Політична економія - Ніколенко Ю.В. - Глава 20 СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

§ 1. ОСНОВНІ РИСИ СВІТОВОГО ГОСПОДАР ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

Сутність світового господарства

Сучасний світ - це складне багаторівневе утворення, неоднорідна соціально-економічна система. Це пояснюється тим, що національні господарства, які входять у його склад, належать до різних типів економічних систем, тобто основуються у своєму функціонуванні на різних принципах.

Нині на землі мешкає понад 6 млрд чол., існує більше 200 країн і територій з різним соціально-політичним устроєм. В сучасних умовах розвиток національних економік не можливий без використання ресурсів міжнародного обміну. Економічна замкненість є не тільки нераціональною, оскільки позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародної спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. На сьогодні загальною стала тенденція зростання ролі зовнішніх факторів у економічному розвитку національних господарств і посилення взаємозв'язку та взаємозалежності між економіками країн.

Світове господарство не можна зводити до простої суми національних економік. Його сутність визначається тим реальним зв'язком, який діє на основі порівняльних переваг країни та міжнародного поділу праці. Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік у сфері продуктивних вил і виробничих відносин (міжнародних економічних відносин), які виходять за територіальні межі окремих країн.

У своєму розвитку світове господарство пройшло тривалий шлях: деякі економісти вважають початком його формування часи Римської імперії, інші - епоху великих географічних відкриттів (ХУ-ХУІ століття). Але більшість спеціалістів погоджуються з думкою, що для завершення формування світового господарства потрібна була наявність певних факторів: завершення епохи географічних відкриттів і розподіл та закріплення всіх територій землі між певними державами.

Сучасне світове господарство виникло після промислового перевороту, під час переростання капіталізму в його монополістичну стадію. Світове господарство кінця ХІХ - початку ХХ ст. помітно відрізняється від світового господарства другої половини ХХ ст.: на початку ХХ ст. воно в більшій мірі базувалося на голій військовій силі, на позаекономічному примусі; в ньому існували гострі протиріччя між імперіалістичними країнами, між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, які приводили до нестійкості господарства, до виникнення двох світових воєн. До середини ХХ ст. світове господарство було розколоте на дві частини: світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство. Домінуючі позиції в системі світових економічних зв'язків посіло світове капіталістичне господарство: 9/10 світових економічних зв'язків на початок 90-х рр. припадало на товарообіг в межах капіталістичного господарства; через канали міжнародного економічного обміну в кінці 80-х рр. реалізовувалось 1/5 всього сукупного валового продукту капіталістичного світу. В колишніх соціалістичних країнах вироблялось 1/3 світового національного доходу, в тому числі в країнах ради економічної взаємодопомоги - 1/4.

З 60-х рр. в систему світового господарства увійшли країни, що розвиваються. До середини 70-х рр. серед них помітно виділились так звані "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії (перша хвиля - 4 "малі дракони" - Південна Корея, Сингапур, Тайвань, Гонконг) та Центральної і Латинської Америки (Мексика, Бразилія, Аргентина).

Після розвалу світової соціалістичної системи та розпаду Радянського Союзу в 1989-1991 рр. світове господарство починає набувати рис єдиного цілісного формування. В основі класифікації країн світу був прийнятий критерій відповідності економіки будь-якої держави принципам ринкового господарювання. Звідси випливає можливість розподілу світового співтовариства на відповідні групи:

- країни з розвиненою ринковою економікою (сюди відносять країни, які за сучасною традицією називають промислово розвиненими);

- країни із ринковою економікою, яка розвивається (відносять найбільш розвинену частину теперішніх країн, що розвиваються, - так звані "нові індустріальні країни", та країни з перехідною економікою - колишні соціалістичні країни);

- країни з нерозвиненою ринковою економікою (сучасна категорія "найменш розвинені країни");

- країни із неринковою економікою (це скоріше теоретичне поняття, оскільки у країні із самою централізованою економікою завжди присутні елементи ринкових відносин).

На рубежі ХХ ст. світове господарство є більш цілісним, інтегрованим, динамічним, ніж всередині ХХ ст., незважаючи на наявність протиріч та різнопланових тенденцій. Воно є глобальним за своїми масштабами, основується на принципах ринкової економіки, об'єктивних закономірностях міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва та капіталу.

Наприкінці ХХ ст. у світовій економіці визначився ряд стійких тенденцій:

- стабільні темпи економічного зростання;

- підвищення ролі зовнішньоекономічного фактора в економічному розвитку, помітно зросли масштаби та якісно змінився характер традиційної міжнародної торгівлі;

- глобалізація фінансових ринків та посилення взаємозалежності національних економік;

- зростання частки сфери послуг в національній економіці та міжнародному обміні;

- розвиток регіональних інтеграційних процесів. Досягнутий рівень єдності торгівлі, виробництва і фінансово- кредитної сфери промислово розвинених країн є ознакою формування світового господарського комплексу. Його учасники, незважаючи на державні кордони, функціонують як складники загальної господарської системи. Іде інтернаціоналізація, глобалізація господарського життя - ефективне функціонування багаторівневої світової системи господарських зв'язків, які об'єднують окремі країни в глобальний світовий комплекс.

Отже, сучасне світове господарство - це багатоукладна економіка, яка утворює єдине ціле завдяки зростаючій взаємозалежності держав, що його створюють.

З поняттям світового господарства тісно пов'язане поняття світового ринку. Світовий ринок - це сукупність товаропотоків, які перетинають національні кордони.

Міжнародне господарство - це система, яка не є механічною сукупністю елементів, з яких вона складається. Це відносно відособлене організаційне формування, яке має свої, особливі, відмінні від національних (хоч і включають національні) головні елементи, суб'єкти і структурні рівні.

Формою існування розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом є міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських зв'язків між країнами. До основних форм міжнародних економічних відносин належать (1) зовнішня торгівля, (2) вивезення капіталу та виробниче співробітництво, (3) обмін науково-технічною інформацією, (4) валютно-фінансові відносини, (5) міграція робочої сили.

Міжнародні економічні відносини складаються з двох елементів: власне міжнародні економічні відносини та механізм їхньої реалізації. Власне МЕВ включають багаторівневий комплекс найбільш типових, характерних визначальних економічних відносин між окремими країнами, регіональними об'єднаннями, окремими підприємствами і корпораціями та їхнє натурально-речове наповнення. Механізм міжнародних економічних відносин включає правові норми та інструменти (міжнародні економічні договори, угоди, "кодекси", "хартії" тощо), відповідну діяльність міжнародних економічних організацій, спрямовану на досягнення цілей щодо розвитку міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини є похідними від національних, залежать від них, обумовлюються особливостями національної економічної політики: зміни курсу національної валюти впливають на конкурентоспроможність товарів на ринку іншої країни; ліберальне податкове законодавство забезпечує приплив капіталів; зміни митних тарифів обумовлюють зміни в товаропотоках тощо.

Сама система суб'єктів світового господарства та міжнародних економічних відносин має багаторівневу структуру. Базовий, первинний рівень являють підприємства, організації, які безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність (продають або купують товари та послуги, інвестують за кордон, або приймають інвестиції, кредитують, купують або продають акції іноземних компаній тощо). Другий рівень представляють органи державної влади, які, проводячи певну зовнішньоекономічну політику, сприяють або обмежують зовнішню діяльність підприємств (наприклад, введення протекціоністських заходів - мита, квот, ліцензій - обмежує обсяги імпорту, зменшує товарний приплив у країну). Крім того, держави беруть участь у регулюванні міжнародних економічних відносин, укладаючи дво- або багатосторонні угоди, вступаючи в міжнародні економічні організації. Наступний рівень суб'єктів - регіональні інтеграційні утворення - об'єднання країн, які створюють у межах цих об'єднань особливі умови господарювання (наприклад, Європейський Союз).

І останній рівень - світові економічні організації (ООН, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі, Світовий банк, Міжнародна організація праці, Міжнародна організація інтелектуальної власності, Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародна агенція з атомної енергетики (МАГАТЕ), Міжнародний союз електрозв'язку, Світовий поштовий союз тощо), які формують світові вимоги щодо доступу на відповідні ринки та механізм їхнього регулювання. Особливу роль у системі МЕВ починають відігравати так звані "антропоструктури", тобто об'єднані групи та асоціації, які для активної участі у світових процесах використовують мережеві форми організації діяльності та культурну політику. Найбільш помітними серед них є, зокрема, організації антиглобалістів, екологічні організації. На початку ХХІ століття у світі нараховувалось близько півмільйона таких суспільних організацій.

У системі світового господарства виділяють також певні сфери: виробничо-інвестиційну (сукупність економічних відносин, що виникають в результаті міжнародної спеціалізації і кооперування на різних рівнях, а також міжнародного інвестування); науково-технічну (міжнародні науково-технічні комплекси, НДІ, лабораторії, різноманітні спільні проекти, а також світовий ринок технологій, патентів, ліцензій); сферу міжнародної торгівлі; міжнародну валютно-фінансову сферу.

У світове господарство входять країни за різним рівнем розвитку. До основних параметрів класифікації відносять рівень індустріального розвитку (економічний потенціал - загальний обсяг ВВП,

ВВП на душу населення, галузева структура національної економіки, показники ефективності виробництва, показники порівняльної конкурентоспроможності); структуру економічних відносин (або структуру відносин власності); рівень і якість життя населення (середньорічні прибутки на душу населення; структура особистих споживчих витрат; розвиненість сфери освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення; тривалість життя та ін.); участь держави у міжнародному поділі праці (експортна/імпортна квота; структура експорту/імпорту; обсяг закордонних інвестицій та ін.).

До промислово-розвинутих країн відносять 25-30 високорозвинених держав, серед яких країни так званої "великої сімки" - США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. У цих країнах сконцентровані найсучасніші технології, їх частка у світовому промисловому виробництві приблизно 60%, а у світовій торгівлі - 65%);

Країни, що розвиваються, - найбільш численна група, до якої належать приблизно 140 держав Азії, Африки, Центральної і Південної Америки, в яких проживає понад 2/3 населення землі. Ці країни значно диференційовані за рівнем економічного розвитку, оскільки окремо з цієї групи виділяють малорозвинені країни. За роки незалежності (починаючи з 50-60 рр. ХХ ст.) частина досягла певних успіхів у соціально-економічних перетвореннях, але переважній більшості не вдалося скоротити відставання від розвинених країн. Лідерами групи країн, що розвиваються, є група "нових індустріальних країн" - Сингапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Бразилія, Мексика, Малайзія, Таїланд та інші, яким вдалося модернізувати структуру економіки, пристосувавши її до потреб НТП, забезпечити високі темпи зростання і чільне місце серед провідних світових експортерів, а також країни-експортери нафти.

Групу країн з перехідною економікою представляють приблизно 30 держав колишнього СРСР, Центральної і Східної Європи та Азії, що після розвалу соціалістичної системи переходять від командно-адміністративної до ринкової економіки. Позитивними підсумками десятиріччя перетворень у більшості країн з перехідною економікою є, насамперед, відмова від директивного планування і фондового розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і заробітної плати, ліквідація хронічного дефіциту товарів і державної монополії зовнішньої торгівлі, проведення приватизації і формування ринкової інфраструктури. Одночасно виявився ряд проблем, більшість з яких можуть розглядатися як своєрідна соціальна ціна трансформації. Серед них - економічний спад і безробіття, різке зниження реальних доходів населення та поглиблення соціального розшарування, скорочення витрат на соціальну інфраструктуру і зростання державного боргу, збільшення відставання від розвинутих держав. Інтенсивність процесів трансформації, гострота проблем і тенденції розвитку значно розрізняються за конкретними постсоціалістичними країнами: в Польщі, Чехії, Словенії, Угорщині і Словаччині спад ВВП закінчився ще в 1993-1994 рр., в Україні затяжний економічний спад продовжувався аж до 2000 р. Визнанням досягнень країн Центральної та Східної Європи на шляху трансформації було прийняття 10-ти з них до Європейського Союзу: 2004 р. - Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, 2007 р. - Болгарія, Румунія.

Ще одна невелика, але якісно відмінна група країн - країни соціалістичного вибору - декілька держав, що продовжують будувати чи заявляти про будівництво соціалізму на своїй території: Куба, КНДР, та зі значними застереженнями КНР і СРВ.