Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Асиметрія

Інформаційно-комунікаційна революція пришвидшила розвиток світогосподарських відносин і посилила загальну асиметричність стану та соціально-економічного розвитку різних країн світу. В останню третину XX ст. фізичний обсяг світового товарного експорту зріс майже в 4,9 разу за збільшення сукупного світового ВВП у 2,4 разу. Проте динаміка цих двох показників змінювалась у протилежних напрямах. Середньорічні темпи приросту експорту в 90-ті роки порівняно з 70-ми роками збільшилися у 2,4 разу (з 2,7 до 6,5 %), а щорічний приріст ВВП за цей самий період зменшився в 1,4 разу (з 3,6 до 2,6 %). Загалом з урахуванням комерційних послуг частка світового ВВП, що надходила у міжнародний економічний обмін (експортна квота), у 1965—2000 рр. зросла у більш ніж 1,9 разу і наприкінці минулого століття становила 23 %.

Провідні позиції у світовому експорті високотехнологічної продукції посідають такі країни, як США, Японія, Франція, Південна Корея, Сінгапур, Китай та ін. За цим показником пострадянські країни займають останні місця серед розвинутих країн світу. Разом з тим, Росія, Україна, Білорусь мають досить високий рівень кадрового забезпечення сфери наукових досліджень і розробок, проте інноваційна активність підприємств у цих країнах не лише залишалася низькою, а й спадала. Дані табл. 11.5 свідчать про зниження частки країн СНД у ключових світових показниках.

Для країн, що розвиваються, важливі не лише темпи приросту їх ВВП на одну особу, а й співвідношення (зіставлення) цих темпів із відповідними показниками передових країн, яке дає можливість з'ясувати динаміку величезної різниці між

Таблиця 11.5. Основні результати зіставлення ВВП за країнами СНД у межах глобального проекту

* За країнами, які брали участь у зіставленні (крім Узбекистану і Туркменистану).

лідерами й аутсайдерами сучасної цивілізації, особливості глобалізації як процесу формування єдиного світового економічного простору й організму.

Наприкінці XX ст. відбулося певне прискорення економічного зростання країн, що розвиваються, яке, враховуючи сповільнення темпів приросту населення, загалом сприяло підвищенню рівня добробуту жителів цих країн.

У 70—90-х роках XX ст. 32 країни, що розвиваються (72 % населення), досягли вищих темпів приросту ВВП на одну особу за середній показник розвинутих країн. Водночас ВВП на одну особу майже трьох десятків країн (20 % населення) не зріс, а скоротився.

Розвиток країн третього світу також характеризувався різким посиленням нерівномірності та збільшенням кількості вкрай неблагополучних країн (табл. 11.6).

Як бачимо, у 1971—1985 рр. налічувалося 28 країн (9,8 % населення країн третього світу), що мали абсолютне скорочення ВВП на одну особу. У наступні 15 років таких країн стало більше (35) і вони становили 10,4 % населення. Кількість країн із середньорічними темпами приросту ВВП на одну особу у межах до 1 % збільшилася за період з 1971 р. незначно — а 19 (7,4 % населення) до 24 (16,6%).

Проте суттєві негативні зміни відбулися у групі країн із темпами приросту поособового ВВП, що перевищували 2 % (умовно беруться як нижча межа відносно благополуччя).

Криза кейнсіанської та інституціональної економічної політики підірвала довіру і до відповідних теорій. На перший план як провідна, домінуюча вийшла теорія монетаризму — по суті, макроекономічний варіант неокласичної теорії. Вона стала основою неоконсервативної економічної політики, спрямованої на відхід від кейнсіансько-інституціоналістської системи регулювання ринку.

Таблиця 11.6. Ранжування 100 економічно найважливіших країн, що розвиваються, за середньорічними темпами приросту ВВП на одну особу

На думку дослідників (Ю. Ольсевич, Г. Фетисов, О. Худокормов та ін.), такий поворот у розвитку економічної науки зумовлений насамперед суттєвим зрушенням у соціально-економічній структурі розвинутих країн: у процесі регульованого зростання і науково-технічної революції у 50—60-ті роки XX ст. тут сформувався стабільний середній клас, що охоплював майже 2/3 зайнятих і 3/4 національного доходу й багатства. Його ефективна діяльність, власність і доходи створили основу для стійкого функціонування ринку без глибокого державного втручання.

Кейнсіанська, інституціональна, марксистська економічні теорії не змогли передбачити цієї кардинальної зміни, прогнозуючи структурні зрушення у протилежному напрямі. У черговий раз виявилася слабкість прогностичних можливостей традиційної економічної науки. Проте наступного повороту, що розпочався у 90-ті роки XX ст., не передбачили й монетаристи. Політика лібералізації, що здійснювалася з початку 80-х років у Великій Британії та США, а потім поширилася у країнах Європи, Японії та в інших державах світу, сприяла швидшому зростанню і новому етапу НТР. Водночас сили вільної конкуренції привели в дію чинники, що дестабілізували світовий ринок: розмивання середнього класу та нова поляризація у розподілі доходів і багатства; зростання відмінностей в умовах розвитку передових і відсталих країн; посилення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) за рахунок національного капіталу; формування безконтрольного і високомобільного глобального фінансового капіталу тощо.

Саме з цими чинниками та новітнім процесом розвитку, зумовленим ними, пов'язані катастрофічні світові фінансові кризи 1997—1998 та 2007—2011 рр. Розвиток світової економіки у 90-ті роки XX ст. — першому десятиріччі XXI ст. набув нової ознаки, яка спричинена не лише розпадом соціалістичної системи господарства, а й тим, що до середини 90-х років став цілком очевидним провал стратегії переходу до ринкової економіки у тих постсоціалістичних країнах, які неухильно виконували приписи так званого Вашингтонського консенсусу. З цією стратегією пов'язана глибока трансформаційна (системна) криза. І навпаки, виявилися успіхи економічних реформ і відсутність трансформаційного спаду там, де на ці рекомендації не зважали (Китай, В'єтнам та ін.).

Розглянемо загальне становище в галузі економічної теорії та політики на прикінці першого десятиліття XXI ст. Економічна політика, що спирається на монетаризм, призводить до того, що припиняється зростання економіки, збільшується безробіття, населення все частіше протестує проти урізання соціальних витрат і програм, поширюється антиглобалістичний рух; активізуються альтернативні монетаризму школи, напрями, течії соціально-економічної думки, що не приймають як заходів всезагальної лібералізації, так і повернення до етатизму. Натомість їх представники прагнуть обґрунтувати можливість демократичного (недержавного) контролю над ринковими зв'язками і процесами, тому попередні характерні ознаки сучасної економічної теорії — багатоманітність, множинність, одночасність мейнстриму і гетеродоксії та ін. — не лише продовжують існувати, а й посилюються, набувають нових форм вияву тощо.