалізації та відчувалася вузькість внутрішнього ринку, перші позиції посіли ідеї концепції вільного підприємництва. Держава сприяла розвитку великого приватного підприємництва, посиленню експортної орієнтації економіки. Водночас здійснювалася політика обмеження державного регулювання. Індія взяла курс на перехід від командної економіки до вільного ринку і підприємництва, що стало основою посилення буржуазно-реформістських ідей та послаблення радикально-демократичних в еволюції офіційної соціально-економічної доктрини. Зміна пріоритетів в економічному розвиткові сприяла перегляду "курсу Неру" стосовно питань контролю, ліцензійної політики й захисту невеликої промисловості. Державний сектор із головного знаряддя зменшення соціальної нерівності й побудови соціалістичного суспільства перетворився на відповідальний за створення основи інфраструктури. Держава забезпечує єдині умови розвитку державного й приватного секторів, що становлять єдиний народногосподарський організм — індійську економіку.

У 90-ті роки XX ст. у процесі лібералізації спільні витрати держави і штатів у ВВП знову зменшилися (1990 р. — 38 %, 1998 р. — 26,8 %). У період реформ приватний капітал суттєво розширив свої позиції, вже наприкінці 90-х років частка приватного сектору у ВВП збільшилася до 75 % (порівняно з 1981 р., коли вона становила 41 %). Поступово відмовилися від ліцензування (раніше потрібно було отримати згоду бюрократії навіть на розширення виробництва). V республіці уже створили більш тонкі механізми державного регулювання. Подібна інституціоналізація дає змогу зберігати контроль держави за поточними макропроцесами.

Послаблення ролі держави в економічній галузі можна трактувати як повернення до традиційних цінностей. Парадоксально, але "курс Неру", в крайньому разі, в галузі економіки спрямовувався не тільки на модернізацію, але і на вестернізацію країни. Значення держави у західних країнах безперервно зростало протягом останнього століття (частка державних витрат у ВВП/ВНП збільшилася з 1913 до 1990 р. у США з 6,5 % до 36, у Великій Британії — з 10 до 44, у Франції — з 12 до 61,4, Німеччині — з 10 до 43,7, Італії — з 9,5 до 49,3 %). Напевно, у сучасному світі вражаючих соціально-економічних успіхів країна може досягти тільки у випадку, якщо у ній реалізують стратегію розвитку, яка застосовує досягнення і досвід Півночі, але при використанні й суворому врахуванні цивілізаційних особливостей цієї країни.

Отже, в Індії сформувалася своєрідна модель економічного розвитку, для котрої характерним є досить вагомий капіталістичний сектор із його структурними складовими (багатопартійна система, демократичні процедури, судочинство європейського зразка та ін.), але при цьому ще не перебудували традиційну внутрішню структуру суспільства. Значна частина населення країни дотримується звичного способу життя, нововведення і зміни відбуваються лише частково. І хоча обидві частини населення активно контактують одна з другою, водночас вони залишаються уособленими і діють кожна за своїми законами, становлячи в той же час єдиний організм.

Причини такої межі, яку не вдається швидко подолати, полягають у традиціях, їх релігійно-цивілізацій ній основі. /Для її ліквідації потрібен час і сприятливі умови. Чинна в Індії система, котра продовжує охоплювати більшість населення країни, — характерна ознака моделі соціально-економічного розвитку. Вона має місце і в інших країнах Південно-Східної Азії, від Таїланду до Індонезії, а також у низці країн ісламу (Туреччина, частково Пакистан, Єгипет та ін.). У будь-якій з них активно відбувається процес економічного зростання, утверджується значна частина структури європейського типу, але водночас є певні перешкоди, пов'язані як з економічною відсталістю сільського населення, так і з соціопсихологічними стереотипами масової свідомості, жорсткими формами соціального буття, що особливо спостерігається в країнах ісламу.

Для такої моделі характерний помітний поступальний рух, спрямований на зближення із західним капіталістичним стандартом. Особливо це простежується у зміні ролі держави, яка в країнах ісламу традиційно найсильніша. Зростання впливу капіталістичного сектору економіки і зміцнення позицій політичної, правової та іншої культури європейського типу зумовлюють зменшення значущості командно-адміністративних і бюрократичних методів управління. Європейська культура поступово перетворюється на провідну ідейно-інституціональну основу успішного розвитку. В результаті у країні виникає нова ситуація, що послаблює приховані можливості попередньої структури і силу її опору, включаючи вибух націоналізму і тим більше екстремізму в формі насамперед фундаменталізму.

Історичний досвід розвитку Індії свідчить про цінність диверсифікованою розвитку, який передбачає підтримку наукової думки і високих технологій, зокрема підтримку, пов'язану з урахуванням місцевих потреб і необхідністю діяти в умовах глобалізації. У цьому полягає один із позитивних уроків Індії для інших країн світу, зокрема України, де внаслідок складних історичних змін протягом останніх десятиріч важливе для національно-державного і цивілізованого виживання питання державного розвитку перебуває поза увагою держави.

Серед країн цієї моделі увагу привертають арабські нафтодобувні монархії. Як і в Індії, тут діють два сектори господарства, дві частини населення в межах кожної із держав, але немає помітних ознак руху в бік цивілізаційного капіталістичного стандарту з боку основної частини місцевого населення на чолі з його апаратом влади. Симбіоз побудований не просто на контрасті, а ніби на сепарації, свідомому відокремленні корінного населення від сучасного сектору господарства і відповідної йому інфраструктури (вони функціонують за допомогою зусиль мігрантів, тоді як місцеве населення є переважно отримувачем ренти). Така ситуація уповільнює зміни.

Загальним для цієї моделі є стан визначеної рівноваги, стабільності. Економіка якщо і не процвітає, то у будь-якому разі може забезпечити існування країни, народу. Регулярної допомоги ці країни не потребують, вони мають потенціал економічного зростання. У більшості країн цієї моделі спостерігається політична стабільність. Проблемною є демографічна ситуація, особливо відчутна в Індії, найбільшій з усіх країн цієї групи. Поки що "зелена революція" в Пенджабі та деяких інших районах, які розвиваються за західним капіталістичним зразком, дає змогу компенсувати різке збільшення чисельності населення, хоча мільйони осіб все ще перебувають у цій країні на межі голоду.

На перший погляд будь-яких внутрішніх можливостей економічної моделі Індії недостатньо. Проте це тільки зовнішній аспект. Могутню силу общинно-кастової структури майже не порушили англійська адміністрація і колоніальний капітал. Але її інертність дала змогу англійцям практично без особливих зусиль збільшувати промисловий капітал і розширювати відповідну інфраструктуру, таким чином створюючи промислово розвинуті анклави. Англійська за своєю сутністю капіталістична економіка поступово залучала до сфери впливу індійців, свого роду аутсайдерів, які послаблювали зв'язки з традицією, особливо кастовими нормами, на них впливав колоніальний капітал, англійська адміністрація і взагалі принципи західної цивілізації.

Створений протягом тривалих років колоніального панування Англії потенціал для внутрішньої еволюції та капіталістичної трансформації мав низку особливостей:

1) його могли реалізувати тільки у процесі тривалого, постійного і силового впливу зовнішніх чинників;

2) він був надто обмеженим, зачіпаючи інтереси лише незначної частини населення і, головне, формувався строго під впливом і в напрямі англійських стандартів. Вестмінстерська парламентська демократія, англійські принципи судочинства й адміністрації загалом були сприятливими для Індії з її традиційно незначною роллю бюрократичної державності, терпимістю і схильністю до плюралізму орієнтирів і думок;

3) можливість еволюції та трансформації утворювались шляхом синтезу власного і чужого. Вся інституційна основа була чужою, своїми були лише ті традиційні норми життя, включаючи і закони каст, що потім суттєво відобразилися на запозичених в англійців інститутах і процедурах, а також на парламенті, суді, виборах та ін. Стосовно економіки Індії, то і її сучасний тип — сектор приватного підприємництва — активно функціонує за допомогою англійських та індійських фірм поряд із традиційними секторами, які охоплюють сільське господарство, промисли, традиційне ремесло і торгівлю.

Третього, державного, сектору в колоніальній Індії майже не було, якщо не враховувати підприємства, які обслуговували потреби колоніальної адміністрації. Цей сектор створений за роки незалежності і нині відіграє значну роль у загальній структурі загальногосподарського комплексу.

Отже, недостатньо інтегрована у світову економіку, напівзакрита і неприваблива для іноземних інвесторів Індія показує високі і досить стабільні темпи економічного зростання. Величезний внутрішній ринок, збільшення чисельності населення та його платоспроможності дають змогу республіці досягти значних успіхів без широкої інтеграції у світове господарство. За великої кількості населення (майже 1 млрд осіб), неповністю освоєних внутрішніх ресурсів і значної кількості незайнятих (у 1998 р. офіційно зареєстровано 38 млн безробітних) є можливість розширити внутрішній ринок, лише екстремальні обставини можуть призвести до уповільнення зростання країни.

Приклад Індії свідчить, що, спираючись на внутрішній ринок (не важливо, під час збільшення експортної квоти чи її зменшення), можна забезпечити стійкий економічний розвиток великої держави. В Індії добре усвідомлюють, що світовий гігант не здатен вирішити головні питання розвитку, спираючись переважно на зовнішні чинники. Швидкий прогрес країни особливо помітний на тлі кризових явищ низки розвинутих, нових індустріальних і транзитивних країв (насамперед Росії та України).

Разом із тим значна частина економістів зазначає, що Індія навряд чи зможе перейти на постіндустріальний етап розвитку (велика кількість бідного населення не дає змоги застосовувати більшість моделей розвинутих країн: зокрема, немає сенсу втілювати нові ресурсозберігаючі технології, оскільки зовсім не зрозуміло, куди влаштувати робітників, яких звільнятимуть; не випадково технологічні досягнення мають експорто-орієнтований характер), а розвиток індустріальним шляхом має жорсткі екологічні обмеження.

Важливу роль в економічному розвитку Індії, як і Китаю, відіграють емігранти, особливо так званої третьої хвилі (третя (сучасна) хвиля індійської міграції почалася у 60-х роках XX ст.). У 1991—1996 рр. вони дали 30,76 % від усіх іноземних прямих капіталовкладень. Разом із тим економісти звертають увагу, що емігрантам варто суттєво збільшити вливання в економіку за прикладом етнічних китайців. Патріотизм індійської общини за кордоном продемонстрували літом 1998 р., коли світове товариство погрожувало країні економічними санкціями після випробувань нею ядерних установок. Після уряду республіки на початку серпня 1998 р. до індійців-нерезидентів з проханням купувати облігації відродження Індії вже наприкінці місяця представники індійської общини вклали в облігації 4 млрд дол. США.

Загалом сучасна індійська діаспора, як правило, не мас загальної організації, не функціонує як єдина група. Важливу роль відіграє культурологічний чинник: індійці традиційно орієнтуються на сім'ю, а не на великі групи, що заважає їм брати активну участь у політичному житті. По суті характер і становище діаспори визначаються специфікою індійської цивілізації. Діаспора Індії посідає проміжне становище між китайською (має особливе значення у розвитку своєї прабатьківщини) та українською (практично повністю розсіяна на "новій" батьківщині) діаспорами.

Моделі економічного і політичного розвитку країни властиві такі специфічні характеристики:

1) соціально-економічний розвиток країни після здобуття незалежності більше прогресував ринковим шляхом, що стало основою досягнення успіху у процесі подальшого економічного розвитку;

2) особлива державна політика неприєднання до будь-якого блоку и умовах "холодної війни" зміцнила лідируючі позиції Індії. Країна отримувала допомогу як від соціалістичних, так і від капіталістичних країн, майже не витрачала коштів на озброєння;

3) життєвість історично зумовлених особливостей: роль сільської общини; поділ суспільства на касти; функціонування разом із високо розвинутими підприємствами і різноманітних ремесел, продукція яких успішно продається. Як і століття тому, Індія не втратила привабливість та славетність у виробництві виробів із бавовни і вовни;

4) особливість менталітету народу, сформованого на основі індуїзму (працелюбність, релігійність, скромність в особистих потребах, прагнення отримати знання).

Індійську модель, яка сформувалася в процесі розвитку цивілізації, намагалися втілити Таїланд, Індонезія, Пакистан, Єгипет.

Зазначені особливості зумовили стійкий господарський розвиток у кінці XX ст. На початку XXI ст. Індія посіла 10-те місце у світі за обсягами ВВП і 16-те за обсягами промислового виробництва. Протягом періоду незалежності створили могутній багатогалузевий промисловий комплекс, до складу якого входила низка високотехнологічних галузей — аерокосмічна, електронна, виробництво нових матеріалів та ін. Галузе