Політична економія - Щетинін А.І. - 5.4. Теорії вартості

Вартість товару - надзвичайно важлива економічна категорія, яка, щоправда, у формі свого зовнішнього прояву - мінової вартості - привертала увагу багатьох учених. Уже великий Аристотель досліджує мінову вартість (просту міну) і робить геніальну здогадку про те, що в обох різних споживчих вартостях є щось загальне рівної величини. Але недостатній рівень розвитку товарного виробництва й економічної науки того часу не дозволили йому розкрити сутність мінової вартості. Першими, хто підійшов до розкриття сутності мінової вартості, були У.Петті (Англія) та ПБуагільбер (Франція).

У своїх працях У.Петті стверджував, що існує природна ціна. Вона, на його думку, протистоїть ринковій ціні, яку він називає політичною і яка виникає на базі природної ціни під впливом дії різноманітних факторів. Природна ціна - це і є вартість товару, хоч У.Петті не бачив різниці між вартістю, міновою вартістю і ціною. Ця вартість створюється працею, а її величина визначається витратами робочого часу. У визнанні цього і полягає основний теоретичний внесок У.Петті в теорію вартості. Але, на думку Петті вартість створює тільки та праця, яка витрачається на видобуток благородних металів. Інші ж товари самі по собі не мають вартості й отримують її тільки через те, що вони прирівнюються до певної кількості грошей.

П.Буагільбер, незалежно від У.Петті, став засновником трудової теорії вартості. У своїх працях "Роздрібна торгівля Франції" та "Роздуми про причину багатства" він вважав, що дійсна вартість створюється працею, а її величина визначається робочим часом, який розподіляється пропорційно між окремими галузями. Ця дійсна вартість, на думку дослідника, відрізняється від ціни, що, як і в У.Петті, залежить від значної кількості факторів.

Ці видатні вчені заклали основи трудової теорії вартості. Подальший її розвиток пов'язаний з іменами А.Сміта та Д.Рікардо. А.Сміт, як і У.Петті, розрізняв ринкову ціну і природну, або дійсну, ціну. Але останню він фактично ототожнював з вартістю. При цьому він чітко розрізняє вартість і споживчу вартість.

На відміну від свого попередника, А.Сміт вважав, що вартість створюється будь-якою працею, а не тільки працею, витраченою на видобуток золота чи срібла. Величина вартості, за А.Смітом, визначається робочим часом, що вимірює працю, витрачену на виготовлення конкретного товару. При цьому, як він вважав, конкретна форма праці не має значення. Тобто, по суті, дослідник говорить про абстрактну працю, хоча сам цього терміна не вживає.

Але А.Сміт припускався і помилкового визначення вартості як такої, яка складається із заробітної плати, прибутку і ренти. Саме вони, за цим його визначенням, є першоджерелами вартості. Поряд із цим цей великий англійський економіст доводив, що вартість можна визначити працею, що купується. Іншими словами, та кількість праці, що міститься в товарі (тобто його вартість) дорівнює тій праці, яку можна купити за цю вартість. Отже, він зводив усю уречевлену в товарі працю до живої праці, а це різні речі. Якщо стати на цю позицію А.Сміта, то виходить, що вартість визначається вартістю праці або ж заробітною платою, а це неправильно.

Д.Рікардо, як і А.Сміт, чітко розрізняв мінову вартість і споживчу вартість товару. Він також розрізняв вартість, як уречевлену в товарі працю, і мінову вартість. Останню він справедливо тлумачив як вартість, що виражена в іншому товарі. Проте він не розумів того, що мінова вартість є формою вартості.

Д. Рікардо вважав, що вартість не визначається витратами індивідуальної праці, і через те всі однакові товари мають однакову вартість. Але він помилково припускав, що вартість регулюється тією кількістю праці, яка витрачена на товар за найгірших умов виробництва. Це ж, як відомо, справедливо тільки для сільського господарства, а в промисловості вирішальними для визначення вартості є середні, на даний момент у суспільстві, умови виробництва конкретного виду товару.

Д.Рікардо також припускав, що вартість товарів дорівнює вартості доходів, тобто заробітній платі, прибутку і ренті. Але, на відміну від А.Сміта, для якого доходи є першоджерела вартості, для Д.Рікардо вона (вартість) лише розпадається на ці доходи, а це вже великий крок вперед.

Вирішальний внесок у розробку трудової теорії вартості зробив К.Маркс. Саме він розробив вчення про двоїстий характер праці і довів, що конкретна праця створює споживчу вартість, а абстрактна праця є першоджерелом вартості. Розкривши суперечності, які існують між конкретною та абстрактною працею, між приватною і суспільною працею і між споживчою вартістю і вартістю, він розкрив внутрішній механізм розвитку товарного виробництва.

Проблеми вартості товару турбували багатьох учених і тому, поряд з науково обгрунтованою трудовою теорією вартості, з'явилась ціла низка інших теорій. Розглянемо найбільш поширені з них.

Уже в XIX ст. виникає і зазнає досить значного поширення теорія витрат виробництва. її започатковують англійські економісти Р.Торренс (1780-1864 рр.), Мак-Кулох (1789-1864 рр.), Дж Ст. Мілль (1806- 1873 рр.) та деякі інші. Суть цієї теорії полягає в тому, що вартість товару визначається витратами підприємця (капіталіста) на придбання засобів виробництва і робочої сили. Іншими словами, вартість дорівнює витратам, необхідним для виробництва товарів. Це замкнене коло, бо ціни визначаються цінами. До того ж вартість товару ніяк не може дорівнювати витратам, бо в такому випадку не має місця прибутку.

Досить близькою до теорії витрат є теорія трьох факторів виробництва. її засновником вважається французький економіст Ж. Б. Сей (1767-1832 рр.). Він вважав, що у створенні вартості беруть участь три фактори: праця, капітал і земля, і кожен з них "створює" одну з трьох складових вартості, а саме, відповідно, заробітну плату, прибуток і ренту.

Саму вартість Сей ототожнював зі споживчою вартістю, а також з міновою вартістю, яка у свою чергу, ототожнювалась з ціною. З огляду на це ціна в нього є лише показником корисності. Такий підхід до тлумачення вартості був необхідним саме для того, щоб ототожнити процес створення споживчої вартості і процес створення вартості. Після цього вже можна було стверджувати, що вартість створюють зазначені вище фактори виробництва.

Теорія вартості Ж. Б. Сея не є науковою, бо неможливо звести вартість до споживчої вартості. У такому випадку споживча вартість повинна була стати основою обміну, але вона як раз і позбавлена можливості бути загальною мірою товарів. Як споживчі вартості, товари розрізняються між собою і не можуть у цій якості бути основою обміну.

Досить поширеною теорією вартості є теорія граничної корисності. Вона започаткована англійським економістом У. С Джевонсом (1835-1882 рр.) та австрійськими економістами К.Менгером (1840- 1921 рр.) та Е.Бем-Баверком (1851-1914 рр.). Цю течію економічної думки, з огляду на її перших представників, часто називають австрійською школою. Суть цієї теорії полягає в тому, що товари (а цей термін представники цього напряму замінюють на термін "матеріальне благо") мають певну корисність, і саме ця корисність дає можливість обмінювати їх один на одного. Іншими словами, вартість зводиться до споживчої вартості.

Розробку теорії граничної корисності представники австрійської школи базують на так званому законі рідкості. Сутність цього закону полягає в тому, що в кожному суспільстві певні матеріальні блага існують у кількості недостатній відносно потреби в них. Саме це надає матеріальному благу корисність (цінність). Якщо ж матеріальних благ більше, ніж потреба в них, то вони цієї корисності не набувають.

Тепер розглянемо сам процес визначення цінності матеріального блага за теорією представників школи граничної корисності. Він складається з двох етапів. На першому визначається суб'єктивна корисність, а на другому - об'єктивна.

Суб'єктивна корисність визначається як суб'єктивна (з погляду конкретної людини) значущість того чи іншого блага для забезпечення добробуту індивіда. Цей момент Бем-Баверк ілюструє ситуацією зі склянкою води. Якщо людина (у представників цього напряму економічної думки улюбленцем для ілюстрації теоретичних положень був Робінзон) знаходиться біля джерела води і її більше за його потребу, то склянка води для такого суб'єкта не має цінності. Інша ситуація виникає тоді, коли Робінзон потрапляє в пекучу пустелю, де води немає зовсім. За цих умов склянка води стає для нього занадто значущою, а тому набуває цінності або корисності.

Визначивши процес утворення цінності (корисності) як такий, що базується на законі рідкості і на суб'єктивній оцінці індивіда, представники так званої австрійської школи роблять спробу визначити міру цієї цінності (корисності). Вона базується в них на так званому законі насичення потреб (закон Госена), згідно з яким у міру задоволення потреби ступінь насиченості підвищується, а корисність (цінність) того блага, за допомогою якого це задоволення здійснюється, зменшується.

Обравши для ілюстрації поселенця, що живе один, Бем-Баверк ілюструє процес визначення міри корисності на такому прикладі. Нехай у цього суб'єкта, що живе сам у первісному лісі, унаслідок його праці зібрано 5 мішків зерна. Цей врожай він розподіляє у такій послідовності: перший мішок він використає для задоволення найбільш нагальної потреби в цьому продукті, щоб не вмерти з голоду. Другий він використає для поліпшення свого харчування. Третій мішок він використає на корм свійським тваринам і птиці. Четвертий мішок буде витрачено на виготовлення горілки, а вже п'ятий він використає на годівлю папуги, чиє базікання йому подобається слухати. Оцей останній мішок зерна має найменшу корисність, або її ще називають граничною корисністю, і вона стає мірою, відправною точкою у визначенні вартості блага.

Суб'єктивна оцінка корисності не може бути основою обміну, бо вона залежить від уявлень і ціннісної орієнтації індивіда. Це розуміли і самі представники австрійської школи. Через це вони ввели поняття об 'єктивної цінності, яка, за їх уявленням, утворюється в обміні внаслідок вирівнювання суб'єктивних корисностей. Механізм утворення об'єктивної цінності (корисності) полягає в тому, що в обміні взаємодіють суб'єктивні оцінки благ з боку продавців і суб'єктивні оцінки благ з боку покупців, що утворюють певну середню оцінку, яка і є об'єктивною цінністю або корисністю. Отже, теорія граничної корисності, по суті, зводиться до теорії попиту та пропонування.

Головний недолік і, водночас, ненауковість теорії граничної корисності полягає в тому, що ця теорія базується на суб'єктивному підході до аналізу явищ. Але ж наукою доведено теоретично і перевірено практикою життя, що суб'єктивне є породженням об'єктивного, а не навпаки. Не можна суть об'єктивних економічних явищ розкрити на основі суб'єктивного підходу. Другим важливим недоліком цієї теорії є те, що, по суті, вона не є оригінальною, бо врешті-решт вартість визначається за нею на підставі взаємодії попиту та пропонування. Така теорія вартості існує, але вона спроможна пояснити тільки процес формування ціни, яка дійсно визначається співвідношенням попиту та пропозиції.