Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - 11.2. Східна модель становлення інформаційного суспільства

Економічна наука має враховувати і відображати специфіку реформ у різних країнах, особливо коли йдеться про перехідний період у межах планової економіки. До такого типу реформ належать ті, що проводяться у Китаї з 1978 р.

Китайські вчені-економісти (Чжан Цзеньцзин, Хуа Мін та ін.) погоджуються з думкою відомого польського вченого Г. Колодко про те, що під час аналізу процесів переходу від планової до ринкової економіки потрібно вирізняти два терміни (відповідно і процеси) — "реформа" і "перехід". Термін "перехід" слід використовувати у тих випадках, коли відбувається докорінна трансформація всього суспільного устрою й економічної структури загалом, включаючи зміни в політиці, структурі суспільних і державних інститутів, способів життя і поведінці населення. У свою чергу термін "реформа" варто вживати, коли відбуваються зміни в економіці, спрямовані на перехід від планової до ринкової моделі, але політична модель залишається незмінною. З огляду на такий підхід до моделей переходу від плану до ринку можна констатувати, що в переважній більшості країн СНД і країнах ЦСЄ відбувається перехід, а у Китаї, В'єтнамі, Білорусії та деяких інших країнах — економічні реформи.

Згідно з таким формулюванням питання Китай не пішов шляхом радикального переходу до нової політичної та економічної системи, а зосередився ва реформах, спрямованих на послідовне поетапне створення планово-ринкової економіки. На думку президента Академії суспільних наук Китаю (до 2003 р.) Лі Теїна, "головним принциповим моментом у теорії реформи економічної системи в Китаї є нова постановка цілей економічної реформи в умовах соціалізму"1.

Протягом 30 років (1978—2007) у Китаї здійснювались три основні економічні лозунги, що відповідали трьом головним етапам переходу до ринку. На першому етапі (грудень 1978 р. — вересень 1984 р.) був висунутий лозунг "планова економіка — основа, ринкове регулювання — доповнення". У цей період головну увагу приділяли селу, а в місті здійснювали експерименти з розширення господарської самостійності підприємств, створювали спеціальні економічні зони (СЕЗ). Для другого етапу (жовтень 1984 р. — грудень 1991 р.) характерним був лозунг "планова товарна економіка". Центр уваги реформи перемістився з села на місто, державні підприємства стали основною ланкою реформи загалом, почали виявляти інтерес до реформи цін. При цьому реформи почали поступово поширюватися на соціальну сферу, розвиток науки, техніки й освіти. На третьому етапі (початок 1992—2002 рр.) реформу здійснювали під лозунгом "становлення соціалістичної ринкової економіки". Формували нову економічну систему, в якій головним було подальше розширення і розвиток ринку, створення нової системи управління підприємствами і системи макрорегулювання та контролю з боку держави. З 2003 р. розпочався четвертий етап реформи, який визначили як "етап удосконалення соціалістичної ринкової економіки". Поставили такі завдання: поліпшити інституціональні механізми ринкової економіки, що передбачає забезпечення провідної ролі ринку у сфері розподілу ресурсів, посилити життєздатність і конкурентоспроможність підприємств, оздоровити державне макрорегулювання, вдосконалити адміністративне управління та функції організації (громадського обслуговування), створити ефективну систему соціального забезпечення в інтересах усесторонньої побудови суспільства "малого добробуту" (сяокан).

Отже, особливий період економічних реформ в Китаї розпочався фактично з прийняттям у 1984 р. Постанови "Про реформу господарської системи", яка передбачала формування життєспроможної соціалістичної господарської системи з китайською специфікою. З метою реалізації цього завдання потрібно створи ти:

1) систему планування, в якій би поєднувалися централізм і гнучкість;

2) систему цін, яка б швидко відображала зміни у продуктивності суспільної праці, співвідношеннях попиту та пропозиції;

3) систему економічного управління з розподілом обов'язків урядових органів і підприємств;

4) систему заробітної плати, що ґрунтувалася б на принципі розподілу за працею.

Підприємства мали право купувати на ринку устаткування та сировину, продавати додатково вироблену продукцію, що не належала до плану організації, а іноді й частину планової продукції. Із частини прибутку, що залишався на підприємстві, формували фонди матеріального заохочення. Відповідно до постанови дозволяли діяльність невеликих приватних і колективних фірм, кустарних майстерень, переважно у сфері торгівлі й обслуговування.

Уже в другій половині 80-х років XX ст. унаслідок реформ Китай посів перше місце у світі за валовим виробництвом бавовняних тканин і цементу, друге — за випуском телевізорів і добуванням вугілля, третє — за виробництвом сірчаної кислоти та хімічних міндобрив, четверте — за виплавкою сталі.

Було створено нові галузі промисловості: виробництво металургійного і шахтарського обладнання, авіаційну, автомобільну та верстатобудівну галузі, кольорову металургію, ядерну і космічну енергетику, виробництво схем та ЕОМ. Частка промисловості у ВВП збільшилася з 25,2 % у 1949 р. до 53,7 % у 1985 р. Країна стала індустріально-аграрною.

У Китаї економічні реформи спрямовувалися на формування так званої соціалістичної системи ринкової економіки. Сучасну ефективну соціалістичну ринкову систему країна планує створити поетапно до 2010 р.

Щоб більше зрозуміти сутність реформ і розвиток економічної думки в Китаї, виокремимо найважливіші аспекти його цивілізаційного розвитку.

1. Область збігу із цінностями Заходу в його попередній індустріальній та науково-технічній еволюції досить широка і продовжує розширятися на макро- і мікрорівнях. Так звана специфіка Китаю пов'язана насамперед з важливою роллю держави, яка в свою чергу випливає з "відсталості" країни, структурних особливостей її економіки, значної частки агросфери, багатовікових традицій тощо, тому "специфічне цивілізаційне" правомірно шукати в особливостях державної політики і соціальної сфери.

2. Багато сучасних цінностей визначаються в дусі китайських традицій—у вигляді простих афористичних формул, що відображають тривалі процеси, статичні та багатостатичні динамічні стани (наприклад, "розвиток — ціль, реформи — засоби, стабільність — гарантія", "покидати землеробство, не розставатися із селом"), тому в сучасному Китаї поширені змішані соціально-економічні форми: селянин-робочий, наполовину міський житель, червоний капіталіст менеджер-партієць і т. ін. Це данина, з одного боку, традиції, а з іншого — наслідки перших десятиліть народної влади.

3. Для сучасного періоду розвитку характерні відмова від ідей стрибків і масштабних проривів, повернення до традиції та своєрідного конфуціанського ренесансу, частково захищеного, як це не парадоксально, у сусідів по Східноазійському регіону.

Ці обставини сприяли тому, що загалом Китай неможливо охарактеризувати жодним із прийнятих у сучасній класифікації країн терміном. Непридатними (або придатними частково) для цієї країни є визначення "розвинута", "новоіндустріальна", "перехідна", "що розвивається", тому правомірніше прийняти КНР як країну ринкового соціалізму, тим більше, що в соціалістичному значенні ця держава згадується навіть у документах про вступ у Світову організацію торгівлі (СОТ), який Китай завершив у 2001 р.

Варто також звернути увагу й на інші факти та положення, без яких наступна аргументація була б не зрозумілою.

Соціально-економічні реформи в Китаї розпочалися у 1978 р., тобто суттєво раніше, ніж в інших соціалістичних країнах із директивним плановим господарством. Із часом виявили, що за геополітичним та ідеологічним значеннями вони стали явищем світової ваги.

1. Вони сприяли економічному розвиткові Китаю, що привело до докорінних змін у геополітичній розстановці сил. За прогнозами вчених, якщо навіть у перспективі країна не зможе підтримувати дуже високі темпи економічного зростання (майже 9 % у середньому за рік), то навіть збереження 5 % щорічного приросту економіки перетворить країну на другу наддержаву протягом наступних максимум двох десятиліть. Після зростання економічної могутності завжди збільшується військовий, дипломатичний, політичний та інший впливи.

2. Результати реформ мають велике ідеологічне значення. Крах радянського та східноєвропейського варіантів державного соціалізму переважна більшість політиків і вчених однозначно інтерпретує як тотальну поразку комуністичної ідеї порівняно з капіталізмом. Китайське керівництво і теоретики не погоджуються з такими висновками, стверджуючи, що вони від комуністичної ідеї не відмовляються, адже успіхи країни (Китай посів перше місце у світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, бавовни, скла, а зовнішньоторговельний обіг перевищив 400 млрд дол. США, при цьому частка готових виробів у його експорті становить майже 80 % (в Україні близько 25 %), а приріст ВВП — до 9 % у рік) свідчать про її потенціал, а крах радянської та східноєвропейської соціально-економічної систем означає лише невдалу реалізацію окремих моделей соціалістичного (комуністичного) типу. Таких позицій дотримується і В'єтнам.

Звідси випливає ідеологічне значення китайського (і в'єтнамського) феномену, тому не випадково намагаються використовувати "китайську карту" у найрізноманітніших напрямах з метою підкріплення концепцій, часто прямо протилежних за ідейним змістом.

3. Китай і В'єтнам залишилися єдиними соціалістичними країнами, які фактично вибрали шлях еволюції двох соціально-економічних систем: директивно планової та ринкової, що заслуговує особливої уваги, оскільки, на наш погляд, має найбільше теоретичне значення.

Теоретичні основи моделі розвитку сучасного Китаю закладені в період так званого прориву низки заборонених для економічного аналізу сфер — у 80-ті роки XX ст. У цей час, який економісти характеризують як початок прориву в політичній економії соціалізму, в суспільному житті країни переважала переконлива критика лівацьких, утопічних настанов в економіці, становлення нових напрямів економічних досліджень. Здійснювався поступовий перехід від опори на критику так званої теорії банди чотирьох до посилення позитивного, творчого початку в наукових розробках китайських економістів.

Центральним напрямом дослідження економістів у той період були фундаментальні проблеми економічної теорії: власність, товарно-грошові відносини за соціалізму, співвідношення плану і ринку в господарському механізмі, а також інші ключові питання теорії та практики економічної реформи.

Суть китайської економічної думки, власне як і реформ, можна розглядати як рішучу відмову від будь-яких уніфікацій. Державі надавали роль арбітра і регулятора у відносинах між укладами, класами і станами, різними регіонами, групами інтересів. Функціональний прагматичний підхід до будь-яких теорій переважав над пошуками інститутів, що поширилися в багатьох перехідних країнах, а сфера свободи особистості та її ініціативи стає все більшою в міру зростання можливостей держави. Керівництво країни — колегіальне і добре скоординоване. Не можна виключати, що поширене у західній літературі подання суперечностей між "ліваками" і "лібералами" у Китаї суттєво перекручує справжні механізми роботи вищої управлінської ланки.

Фундаментально емпіричний підхід до більшості ідей і явищ, традиційна допитливість і винахідливість полегшують розуміння основ у сучасній економічній думці, дають змогу запобігти багатьом стандартним тупикам "економікс". Деякі інші цивілізаційні особливості (корпоративна людина, реалізм і раціоналізм, поміркованість, переважання цивільного над воєнним, культура як складова національної могутності) затребувані і ще більше спрощують сучасне життя, тому економічна й інформаційна глобалізація — відносно просте і все більш відчутне середовище для Китаю.

Запропоновану економістами формулу управління "директивне планування, спрямовувальне планування — ринкове регулювання" у середині 80-х років визнали теоретичною основою системи китайського планування.

Поступовість процесу перетворень, перехід до ринкової економіки на основі виважених теоретичних порад дають право стверджувати, що китайський шлях належить до еволюційного типу реформ. Тому на відміну від східноєвропейських країн і радянських республік, де реалізовували односистемні типи реформ, тотально руйнували попередній планово-розподільний господарський механізм ще до створення базових ринкових інститутів і переходу до нового односистемного ринкового, у Китаї формувався двосистемний тип перехідної економіки. Плановий механізм зберігся і виконував відповідні функції. Залишився директивний план (хоча значно зменшилася кількість його показників), ціни базових видів товарів і послуг контролювала держава (але сфера контролю поступово скорочувалася), фінансування значної частини капіталовкладень здійснювали через державні бюджети різних рівнів, досить жорстким стало зовнішньоекономічне (особливо валютне) регулювання, кредитна система була переважно державною. Перелік складових державно-планового механізму є неповним, але найважливіше в цьому процесі те, що дія розподільного механізму зменшувалася у міру збільшення складових ринкової економіки. Отже, зберігався дуалізм господарського механізму з поступовим заміщенням планового механізму ринковим. Лібералізація економіки відбувалася поступово, переходячи від одного етапу до іншого, без "шокової терапії".

Саме в цьому розумінні полягає сутність реформ двосистемного типу, що не ідентично з поняттям змішаної економіки — наявність різних укладів, що типово в тій чи іншій мірі для всіх країн. Адже неринкові уклади не мають господарського механізму, який діє в державному секторі Китаю у вигляді все ще збережених елементів директивно-планового механізму і відповідної політичної системи (остання також виконувала визначені функції у господарському механізмі).

У результаті поглибленої теоретичної розробки політики щодо власності у цій моделі висунули концепцію багатосистемної структури власності з китайськими особливостями. Одним із підходів, який набув значного поширення, є розкриття внутрішнього змісту власності за допомогою категорії права власності, володіння, розпорядження і користування (концепція "чотирьох прав"). Розвиваючи таку концепцію, китайські теоретики запропонували положення про розподіл прав власності та права господарювання, що передбачало надзвичайну централізацію, адміністративні методи управління, розширення самостійності підприємств, широке використання економічних методів господарювання.

У процесі дискусії про форми власності у запропонованій моделі розвитку Китаю визначили потребу розвитку акціонерної форми власності як альтернативи державній власності за соціалізму, яку багато китайських теоретиків вважають ефективною для лікування "закостенілої" і "замкнутої" форми власності, що була в країні. Акціонерна форма власності порівняно з державною, що сприяє відокремленню права трудящих на володіння засобами виробництва від продуктів виробництва, веде до обмеження можливостей всебічного розвитку здібностей особистості, зумовлює бюрократичність, застійні та інші інертні та стагнаційні явища, дає змогу найліпше виявити майнові права підприємств, перетворити робітників на власників засобів виробництва, заінтересувати їх у результатах праці. При цьому працівник може отримувати винагороду не тільки за роботу, а й за капітал і майно, внесені як пай. Водночас більшість економістів Китаю, підтримуючи акціонерну власність, виступали проти її прискореного втілення. На їх думку, без реформування політичної системи, акціонерні відносини не розвиватимуться успішно, що й підтверджують китайські реформи.

Активна реалізація цих ідей сприяла значній частці колективних недержавних підприємств, які повністю або частково належать трудовому колективу (корпоратизація власності). Всупереч поширеній в Україні думці (до речі, не підтвердженої фактами) про їх меншу ефективність порівняно з підприємствами, які належать небагатьом або одноосібним господарям, колективні підприємства в Китаї загалом демонструють досить високу ефективність.

Особливість формування приватного сектору на відміну від інших країн перехідної економіки полягала у тому, що його становлення відбувалося не стільки шляхом приватизації державних підприємств, скільки через самостійне зростання, саморозвиток приватного сектору. Влада створювала сприятливі умови для його розвитку в бажаних галузях і регіонах. Водночас роздержавлення в основному обмежувалося невеликими підприємствами, а питання приватизації великих державних підприємств уперше серйозно постало тільки через два десятиріччя після реформ. Ще й нині в багатьох галузях державна власність залишається головною: залізничний та авіаційний транспорт, пошта і телеграф, паливна промисловість, металургія, хімія, машинобудування, будівництво і зовнішня торгівля. Усі державні підприємства перевели на систему підрядної господарсько! відповідальності, яка передбачає їх широку самостійність. Економісти пропонують, що сприйняли й урядовці, у майбутньому обмежити державну власність сферою інфраструктури і підприємствами, сформованими за рахунок нових державних капіталовкладень.

Двосистемна модель перехідної економіки, яка утвердилася в Китаї, раціональний розвиток ідей 70—80-х років XX ст., висловлених багатьма провідними вченими і політичними діячами (наприклад, Дж. Гелбрейтом і А. Сахаровим). Зрозуміло, остаточної відповіді ще немає: конвергенція означає не механічне поєднання, а органічне взаємопроникнення складових різних систем і створення на їх основі цілісної нової системи. Поки що в країні відбувається процес взаємопроникнення, а що буде в перспективі — покаже майбутнє. Єдине, про що можна говорити нині, — неможливість у зв'язку з тотальною руйнацією планово-господарського механізму та попередньої політичної системи СРСР і східноєвропейських країн використання китайської моделі (за винятком окремих її елементів).

У результаті втілення ринкових складових у життя в економістів виникла проблема теоретичного осмислення питання товарного виробництва і закону вар тості за соціалізму. З початку 80-х років XX ст. у Китаї поширеною стала теза про те, що соціалістична економіка — це "товарна економіка", "соціалістичне товарне виробництво". Розуміли цей термін по-різному: для більшості економістів таке формулювання не означало якісних характеристик нового типу товарного виробництва, а лише визнання реальних товарно-грошових відносин за соціалізму; інші вчені соціалістичну економіку вважають товарною в її основі, різновидом товарного виробництва, його найвищим і останнім етапом, найвищою формою у розвитку товарного виробництва; багато авторів у полеміці з економістами, які відстоювали планову сутність економіки соціалізму, звертаючи особливу увагу на товарний характер соціалізму, висунули концепцію планової товарної економіки, не даючи її чіткого визначення. За бажання її можна трактувати на користь пріоритетів як плановості, так і товарності соціалізму, а також підтримувати позицію їх сумісного існування.

З другої половини 80-х років усе більше китайських економістів використовують формулу "соціалістичне планове ринкове господарство", або "планове ринкове господарство", що є модифікацією планової товарної економіки, яка відображає зміну уявлення економістів про соціалістичну економіку (не просто товарне, а ринкове господарство).

Іншим важливим напрямом, який доповнює дискусію про товарно-грошові відносини за соціалізму, є обговорення економістами питання взаємозв'язку плану і ринку, виявлення головного регулятора соціалістичного господарства. Під час обговорення ними проблем плану і ринку сформувалися й отримали апробацію три теоретичні концепції: жорсткого, взаємопроникного та органічного поєднання планового і ринкового регулювання. Перша і друга концепції лише допускають використання товарно-грошових відносин, вартісних важелів у соціалістичній економіці, фактично не визнаючи (особливо перша) їх іманентності соціалізму. Концепція органічного об'єднання плану і ринку в єдиний регулювальний механізм має вигляд збалансованішої. Теоретично цей регулятор є цілісним і всеохоплювальним як на макро-, так і на мікрорівнях народного господарства. Проте на практиці реалізація такого механізму потребує суттєвої соціально-економічної перебудови, що призводить до нових складних проблем.

У процесі розробки проблем плану і ринку економісти запропонували нову формулу господарського механізму, який поєднував планове і ринкове регулювання: держава регулює ринок, а ринок орієнтує діяльність підприємств. Саме такий механізм і покладено в основу розвитку моделі "соціалізму з китайською специфікою". Причому на відміну від постсоціалістичних країн, в яких реформи починалися з відсторонення попереднього політичного керівництва від влади і руйнації політичних систем, у Китаї (а також В'єтнамі) реформи ініціювала і здійснювала власне влада, основу якої становила комуністична партія з усіма характерними інститутами і механізмами. Вона сприйняла економічну концепцію перетворення і стала головним рушієм її реалізації.

Важливою складовою розробки теорії планової товарної економіки була дискусія в першій половині 80-х років щодо проблеми соціалістичної конкуренції, а із середини 80-х років — банкрутства підприємства. Китайські економісти цілеспрямовано обґрунтували об'єктивну потребу конкуренції за соціалізму, її відмінність від капіталістичної конкуренції, пропагували її ефективність у справі підвищення продуктивності праці, якості продукції та ін. У другій половині 80-х років акцент в обговоренні проблеми соціалістичної конкуренції роблять на розробці її механізму; виявленні особливостей дії різних її форм — цінової та нецінової, співвідношення конкуренції та монополії за соціалізму; визначенні взаємозв'язку між конкуренцією і банкрутством підприємства.

Як суттєву складову концепції планового товарного виробництва китайські економісти розглядають механізм банкрутства підприємств. Визнаючи можливість банкрутства, теоретики активно обговорювали питання, яке підприємство вважається банкрутом, звертаючи увагу на потребу диференційного підходу до банкрутства державних, колективних і приватних підприємств, уточнення раціональних меж банкрутства. У результаті цих дискусій прийняли Закон "Про банкрутство" (1988), який оцінюють як інститут, що гарантує права підприємств і регулює відносини кредитора та позичальника як засіб реалізації об'єктивних законів товарного виробництва й обміну. Він є гарантом ринкової конкуренції, яка зростає і спрямована на боротьбу з безгосподарністю та недбалістю.

Становлення системи оптових ринків засобів виробництва, предметів споживання, фінансів, ринку послуг, нерухомості тощо у Китаї відбулося у 80-ті роки. Неухильно зростала роль і значущість колективної та приватної власності, особливо в системі повітово-селищних підприємств (сільської промисловості), складової економіки "соціалізму з китайською специфікою". На межі 70—80-х років XX ст. розпустили народні комуни, ввели новий головний принцип відносин між селянином (у цей період 4/5 населення проживало на селі) і державою ~ "сімейний підряд". Землю передавали сім'ї в індивідуальну оренду з правом спадкування. Потім орендареві надали право переуступати оренду третім особам за плату, що фактично означало створення земельного ринку без введення приватної власності на землю (в країні землю історично розглядали насамперед як державне (суспільне) надбання), держава застосовувала заходи для ліквідації "ножиць цін" на продукцію, яку продавали і купували селяни, а через деякий час почала збільшувати капіталовкладення в аграрний сектор, передусім через кредитні установи. Підтримка сільського виробника сприяла тому, що Китай зміг забезпечити їжею багатомільйонне населення і збільшити поставки сировини для промисловості, хоча, зрозуміло, це не означало розв'язання усіх проблем села.

На практиці відобразились і рекомендації економістів стосовно проведення політики відкритості зовнішньому світові. Вони довели, що без широкого включення країни у світогосподарські відносини не можна досягти швидкого розвитку економіки і підвищення її технічного рівня. Це спостерігалось у діях керівництва зі створення спеціальних економічних зон (політика "відкритих дверей"), розширення районів для іноземного капіталу з пільговим інвестиційним режимом, сприяння збільшенню кількості спільних підприємств і формування експортоорієнтованого шляху розвитку. Вже на початку 90-х років XX ст. Китай визнали сприятливою територією для іноземного інвестування. За обсягом залучених іноземних інвестицій у 90-ті роки країна поступилася тільки США. Вважають, що тільки Гонконг зробив 60 % прямих іноземних інвестицій (ПП) до Китаю, що свідчить про перевагу інвестування від китайців, які проживали за кордоном, особливо на територіях, що належали КНР або на які поширюється її домагання (Гонконг і Тайвань).

Економісти Китаю нічого не вигадували, а взяли за основу досвід сусідів (практику "азіатських тигрів" першої та другої хвилі, а до того — Японії). В експортному наступі країна використала такі фактори, як дешева, працьовита і дисциплінована робоча сила, хороша організація експортного виробництва і збуту, допомога держави та китайської діаспори в реалізації товарів за кордоном, широкий приплив іноземного капіталу, вибір доцільної експортної орієнтації. Вже в кінці 80-х років країна почала експортувати готові товари, як і розвинуті індустріальні держави. В імпорті переважали нові технології та ноу-хау, що сприяло технічному переоснащенню експортних галузей і підвищенню конкурентоспроможності китайських товарів на світовому ринкові.

Китай почав експортувати вироби легкої та харчової промисловостей, поступово в міру розвитку економіки розширюючи номенклатуру товарів, які вивозилися. Серед них з'явилися сталь, цемент, скло, іграшки, електропобутові товари та ін. Основу експорту становили готові вироби (а не сировина і паливо, як у країнах СНД). Країні вдалося досягти постійного великого позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, у результаті чого вона за обсягами валютних резервів (2004 р. понад 480 млрд дол. США без урахування 118 млрд дол. Гонконгу) посіла друге місце у світі після Японії, що забезпечило їй задоволення імпортних потребі стабільність юаня.

Країні вдалося уникнути диктату МВФ і Світового банку та знайти задовільний баланс між лібералізацією і дирижистським управлінням зовнішньоекономічною сферою. Ступінь лібералізації зростав поступово. Директивне планування і квотування експорту й імпорту скасували тільки в 1994 р. Того самого року відкрили широкий доступ підприємств до зовнішньоекономічної діяльності. До кінця 90-х років XX ст. збереглася державна монополія на торгівлю 16 видами товарів, а стосовно імпорту нафти, стального прокату та низки інших важливих товарів донині зберігається сильний протекціонізм.

Незважаючи на великі золотовалютні резерви, уряд зберігає серйозні валютні обмеження, зокрема щодо внутрішнього обігу юаня, переказу валюти за кордон за неторговельними операціями, зобов'язаннями експортерів продавати всю виручену валюту державі. Проте це не завадило стрімкому розвиткові китайської зовнішньої торгівлі та припливу іноземного капіталу, а у 2001 р. на компромісних вигідних умовах приєднанню до Світової організації торгівлі (СОТ). Тобто Китай знайшов задовільний баланс між лібералізацією і дирижистським управлінням зовнішньоекономічною сферою.

З відкриттям Китаю для світу велику роль у його економічному розвиткові відіграють хуацяо — китайці, які в різні часи емігрували в різні країни, насамперед в держави Південно-Східної Азії. їх нараховують декілька десятків мільйонів і вони займають там провідні позиції в бізнесі (іноді їх називають "Великим Китаєм"). Завдяки етнічній згуртованості, культурно-цивілізаційній стійкості в іншому національному і державному середовищі, взаємодопомозі стосовно Китаю як "землі пращурів", яка є опорою китайців у всьому світі, незважаючи на суперечності з комуністичним урядом, діаспора з часів реформ почала активно брати участь у розвитку економіки країни. До цього стимулювала і перспектива отримання великого прибутку. 70—80 % іноземних капіталовкладень Україні належала китайцям з діаспори.

Специфіка буржуазії та бізнесу взагалі полягає у тому, що вони ґрунтуються на сімейно-кланових відносинах. Бізнес, як правило, пронизаний тісними родинними зв'язками, що відрізняє його від звичних європейсько-американських стандартів. Завдяки цьому виявилася ще одна форма участі хуацяо в економічному розвиткові країни — допомога у просуванні товарів на зовнішній ринок. Якщо економічна діяльність інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону базувалася на західних і японських ТНК, то у Китаї її здійснювали на основі структур хуацяо.

Зрозуміло, що надійність вкладів і високий прибуток сприяли припливу капіталу з інших розвинутих країн, насамперед із США, Японії та Німеччини. На відміну від інших країн Південно-Східної Азії Китай орієнтувався виключно на прямі іноземні капіталовкладення, безпосередньо пов'язані з виробництвом і трансфертом технологій. Ставлення до імпорту позикового капіталу, особливо приватного і короткотермінового, було надто стриманим. Здійснюючи таку обережну політику зовнішніх позик і заходи валютного контролю, країна мінімізувала втрати під час фінансової кризи 1997—1998 рр.

За допомогою іноземних інвестицій Китай перетворився на всесвітню фабрику масових дешевих споживчих товарів. У зв'язку з відносно невисокою кваліфікацією робочої сили і низьким технологічним рівнем виробництва тут широко використовують методи трудомісткого конвеєрного виробництва, яке в більшості галузей розвинутих країн почали застосовувати набагато раніше.

Роль рушія економічного розвитку відіграли вільні економічні зони (БЕЗ), які далі залишаються центрами притягання іноземного капіталу, експортної індустрії та технологічного прогресу. Також їх вважають полігонами, де випробовують на практиці багато заходів з удосконалення ринкового механізму. Уряд

Китаю різними способами намагався поширити імпульси, які виходили з БЕЗ, на всю територію країни. Проте відмінність у рівнях розвитку прибережних і внутрішніх районів залишається поки що надто великою. Модернізація майже не охопила західних районів і лише частково торкнулася північних.

Удосконалення цієї моделі з кінця 80-х років відбувається на основі комплексної програми реформи господарського механізму, поліпшення структури економіки і визначеної стратегії її розвитку. Вона передбачає синхронізацію розвитку економіки і покращання життя народу. Потреби прискореного перебігу реформи співвідносяться з підвищенням життєвого рівня населення.

Зростання добробуту населення не відставало від збільшення ВВП. У свою чергу швидке зростання внутрішнього споживчого ринку створювало стимули для розширення виробництва. Такий тип розвитку означав, що поліпшення рівня життя різних прошарків населення було не тільки результатом швидкого розширення виробництва, а і його висхідною умовою.

Прискорене зростання потребувало різкого розширення фонду нагромадження, яке спочатку можна було отримати або шляхом примусового зниження фонду споживання у ВВП і перерозподілу засобів на користь капіталовкладень, або за рахунок зовнішніх джерел фінансування. Китаю вдалось розірвати хибне коло "збільшення нагромаджень — зменшення споживання, і навпаки" не тільки за допомогою залучення капіталу ззовні, а й головним чином у результаті прискореного зростання приватних доходів. їх значну частину використовували для добровільних вкладів, котрі одержували у фонді нагромадження. За рахунок внутрішніх вкладів фінансувалося близько 85 % усіх інвестицій.

Слід зазначити, що втілення цієї моделі супроводжувалося помітним зростанням цін, інфляційними процесами, дефіцитом державного бюджету тощо. Але відмова від лівацьких утопічних соціально-економічних теорій, перегляд застарілих догм, неефективних методів будівництва соціалізму, сміливий пошук методів розв'язання проблем, що виникли у процесі господарської реформи, дали відчутні позитивні результати вже в середині 90-х років. У період виникнення інфляції серед китайських економістів точилася дискусія про джерела й особливості інфляції в КНР і вплив її на економіку країни. Висловлювалися різні думки стосовно причин інфляції (неефективність макропланування, надзвичайне зростання капіталовкладень, "розбухання" доходів внаслідок самостійності підприємств тощо). Але економісти були одностайними в тому, що інфляція — це, безумовно, негативне явище. Деякі з них пропонували використати її як стимулятор економічного зростання, що не отримало підтримки.

З певними особливостями проводилася і лібералізація цін. На відміну від інших країн з перехідною економікою, які намагалися пройти цей етап якомога швидше, Китай не поспішав, що суперечило всім ринковим канонам. Ще у 1990 р., майже через 12 років після початку процесу, вільне ціноутворення поширювалося лише на половину роздрібного товарообігу (і ще меншу частину оптового), тверді державні ціни охоплювали 30 %, а для 20 % обігу вводилася верхня межа цін (в Україні вже в перші роки реформ було лібералізовано значну частину роздрібного обігу).

Незважаючи на те, що наявність вільних і регульованих цін призводила до напруженості в народному господарстві, створювала для спекулянтів додаткові можливості збагачення, лібералізацію цін не пришвидшували. Переконаність китайських економістів у необхідності дати можливість підприємствам і населенню поступово адаптуватись до нової структури сприяла відстроченню лібералізації цін аж до 1992 р. Зокрема з цього часу були скасовані фіксовані ціни на зерно та іншу сільськогосподарську продукцію, а також карткова система розподілу. До кінця XX ст. 5 % роздрібного товарообігу, 10 % закупок сільськогосподарської продукції і 15 % засобів виробництва здійснювалися за державними цінами.

Аналізуючи ці процеси, видатний китайський економіст Ван Цзюе у праці "Теорія розбухання економіки" (1990) висунув три основні умови стосовно ліквідації негативних явищ: розподіл прав і повноважень між центром та містами, між низовими органами, а також урегулювання макроекономічної структури галузевих пропорцій.

Для пожвавлення "млявого" ринку в Китаї активізувалася кредитна політика, у тому числі стосовно повітово-селищних підприємств, приватних підприємств, активно маніпулювалася процентна ставка на вклади населення та ін. Ті особливість полягала у тому, що діяльність комерційних банків не набула значного поширення до 90-х років XX ст. Держава пішла іншим шляхом — поступової комерціалізації державних фінансових установ, що особливо виявилося за реформи грошово-кредитної системи 1995 р. У країні кредитна система має багаторівневий характер. На вершині піраміди міститься центральний емісійний банк (Банк Китаю), далі йдуть банки, які спеціалізуються на окремих галузях діяльності (Будбанк, Торговельно-промисловий банк та ін.), і так звані політичні банки (Банк розвитку сільського господарства, Експортно-імпортний банк) і, нарешті, комерційні банки.

Державні "політичні банки" здійснювали пільгове кредитування, чого не могли дозволити собі приватні. Умови надання кредитів спецбанками також багато в чому регулювала держава. її втручання послаблювалося поступово, в міру створення умов, але й донині лібералізація кредитної сфери суттєво поступається ринковим перетворенням в інших галузях. На думку китайських економістів, грошово-кредитна система, яка є кровоносною мережею економ