Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - § 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки

Глава 28. Ситність, структура та закономірності розвитку світового господарства. Зовнішньоекономічна діяльність України

§ 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки

Сучасне світове господарство являє собою сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних участю у міжнародному поділі праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство складається з 200 країн, що відрізняються рівнем економічного розвитку, специфікою традицій, політики та ідеології.

Сучасне світове господарство дуже різнопланове. У ньому можна виділити такі групи держав:

— країни з розвинутою ринковою економікою;

— країни з перехідними економічними системами (на території Східної Європи та колишнього СРСР);

— країни, господарство яких розвивається;

— найменш розвинуті країни світу.

Розглянемо перелічені сфери світового господарства докладніше. До промислово розвинутих країн належать: Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія.

Ці держави є членами Організації економічного співтовариства та розвитку (ОЕСР). Ця організація має групу лідерів: США, Японія та держави Європейського Союзу (15 країн).

Країни з розвинутою ринковою економікою посідають провідне місце у світі за головними макроекономічними показниками. Вони істотно впливають на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.

У 80 —90-х роках XX ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала можливість посткомуністичним країнам об'єднатися в групу держав з перехідними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні соціалістичні країни крім Північної Кореї та Куби.

Слід зазначити, що країни цього регіону не є однорідними і поділяються на дві групи: перша — Чехія, Словакія, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія; друга — п'ятнадцять держав, які виникли внаслідок розпаду СРСР. Саме другій групі найбільшою мірою властиві диспропорційність і розбалансованість економіки.

Головним недоліком країн з перехідною економікою, зокрема України, є диспропорція у співвідношенні виробництва засобів виробництва і товарів народного вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, а й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість. Тому першочерговими завданнями країн з перехідною економікою є розвиток приватного підприємництва, відкритість економіки.

Велику частину економіки світу становлять колишні колонії. Ці держави займають понад 60% території планети, в них проживає 77% населення світу, саме тут зосереджена більшість розвіданих запасів корисних копалин.

У світовій економічній літературі цю групу країн частіше називають країнами "третього світу" або країнами, що розвиваються. Особливість економічного розвитку колишніх колоній полягає в значному відставанні продуктивних сил порівняно з передовими країнами. їм властиві наявність традиційного сектора економіки, зорієнтованого на просте відтворення, низький рівень життя та освіти, масове безробіття, значний вплив традицій та релігії на економічний розвиток.

Незважаючи на наявність загальних рис, "третьому світу" притаманна надзвичайна неоднорідність. З часом посилюється відмінність у соціально-економічному розвитку між державами, з яких складається ця група. Наприклад, більшість експортерів нафти мають високий рівень ВНП на душу населення, великі можливості щодо імпорту та експорту товарів. До найбільш розвинутих країн "третього світу" належать Бразилія, Мексика, Південна Корея, Сінгапур, Саудівська Аравія, Єгипет, Марокко, Кенія та ін.

Економісти розрізняють також середньо-розвинуті та найменш розвинуті країни регіону, що розглядається. До останніх, за класифікацією ООН, належать 47 держав з населенням близько 500 млн чол. Середній рівень доходу на душу населення тут становить 250 дол. за рік.

Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується такими рисами:

1. Відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у 5 раз. Аналогічні процеси спостерігаються у видобувній та обробній промисловості.

2. Здійснюється перехід до нового типу економічного зростання, який грунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні використання особистого чинника виробництва.

3. У світовому господарстві збільшується пропозиція мінеральних ресурсів внаслідок використання досягнень НТР у геологорозвідувальних роботах. У цьому ж напрямі діє і збільшення пропозиції сільськогосподарської продукції при зниженні витрат на неї Економічна криза у постсоціалістичних країнах скоротила споживання сировини і збільшила можливості його експорту часто за демпінговими цінами. Отже, протягом 90-х років зберігалася тенденція до зниження світових цін на сировину на тлі випереджаючого розширення міжнародної торгівлі.

4. Прискорений розвиток інтеграційних процесів у світовому господарстві. Економічна інтеграція — це якісно новий тип інтернаціоналізації. Інтернаціоналізація передбачає вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі або об'єднання дій кількох суб'єктів світової економіки і політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяльності. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтернаціоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі. Економічну інтеграцію ототожнюють з регіоналізацією. Вона спрямована на проведення взаємоузгодженої економічної політики, лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків і міжнародних розрахунків, використання єдиних стандартів щодо технології, забруднення навколишнього середовища, уніфікацію бухгалтерського обліку, статистики, освіти, норм права. Економічна інтеграція виявляється у переплетінні і зрощуванні виробничої, інвестиційної, фінансової, науково-технічної діяльності держав.

5. Глобалізація світового господарства. На початку XXI ст. з'явилася концепція глобалізації, що використовується стосовно всіх сфер людської діяльності: глобалізація правового простору, глобалізація політичних відносин, глобалізація злочинності, глобалізація економіки тощо.

Термін "глобалізація" (globalisations, від франц. global — всесвітній) вживають для характеристики сучасних планетарних процесів.

У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якісно нового стану світової економіки.

Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства, у планетарному масштабі. Розбіжності ж стосуються тих чинників, які є визначальними у процесі глобалізації, та наслідків цього явища.

На нашу думку, весь комплекс сучасних міжнародних зв'язків є складовими поняття глобалізації: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, валютні відносини, міжнародна міграція. Отже, глобалізація економіки — це вищий ступінь інтеграції, який виходить за межі окремих регіонів і набуває планетарного масштабу.

До феномена глобалізації прикута увага дослідників не стільки з метою з'ясувати сутність даного явища, скільки визначити наслідки цього явища для людства. Серед теоретиків глобалізації є дві групи учених — оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів на долю людства.

Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у створенні нової динамічної ринкової економіки. Остання грунтуватиметься на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з меншим безробіттям.

Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що глобальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду. Вона породжує небачені додаткові багатства, використовує їх для спекуляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподілити і перерозподілити, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку вчених цього напряму, глобальну економічну систему не можна вважати здоровою і вона не має перспективи, якщо відношення доходу 20 % найбагатшого населення землі, так званого золотого мільярда, до доходу 20 % найбіднішого населення планети становило 30:1 в 1960 році, 60:1 в 1990 році, 90:1 в 1999 році. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту раніше ніколи не було в історії світової цивілізації.

Проте, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулося триразове збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини населення. Таке істотне зростання доходів не могло відбутися без інтернаціоналізації досягнень НТП.

Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національних економічних систем не виключають суперечностей глобалізації.