Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - § 1. Керівництво: влада і лідерство

§ 1. Керівництво: влада і лідерство

Вивчення сполучних процесів менеджменту, тобто процесів, які об'єднують функції управління в єдину систему, слід починати зі з'ясування головних питань керівництва — влади і лідерства. При цьому слід мати на увазі, що менеджмент ділових підприємств істотно відрізняється від інших видів управління (уряд, політичні партії, армія, церква та ін.) тим, що він забезпечує досягнення мети підприємства — задоволення соціальних громадських потреб через ринок, тобто виробництво товарів або надання послуг.

У цій темі основний інтерес становить керівник як людина, яка має владу і водночас є лідером. її мета — впливати на інших таким чином, щоб вони виконували роботу для здійснення мети організації.

Поняття влади означає право і можливість впливу на поведінку інших. Влада дозволяє керівникові розпоряджатися діями і поведінкою підлеглих, спрямовувати їх у русло інтересів організації (наприклад, спонукати ефективніше працювати, запобігати конфліктам або стримувати їх та ін.).

Влада керівника організації здійснюється шляхом різних форм впливу. Можна говорити про владу примушення, владу прикладу, владу прохання, владу винагороди, владу ідеї. Влада завжди основана на залежності людини від іншої людини. Проте не слід розуміти владу тільки як можливість нав'язувати свою волю незалежно від здібностей, бажання і почуттів іншої особи.

Отже, влада передбачає не однобічну залежність між керівником і підлеглим, а їх взаємозалежність. Обсяг влади, який має та чи інша людина в даній ситуації, визначається не рівнем офіційних повноважень, а мірою залежності від іншої особи, що можна виразити формулою Г. Емерсона: рівень впливу наділеної владою особи А на особу Б дорівнює ступеню залежності особи Б від особи А. Тому керівник має право давати завдання підлеглим, встановлювати оплату їхньої праці, вводити різні системи стимулювання, надавати певні соціальні блага. І, нарешті, менеджер розпоряджається долею людей у розумінні їх професійної (ділової) кар'єри і доходів. Але це не означає самоуправство, бо менеджеру невигідно звільнятися від компетентних людей, навіть якщо у них непростий характер.

Разом з тим і підлеглі мають владу над керівником, тому що він залежить від них у питаннях надання інформації, забезпечення якості виконаного завдання, а також потребує підтримки своїх рішень і дій.

Тому необхідний баланс влади, який достатній для забезпечення досягнення мети і водночас не викликає у підлеглих почуття пригніченості або непокори.

Влада буває формальною і реальною. Формальна влада — це влада посади; вона пов'язана з офіційним місцем особи в системі управління і вимірюється або кількістю підлеглих, які безпосередньо чи опосередковано зобов'язані виконувати розпорядження, або обсягом матеріальних ресурсів, які ця особа може використати на свій розсуд, без погодження з іншими.

Реальна влада — це влада впливу, влада авторитету. Вона зумовлена місцем людини в неофіційній системі відносин і вимірюється або кількістю людей, готових добровільно підкорятися даній особі, або мірою залежності її самої від усіх.

Чим більше влади зосереджено в руках однієї людини, тим вища ціна її помилок і зловживань, а тому осіб, які схильні до них, не можна допускати до влади.

Реальна влада базується на лідерстві. Лідерство — це здібність керівника впливати на підлеглих, що обумовлена його індивідуальними рисами (особистий підхід до управління), його поведінкою, стилем керівника (авторитарним, ліберальним, демократичним).

Лідер — людина, яка відображає загальну думку, якій довіряють, за якою йдуть. Отже, в основі лідерства — відносини домінування і підлеглості, впливу і слідування.

Зазвичай люди посідають місце лідера тому, що здатні в даній ситуації вказати іншим шляхи досягнення їхньої мети і засоби задоволення потреб. У колективі, загальний рівень якого нижче середнього, лідер найчастіше виступає в ролі експерта-спеціаліста з усіх питань або емоційного центру, він може підбадьорити, поспівчувати, допомогти хоч би морально.

У колективах з високим рівнем інтелектуального розвитку лідер — це насамперед інтелектуальний центр. Але в обох цих випадках лідер є інтегратором, ініціатором і організатором активних дій, зразком, з яким люди звіряють свої думки і вчинки.

Оскільки лідер відображає інтереси колективу, він є свого роду контролером, який наглядає, щоб діяльність його членів не суперечила загальним інтересам, не підривала внутрішню єдність групи, а в необхідних випадках організує їх захист. Відстоюючи колективні інтереси, лідер часто вступає в конфлікт з адміністрацією, оскільки він санкціонує виконання рішень, що їх стосуються, у тому числі й у сфері виробничої діяльності.

При цьому лідер, який має посадові повноваження, може набагато легше вести за собою колектив, ніж той, хто їх не має. Водночас людина може бути сильним лідером, але слабким адміністратором. Загальновизнано, що лідерство як мистецтво впливу окремої особистості на всіх породжується трьома обставинами. По-перше, особистістю підлеглих (їхньою податливістю, сприянням тощо). По-друге, особистістю самого лідера — розумінням людей і мотивів їхньої поведінки, здібністю надихати, впевненістю у собі, чесністю, інтелектом, ерудицією, принциповістю, скромністю і т. ін. По-третє, розумінням ситуації і правильним ставленням до неї. Все це дозволяє лідерові, йдучи попереду колективу, добиватися, щоб його члени зі своєї волі прагнули досягти загальної мети.

Лідер, який став адміністратором, може якоюсь мірою ігнорувати колективні інтереси заради інтересів офіціальної організації, на що люди погодяться, довіряючи йому. Однак при цьому офіційні рішення необхідно коригувати з урахуванням інтересів колективу, бо зловживати його довір'ям небезпечно.

Влада може набувати різних форм. Відповідно до класифікації Дж. Р. Френча і Б. X. Рейвена, дослідників у сфері влади і керівництва, є п'ять основних форм влади.

1. Влада, основана на примусі. Виконавець вірить, що керівник має можливість покарати його таким чином, щоб перешкодити задоволенню якоїсь необхідної потреби, або взагалі може зробити якісь неприємності. Ця влада базується на побоюванні та страхові. Йдеться про фізичний примус, що тримається на страхові за своє життя чи за життя близьких, або про примус, оснований на законі в найширшому розумінні. Цей примус також базується на страхові, тільки в його цивілізованій формі, коли невиконання певних вимог тягне за собою покарання у формі санкції. Для виконавців ці санкції мають в основному матеріальний характер (штраф, позбавлення премії, звільнення, яке тягне за собою втрату джерела засобів до існування, та ін.). Для менеджерів велике значення мають моральні санкції, які загрожують їхнім службовому становищу, авторитету і т. ін.

У сучасних умовах ця форма влади не завжди ефективна. Однак це не означає, що її не слід застосовувати. В ряді випадків цю форму влади керівник змушений використовувати щодо недбайливих працівників разом з іншими формами влади.

2. Влада, основана на винагороді. Виконавець вірить, що керівник має можливість задовольнити нагальну потребу. Обіцянка винагороди — один з давніх і часто найефективніших засобів впливу на виконавців.

Насамперед йдеться про матеріальне заохочення, у тому числі й грошове, необхідне для задоволення тих чи інших потреб людини. За допомогою винагороди здійснюється заохочення підлеглих, в основі якого лежить та обставина, що величина заохочення буде тим більшою, чим більші витрати (фізичні та моральні), пов'язані з підкоренням вимогам тих, у кого є ресурси винагороди.

Проте не завжди можна точно визначити, що саме потрібно тій чи іншій людині і що може примусити її підкорятися, крім того, самі ресурси у того, хто бажає панувати, можуть бути обмеженими.

Формою винагороди, що дає змогу здійснювати владу, є зв'язок з впливовими людьми, у яких є необхідні блага. Таку владу мають, наприклад, помічники або секретарі великих керівників, до яких останні частіше прислуховуються, довіряючи їм.

Труднощі використання влади, основаної на винагороді, полягають в обмежених ресурсах організації, а також у тому, що часто буває складно визначити, що виконавець сприйме за винагороду. Тому досвідчений керівник повинен використовувати й інші засоби впливу.

3. Експертна влада. Виконавець вірить, що керівник має спеціальні знання, які дозволяють задовольнити потреби.

Вплив через розумну віру здійснюється таким чином: виконавець вважає, що керівник володіє особливими експертними знаннями щодо даного проекту чи проблеми, сприймає на віру цінність знань керівника. В цьому разі вплив вважається розумним тому, що рішення виконавця підкорятися є свідомим і логічним.

4. Еталонна влада (влада прикладу). Характеристика або властивості того, хто впливає, настільки привабливі для виконавця, що він хоче бути таким самим.

Особиста харизма — це влада, побудована не на логіці, не на давній традиції, а на силі особистих якостей або здібностей лідера. Це привабливість для присутніх тих чи інших рис людини або її в цілому. Заради можливості дістати схвалення від такої людини, бути поряд з нею, вони готові визнати її владу. Однак харизматична влада нестійка, оскільки основана на емоціях, які, як правило, надто мінливі.

5. Законна влада. Виконавець вірить, що той, хто впливає, має право віддавати накази, а його обов'язок — підкорятися їм, виконувати їх, бо традиція вчить, що підкорення приведе до задоволення потреб виконавця. Тому законну владу часто називають традиційною владою. Вона існує як у державних, так і в недержавних організаціях. Головне полягає в тому, щоб діяльність працівників офіційно регламентувалася. Законна влада є активною тоді, коли підлеглий підкоряється вказівкам керівника тільки тому, що останній стоїть на вищому щаблі організаційної структури. Всі керівники користуються законною владою, бо їм надано права керувати іншими людьми. Однак на практиці така влада виявляється малоефективною, бо обмежена "зоною контролю", де людину можна піймати на "не уставній поведінці".

У практиці управління всі названі форми влади використовуються не в "чистому" вигляді, а в оптимальному поєднанні відповідно до конкретних ситуацій.

У вітчизняній практиці управління протягом багатьох десятиліть перш за все цінувалися спеціалісти в тій чи іншій галузі. Для менеджера така якість не головна, а природна, сама собою зрозуміла.

Менеджмент — це, по-перше, влада і мистецтво керівництва, тобто це авторитет посади, що змушує підлеглих виконувати розпорядження керівника, і авторитет особистості керівника, якого слухають тому, що він пропонує раціональніші рішення, які дають прибуток фірмі та її працівникам.

По-друге, це спосіб і манера спілкування з людьми. Способи спілкування формулює наука, їх можна вивчити і навіть натренуватися ефективно використовувати. Широко відомі, наприклад, правила ефективного проведення нарад, переговорів, ведіння телефонних бесід і т. ін. Манера спілкування — це частина мистецтва менеджменту, якою менеджер має оволодіти самостійно. Причому менеджер повинен враховувати індивідуальні риси свого характеру і стилю керівництва, специфіку діяльності підприємства та особливості підлеглих.

По-третє, це особливі уміння й адміністративні навички, що дають можливість організувати ефективну працю апарату управління, який складається з багатьох служб і кваліфікованих працівників.

Менеджер самостійно розпоряджається фінансами фірми, але не безвідповідально — все фіксується і документується, а потім скрупульозно аналізується. Одержані результати є основою матеріального заохочення, підвищення або пониження менеджера по службі. Звичайно, він може радитися з керівництвом і спеціалістами фінансових служб, брати до уваги їх думку. Однак за нього ніхто не приймає рішень щодо фінансів, що досить небезпечно без використання тривалої стратегії.

Талант менеджера трапляється не частіше, ніж талант художника чи композитора. Тому за рубежем ця професія вважається найпрестижнішою, оскільки у своїй діяльності менеджеру доводиться виконувати складні і престижні функції управління: стратегічну, адміністративну, експертно-інноваційну, виховну і функцію лідера.

Стратегічна функція керівника полягає в координації ним процесу розроблення стратегії і складання планів на основі аналізу ситуації і прогнозів мети фірми. Вона є головною функцією у "мирний" час.

В умовах нового етапу НТР дедалі більшого значення набуває експертно-інноваційна функція керівника, яка тісно пов'язана з попередньою. Вона вимагає від нього постійного/ цілеспрямованого ознайомлення з новинками, їх кваліфікованої оцінки, створення умов для невідкладного впровадження у практику.

У зв'язку з цим трохи знизилося значення традиційної для керівництва адміністративної функції. Вона більшою мірою зберігає свою роль на нижніх щаблях управлінських структур.

Важливість становища, яке належить у житті фірми її працівникам, покладає на керівників обов'язок здійснювати виховну функцію: створювати в колективі сприятливий морально-психологічний клімат, підтримувати традиції, розв'язувати конфлікти, а ще краще запобігати їм, формувати зразки поведінки, допомагати підлеглим у скрутних обставинах.

І, нарешті, керівникові буде важко досягти успіхів у всіх справах, якщо він не оволодіє повною мірою функцією лідера, про яку йшлося раніше.

Російський психолог Р. Кричевський вважає, що керівникові притаманна ще й так звана психотерапевтична функція, яка передбачає створення для підлеглих атмосфери комфорту, безпеки, впевненості в завтрашньому дні, бажання зберегти своє членство в колективі.

Керівники, крім офіційних обов'язків, зумовлених їхніми функціями і закріплених у відповідних документах (положеннях, статутах, інструкціях тощо), мають щодо своїх підлеглих і неофіційні обов'язки: з повагою і терпінням ставитися до їхніх поглядів, інформувати колектив про справи організації; створювати сприятливий морально-психологічний клімат і атмосферу довір'я; не загравати з підлеглими, але й не робити з них ворогів; виявляти інтерес до їхніх особистих проблем.

У процесі виконання своїх функцій керівник використовує різні методи і стилі управління: авторитарний, ліберальний і демократичний.

Авторитарний стиль грунтується на тому, що керівник віддає розпорядження своїм підлеглим, не пояснюючи їх зв'язок із загальною метою і завданням фірми і не прагнучи дізнатися про їхню думку та одержати їх схвалення. При цьому перевага надається наказам, а серед стимулів переважає погроза покарання.

Виділяють два різновиди цього стилю: "експлуататорський" і "доброзичливий". "Експлуататорський" передбачає, що керівник, не довіряючи підлеглим, вирішує всі питання виключно самостійно, а їм "спускає" лише вказівки про те, що, як і коли робити. Підлеглі, сприймаючи такі вказівки як нав'язані згори, ставляться до них, як правило, негативно, навіть якщо вони по суті правильні, а тому виконують їх за принципом "наша справа маленька".

При більш м'якому — "доброзичливому" — різновиді авторитарного стилю керівник ставиться до підлеглих поблажливо, по-батьківському. Приймаючи рішення, він цікавиться їхньою думкою, хоч, незважаючи на її обгрунтованість, робить по-своєму. Якщо це робиться демонстративно, то психологічний клімат у колективі може значно ускладнитися.

Менеджер неминуче стає автократом у двох випадках: 1) коли він за своїми особистими якостями та рівнем кваліфікації стоїть нижче людей, якими керує; 2) коли його підлеглі мають дуже низьку загальну і професійну культуру і в групі немає професіоналізму і цілеспрямованості.

Ліберальний стиль управління базується на мінімальному втручанні керівника в діяльність підлеглих. Керівник вважає підлеглих рівними партнерами. Більше того, керівник приймає рішення, запропоновані підлеглими, якщо навіть вони не збігаються з його власними. Іноді це є наслідком професійної слабкості менеджера. У той же час ліберальний стиль може легко трансформуватись у бюрократичний, якщо керівник взагалі "відходить" від справ, фактично передає їх у руки "висуванців", які від його імені управляють колективом, застосовуючи з часом більш авторитарні методи. Керівник лише вдає, що керує, а насправді сам залежить від своїх добровільних помічників.

Демократичний стиль управління характеризується високим ступенем децентралізації повноважень, активною участю співробітників у прийнятті рішень, створенням таких умов, за яких службові обов'язки стають для них привабливими самі по собі, їх успішне виконання є водночас і основою винагороди. В умовах демократичного керівництва підлеглі самі вирішують більшу частину проблем, а керівництву залишається лише формувати атмосферу довір'я, відкритості та за потреби надавати допомогу і сприяння.

Тому демократичний стиль управління має тенденцію до поширення і на цей час є найдосконалішим. Авторитарний, ліберальний та демократичний стилі управління не мають чіткого розмежування. На практиці вони переходять один в одного.