Політична економія - Щетинін А.І. - 5.7. Закон грошового обігу. Інфляція

У суспільному виробництві кожної конкретної країни в обороті на кожний даний період часу завжди знаходиться певна кількість грошей. Вона залежить від безлічі чинників, вирішальними з них виступають кількість товарів і швидкість обігу однойменної грошової одиниці. Способи регулювання кількості грошей, що перебувають в обігу, і форми організації їх руху багато в чому визначають стан економіки країни і виступають важливими елементами, які забезпечують функціонування й розвиток усієї системи товарного виробництва.

Визначальною функцією грошей, що є квінтесенцією їх загальної ролі в системі товарного виробництва, виступає їх функція як засобу обігу. Реалі-зуючи дану функцію, гроші виконують роль посередника в обслуговуванні метаморфози Т-Г-Т. У цьому зв'язку постає питання про кількість грошей, необхідних для обміну. Найбільш загальна відповідь на це питання дана в обсязі самої товарної маси. Скільки вироблено товарів, стільки потрібно і грошей, тому що вони і тільки вони покликані обслуговувати рух товарів. Однак самі гроші можуть протягом певного часу (звичайно за такий період береться рік) робити кілька оборотів. Це пов'язано з тим, що гроші (при цьому, як правило, беруть однойменну грошову одиницю, наприклад, гривню), які випущені в оборот емісійним центром країни (Центральним банком) через якийсь час знову повертаються до емітента. Останній знову пускає їх в оборот, і цей процес повторюється знову і знову. За рік грошова одиниця може зробити кілька оборотів. Цей показник кількості оборотів однойменної грошової одиниці на рік і виступає як показник швидкості обороту грошей.

Між загальною кількістю грошей і швидкістю їх обігу існує певний зв'язок. Він виявляється в тому, що зі збільшенням швидкості обігу грошей їх кількість, необхідна для забезпечення обігу всієї товарної маси, зменшується. Для ілюстрації цього зв'язку розглянемо простий приклад. Припустимо, що в якійсь країні вся товарна маса, вироблена за рік, дорівнює 1млрд. дол. СІНА. Зрозуміло, що для забезпечення її руху необхідно мати 1млрд. дол. США, але це справедливо тільки за умови, що гроші роблять один оборот за рік. Якщо ж однойменна грошова одиниця (у даному випадку це долар) робить два обороти за рік, тоді грошей потрібно наполовину менше, тобто не 1млрд., а тільки 500млн. дол. Цей взаємозв'язок можна подати у вигляді формули

У узагальненій формі дана формула відображає закон грошового обігу, суть якого полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для обігу товарів, прямо пропорційна сумі їх цін і обернено пропорційна швидкості обігу однойменної грошової одиниці.

Наведена формула закону грошового обігу розроблена К.Марксом і дійсно відображає стійкі, повторювані причинно-наслідкові зв'язки між масою товарів, швидкістю обігу грошей і їх кількістю, яка необхідна для обігу даної товарної маси. Поряд із цією загальною формулою К.Маркс розробляє формулу закону грошового обігу і в більш детальному варіанті, який розкриває таку саму сутність, але вже з деякою деталізацією руху грошей залежно від конкретних форм організації цього руху. Вона має такий вигляд:

У сучасній економічній теорії під час розгляду питання про кількість грошей, необхідних для обігу, широко розповсюджена формула І.Фішера, яка знайшла своє відображення у рівнянні

Тотожність формули І. Фішера з формулою кількості грошей, необхідних для обігу, виведеною К.Марксом, цілком природна. Сутність закону грошового обігу одна, а звідси випливає і тотожність наукового трактування об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків, що відображаються даним законом.

Проте, порівнюючи ці два підходи, слід мати на увазі, що автор "Капітала" К.Маркс, розкривши сутність даного закону, не досліджує детально проблему кількості грошей, необхідних для обігу, не аналізує всі нюанси, які мають вплив на визначення маси грошей в умовах того чи іншого конкретного суспільства. Це пояснюється тим, що К.Маркс виходив з тези про відсутність історичної перспективи в товарного виробництва і передбачав його зникнення вже в межах наступної за капіталізмом формації (комуністичного способу виробництва). Виходячи з цього, він і не ставив перед собою завдання детального дослідження дії даного закону. Йому досить було розкрити сутність закону грошового обігу, щоб озброїти пролетаріат знанням основних причинно-наслідкових зв'язків між грошовою і товарною масами. Досліджувати ж деталі, пов'язані з визначенням кількості грошей, необхідних для обігу, не було сенсу, оскільки гроші, як категорія товарного виробництва, повинні були зникнути разом з останнім.

Однак товарне виробництво, як відомо, економічно себе ще не вичерпало і виступає сьогодні загальною формою організації суспільного виробництва. Це ставить завдання детального аналізу проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу. Іншими словами, на підставі пізнаної сутності необхідно розкрити все різноманіття реального прояву даного закону. Нагальність цього зумовлена й тим, що сам грошовий обіг значно ускладнився. У ньому помітну роль стали відігравати заощадження населення й депозити господарюючих суб'єктів, попит на гроші, викликаний обліком векселів, та інші елементи грошового обігу. В умовах капіталізму XIX ст. ці чинники ще не мали місця або відігравали несуттєву роль і тому не були взяті до уваги К.Марксом. Ті важливі зміни, які мають місце в сучасному грошовому обігові, обумовили подальший інтерес економістів до проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу товарів.

Саме ці зміни і врахував І.Фішер (1867-1947 рр.), творчий період життя якого припав вже на XX ст. Він, по-перше, досліджував даний закон в умовах більш складного грошового обігу, ніж той, що існував за життя К.Маркса, а по-друге, він виходив з історично перспективного характеру товарно-грошових відносин. Це висувало на перший план не тільки з'ясування сутності даного закону, а й вивчення реальних форм його прояву. Останнє, у свою чергу, вимагало врахування того, що різні складові частини грошової маси мають різну швидкість обігу. Урахування даного факту І.Фішером знайшло своє відображення в тій увазі, яку приділив І.Фішер аналізу структуризації грошової маси та її впливу на реальні форми прояву закону кількості грошей.

У сучасній економічній літературі всю сукупність грошей, що забезпечують рух товарів і послуг, визначають як грошову масу. Вона являє собою всю суму загальновизнаних платіжних засобів країни і включає: а) готівкові гроші; б) безготівкові гроші.

Грошова маса знаходиться в певному зв'язку з валовим внутрішнім продуктом. Цей зв'язок звичайно відображають через показник монетизації економіки. Він визначається як співвідношення грошової маси та валового внутрішнього продукту (ВВП). Чим вищий цей показник - тим краще. Це пов'язано з тим, що збільшення даного показника свідчить про посилення мобільності економіки, яка досягається зростанням ступеня варіантності в поведінці господарюючих суб'єктів. Іншими словами, підвищення рівня монетизації валового внутрішнього продукту означає, що учасники суспільного виробництва значну частину виробленого продукту схильні зберігати не в натуральній формі (у вигляді виробничих запасів, незавершеного виробництва тощо), а у вартісній формі.

У грошовій масі виділяють грошові агрегати. Вони являють собою такі її структурні елементи, які розрізняються між собою рівнем ліквідності, тобто рівнем здатності перетворюватися на гроші.

Грошові агрегати виділяють у грошовій системі будь-якої високо-розвиненої країни. Однак вони мають певні національні відмінності як за складом елементів, що входять в той чи інший агрегат, так і за їх кількістю. Проте принципово грошові агрегати різних країн, власне кажучи, ідентичні.

У більшості розвинутих країн, як правило, виділяють три-чотири агрегати. У грошовій системі України виділяють такі агрегати: М₀; М₁; М₂; М₃. При цьому агрегат М₀ звичайно пов'язують із готівкою, що знаходиться поза банками. І хоча виділення такого агрегату має певний сенс, усе ж, виходячи з глибинних основ розподілу грошової маси на агрегати, він відрізняється від агрегату М₁ лише кількісно.

До складу грошових агрегатів входять такі елементи.

Агрегат М]. Він включає: гроші поза банками, кошти на рахунках до запитання і поточні депозити. Останній елемент ще визначають як трансакційні депозити. До них відносять внески, з яких гроші в будь-який момент можуть бути отримані власником внеску або переказані іншим особам за допомогою чеків, звичайних грошових переказів та за допомогою електронних грошових переказів.

Агрегат М₂. У його склад входить агрегат М₁, а також термінові депозити й ощадні внески, зроблені на певний термін. На відміну від агрегату М_ь даний агрегат має менший ступінь ліквідності. Це обумовлено головним чином тим, що до його складу входять термінові депозити й ощадні внески, що розміщуються в банках на певний термін. Дострокове вилучення цих грошей з відповідних рахунків пов'язано із значною втратою прибутку за ними для їх власника. Поряд з цим вони, як правило, не можуть безпосередньо перетворюватися на трансакційні депозити, тобто не можуть бути переказані однією особою на користь іншої.

Агрегат М₃. Він включає агрегат М₂ і кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Ці операції являють собою довірчі операції, тобто операції доручення на управління майном або грошима клієнта. Формою організації таких операцій може виступати, наприклад, депозитний сертифікат. Він являє собою грошовий документ, що свідчить про вкладення його власником у банк певної суми на термін, після закінчення якого за даним сертифікатом сплачуються відсотки і повертається вкладена сума. На відміну від термінового депозиту, за яким вкладені гроші все ж таки можна вилучити з банку до закінчення терміну, утративши при цьому всі відсотки за внеском або їх значну частину, то за депозитним сертифікатом достроково повернути свої гроші, як правило, не можна. Це додає даному елементу менший ступінь ліквідності, ніж тим, що мають строкові депозити.

Інфляція. Розглянутий у попередньому розділі закон грошового обігу відображає сутність зв'язку між товарною та грошовою масами, що обслуговує їх рух. Якщо цей баланс порушується, то настає таке явище, як інфляція.

У реальному житті баланс між товарною і грошовою масами (з урахуванням швидкості обігу грошей) досягається через постійні відхилення від цього балансу. Іншими словами, ці відхилення виступають умовою досягнення збалансованості на якийсь дуже короткий момент, після чого знову виникають відхилення, як умова досягнення наступної моментної збалансованості. Саме це і є причиною того, що інфляція є явищем, внутрішнє притаманним товарному виробництву, і подолати її можна тільки на якийсь дуже короткий у часі термін. Тому в сучасних умовах головним завданням суспільства є не остаточне подолання інфляції (бо цього не може бути об'єктивно), а регулювання інфляційних процесів з метою її стримування й обмеження масштабів прояву.

Інфляція (латин. іnflatio - здуття) являє собою порушення грошового обігу, що виявляється в переповненні грішми сфери обігу й у знецінюванні грошей. На поверхні це явище виявляється в зростанні цін. Уперше термін "інфляція" стосовно порушень грошового обігу було вжито у США в період громадянської війни 1861-1865 рр.

Зовнішнім проявом інфляції виступає підвищення цін, що є прямою формою знецінювання грошей. Як явище інфляція вже була відома в рабовласницькому суспільстві в умовах дії монетних грошових систем. Причиною знецінювання монет було навмисне зменшення в них грошового металу. Так, у Римській імперії імператором Семптимієм Севером в 198 р. вміст міді в срібних монетах було збільшено на 50-60 %, що призвело до знецінювання грошей і зростання цін.

Знецінювання грошей, виступаючи найважливішою формою прояву інфляції, може мати різну динаміку. З цього погляду інфляцію прийнято класифікувати, розрізняючи такі її види, як повзуча, коли темп зростання цін коливається в межах 5-10 % на рік; галопуюча - 10-100 % на рік - і гіперінфляція з річним зростанням цін понад 100 %. Правда, в економічній літературі ці види інфляції іноді розмежовують і на основі дещо інших показників зростання цін, однак це не дуже істотно. Головне те, що різниця між повзучою, галопуючою і гіперінфляцією характеризується якісно різною динамікою зростання цін. Знецінювання грошей у межах гіперінфляції може бути дуже великим, вона може вимірюватися 1000 відсотків і більше. Найбільша у світі інфляція була зафіксована після Другої світової війни в Угорщині, коли в червні 1946 р. були випущені банкноти вартістю в егімілліард більйонів (один мільярд мільярдів).

Інфляція являє собою складне економічне явище, що виникає, як правило, не через одну причину. Вони неоднорідні й різні за своєю спрямованістю, але загалом їх можна певним чином класифікувати. До найбільш істотних причин інфляції слід віднести:

o емісію грошей, що викликає диспропорцію між реальною потребою народного господарства в грошах і наявною грошовою масою;

o прискорення обігу грошей, що може бути зумовлено різними обставинами. До них можна віднести, наприклад, широке впровадження системи безготівкових розрахунків, застосування нової техніки в організації грошового обігу і т.ін.;

o значне скорочення товарообігу, обумовлене, наприклад, скороченням виробництва через кризовий стан економіки, неврожай або якесь стихійне лихо;

o кредитна експансія, що веде до збільшення безготівкового грошового обігу, тобто до емісії кредитних грошей. Вона може бути викликана депозитною-чековою емісією, здійснюваною комерційними банками. Але оскільки така емісія завжди обмежена певними можливостями банку, то ця причина якщо й існує, то має скоріше допоміжний характер. Головною ж виступає емісія, яка є наслідком певної політики центрального банку та уряду;

o значне збільшення попиту (інфляція попиту), яке може бути викликане, наприклад, різким збільшенням заробітної плати, що не супроводжується таким самим або більшим за динамікою зростанням продуктивності суспільної праці. До такого ж наслідку може привести також збільшення попиту, викликане мілітаризацією економіки, що виявляється в зростанні військових замовлень держави;

o кризові явища у виробництві базових матеріальних ресурсів. Прикладом може бути енергетична криза, що почалася у світі в 1973 р. і була пов'язана, головним чином, з політикою країн-членів ОПЕК щодо обмеження видобутку нафти.

Перелічені причини інфляції діють не ізольовано, а часто переплітаються, доповнюючи одна одну і надаючи інфляції затяжного за часом і глибокого за своїми наслідками характеру. На виникнення інфляції й особливо на її розвиток впливають також інші численні чинники. їх можна поділити на внутрішні і зовнішні. Так, до внутрішніх чинників, що сприяють розвитку інфляційних процесів, можна віднести високий рівень монополізації економіки. За наявності великих монополістичних об'єднань, тобто в разі зосередження виробництва того або іншого товару на одному підприємстві або коли кілька великих підприємств зосереджують переважну частину виготовлення або збуту товарів, у них з'являється реальна можливість штучно підвищувати ціни. До цієї групи чинників можна віднести й значні обсяги розміщення державних цінних паперів. їх покупцями виступають переважно комерційні банки. Дуже часто вони реагують на це випуском кредитних грошей під забезпечення їх державними цінними паперами. Тим самим вони можуть суттєво збільшувати обсяг цих платіжних засобів у загальній грошовій масі.

До зовнішніх чинників можна віднести, наприклад, імпорт інфляції з однієї країни в іншу. Високий ступінь інтеграції економіки багатьох країн, а це особливо характерно для країн, які входять у регіональні економічні блоки (Європейський Союз, СНД тощо), служить тією основою, на якій інфляційний процес з однієї країни швидко переходить в іншу. Як правило, імпорт інфляції здійснюється через ціни імпортованих товарів, хоча при цьому можливі й інші способи її імпорту.

Інфляція, у її відкритому варіанті, виявляється в підвищенні цін, але їх зростання може бути різним. Тому для виміру інфляції використовують її показник. Він розраховується різними способами.

Насамперед рівень інфляції можна визначити через порівняння вартості валового внутрішнього продукту у звітному й у базисному періодах. Але при цьому потрібно виходити з незмінності фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. Розрахований у такий спосіб показник рівня інфляції називають ще дефлятором валового внутрішнього продукту.

Досить розповсюдженим методом визначення рівня інфляції є його визначення через зміну оптових цін. При цьому беруть оптові ціни окремих товарних груп. Наприклад, оптові ціни на промислову продукцію або на продукцію сільського господарства.

Однак найбільш поширеним способом є визначення рівня інфляції за зміною цін на товари, що входять у так званий споживчий кошик. Цей показник має найбільш чітко виражений соціальний аспект, оскільки він відображає зміну цін на товари кінцевого споживання.

Рівень інфляції, який визначається за споживчим кошиком, може бути розрахований за формулою:

Визначити індекс інфляції за споживчим кошиком можна не тільки методом зіставлення його загальної вартості на початок і на кінець якогось періоду. Якщо зміна цін на товари, що входять у цей кошик, не була рівномірною стосовно тих чи інших товарів або взагалі характеризувалася різноспрямованістю, то тоді індекс інфляції можна визначити, застосовуючи індекси цін на кожну групу товарів. Але при цьому потрібно враховувати питому вагу витрат середнього споживача на конкретну групу товарів у загальних витратах на споживчий кошик. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Припустимо, що середній споживач у своїх загальних витратах на наповнення свого споживчого кошика 50 % витрачає на придбання продовольства. На інші товари в нього йде 40 % усіх витрат і, нарешті, залишок у 10 % своїх витрат він витрачає на послуги. Припустимо, що за рік ціни на товари, що входять у цей кошик, змінилися в такий спосіб. На продовольство ціни впали на 10 %, тобто їх рівень наприкінці року склав 90 % від цін на початку року. Ціни на інші товари зросли за той самий період на 10 %, склавши 110 % наприкінці року стосовно його початку, і на послуги відповідно на 30 %, склавши 130 % на той самий період. Розрахуємо індекс інфляції, помноживши (зваживши) індекс цін на питому вагу витрат за кожною товарною групою:

90 х 0,5 + 110 х 0,4 + 130 х 0,1 = 102 %.

Отже, зростання цін, розраховане за споживчим кошиком у такий спосіб, за рік склало 2 %.

Інфляція в її відкритому вигляді завжди виявляється в зростанні цін. Прогноз їх збільшення можна зробити на основі даних середнього річного рівня інфляції. При цьому визначення терміну подвоєння цін будується на так званому правилі 70. Це правило дозволяє визначити, через яку кількість років за умови даного середнього річного рівня інфляції відбудеться подвоєння цін. Для обчислення необхідно число 70 поділити на відсоткове вираження інфляції. Наприклад, якщо темп щорічного збільшення рівня цін становить 10 %, то подвоєння цін відбудеться через 70/10 = 7 років.

Інфляція пов'язана із збільшенням грошової маси. У відносно невеликих межах це має позитивний вплив на економіку, що обумовлено такими моментами:

o збільшення грошової маси веде до зниження ставки відсотків за кредит (хоч і викликає певне зростання курсу акцій та облігацій), а це, у свою чергу, веде до збільшення обсягів інвестицій та розширює кредитну експансію комерційних банків;

o зростання грошової маси сприяє збільшенню споживання, росту попиту на нерухомість, а це, у свою чергу, веде до посилення росту інвестиційної мотивації і, урешті-решт, до розвитку суспільного виробництва.

Однак цей позитивний момент має місце тільки за відносно невеликих розмірів емісії, яка не на багато перевищує реальну потребу в грошах. Коли ж емісія досягає значних розмірів, інфляція втрачає свій позитивний вплив на суспільне виробництво.

Наслідки, що викликаються інфляцією, різноманітні й аж ніяк не завжди односпрямовані. За певних умов інфляція вигідна окремим підприємцям і державі. Так, держава за рахунок інфляції покриває свої переважно непродуктивні витрати й фінансує державний сектор економіки. Власне кажучи, держава оподатковує все населення емісійним податком. Він дозволяє одержати необхідні державі кошти швидше, ніж, наприклад, у разі введення нових податків або збільшення державного боргу. Порівняно з цими традиційними методами вилучення матеріальних цінностей у населення емісія дає можливість у більш значних масштабах оббирати власних громадян, та ще й зменшувати при цьому свої витрати. Справа в тому, що введення нових податків або їх підвищення викликає опір основної маси населення і не завжди досягає мети. Аналогічна ситуація і з державними позичками, де, як правило, діє добровільний принцип підписки. А додаткова емісія не пов'язана з цими чинниками, і тому саме вона стає способом практично безеквівалентного вилучення коштів державою у свого населення.

Певну вигоду, особливо на початковому етапі, інфляція дає і підприємцям, оскільки попит на товари підвищується, а це збільшує ділову активність. Проте ця вигода може мати місце тільки за умови, що збільшення прибутку випереджає інфляційне зростання цін.

Серед підприємців особливо виграють ті, хто займається експортом своєї продукції. Це обумовлено тим, що витрати з виробництва продукції в умовах інфляції зменшуються і, головним чином, унаслідок того, що реальна заробітна плата найманих робітників зменшується. Це дає можливість експортерам знизити ціни на свої товари і зміцнити свої позиції на зовнішньому ринку.

До тих, хто одержує значні вигоди від інфляції, належать і боржники. Особливо вигідно це великим землевласникам, оскільки їх заборгованість, як правило, значна і практично постійна. Виграш цієї частини підприємців і власників досягається, головним чином, за рахунок спричиненого інфляцією перерозподілу прибутку.

Зрозуміло, що позитивний соціальний ефект інфляції для окремих верств населення і для держави досягається за рахунок втрат іншої частини громадян. До тих, хто найбільш потерпає від інфляції, насамперед належать найменш захищені верстви населення. Пенсіонери, інваліди, студенти і деякі інші категорії працюючих в умовах інфляції втрачають свої заощадження, а їх пенсії, стипендії й інші виплати не зростають взагалі або збільшуються в темпі, що відстає від темпів інфляції.

Зменшення реальної заробітної плати основної частини найманих робітників у період інфляції стає повсюдним. Це зумовлює зміни в структурі споживання, погіршення загальних умов відтворення робочої сили, зубожіння населення.

У період інфляції погіршується й становище дрібних власників, особливо фермерів. Розрив між цінами на сільськогосподарську та промислову продукцію зростає, а це погіршує їх економічне становище.

З розвитком інфляційних процесів відбуваються глибокі негативні зміни в економіці загалом. Ціни на вироблені товари швидко зростають. При цьому ріст не є рівномірним, а це призводить до порушення сформованих в економіці пропорцій.

Неодмінним супутником такої зміни цін стає спекуляція. Виникає величезна кількість посередницьких фірм, що займаються перепродажем вироблених товарів.

Нестійкість грошової одиниці значно збільшує підприємницький ризик і знижує ділову активність. Причиною її падіння стає скорочення всіх видів кредиту і, насамперед, комерційного.

Капіталовкладення в економіку зменшуються, а зміна структури попиту і нерівномірне зростання цін призводять до дезорганізації внутрішнього ринку.

Падіння реальної заробітної плати робить ручну працю дешевою, що, у свою чергу, гальмує науково-технічний прогрес і впровадження нової техніки.

Безпосереднім наслідком негативних результатів інфляції стає і розлад усієї системи грошового обігу. Один із яскравих проявів цього стає витіснення національної грошової одиниці іноземною валютою.

Інфляція також веде до порушення сформованих міжнародних відносин, а можливість зниження цін на експортні товари цієї країни, де інфляція досягла великих розмірів, посилює конкуренцію на зовнішніх ринках.

Одним із важливих моментів інфляції є її вплив на стан безробіття. Аналіз цього взаємозв'язку привів у 1958 р. англійського економіста О.Філіпса до висновку, що між зміною ставок заробітної плати і рівнем безробіття існує зворотна залежність. Зображена у вигляді графіка дана залежність ввійшла в економічну літературу під назвою кривої Філіпса.

У подальшому взаємозв'язок між зміною заробітної плати й інфляції досліджували й інші вчені. У цей аналіз помітний внесок зробили американські вчені П.Самуельсон і Р.Солоу. Вони ж замінили ставки заробітної плати на інший показник - товарні ціни. Саме в такому вигляді сьогодні наводять криву О.Філіпса. (рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Крива О. Філіпса

Крива О.Філіпса показує, що якщо в суспільстві (головним чином унаслідок дій уряду) стимулюється попит, то це веде в підсумку до зростання цін. Ціна піднімається з крапки Р_ь наприклад, до крапки Р₃. У цей же час рівень безробіття зменшується і його обсяг скорочується з А₃ до А₁. У разі зворотної зміни цін (їх зниження) відбувається збільшення безробіття.

Крива О.Філіпса, безперечно, відображає певний стійкий повторюваний зв'язок між ростом цін і рівнем безробіття. Однак досвід багатьох країн свідчить, що можливість регулювання безробіття за допомогою зміни цін дуже обмежена і може застосовуватись з відносним успіхом тільки в короткі проміжки часу. Залежність між інфляцією й безробіттям у тривалій перспективі вже не відображається тією залежністю, яка ілюструється кривою О.Філіпса. Це свідчить про те, що інфляція є винятково складним явищем і тільки на коротких проміжках часу може визначатися яким-небудь одним важливим фактором. Якщо інфляція триває досить довго, то сукупність усіх її негативних наслідків веде до різкого розладу фінансової системи держави і до важкого стану всієї економіки.

Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися великими економічними труднощами. Вони були пов'язані, насамперед, з переходом від тотально-планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Спад виробництва, поява безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення - усе це далеко не повний перелік негативних явищ в економічному житті нашого суспільства. Серед цих явищ особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.

Перші роки існування незалежної України супроводжувалися величезним зростанням цін і характеризувалися їх високою динамікою. Так, у 1991 р. інфляція склала 390 % на рік, у 1992 р. - уже 2100 %, а в 1993 р. - 10260 %. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала зменшуватись і склала в 1994 р. - 500 °%, у 1995 р. - 280 %, у 1996 р. - 140 %, у 1997 р. - 110 %, у 1998 р. - 119 %, у 2000 р. - 125,8 %, у 2001 р. - 106,1 %, у 2002 р. - 99,4 %, у 2003 р. - 108,2 %, у 2004 р. - 112,3 %, у 2005 р. - 110,3 %, у 2006 р. - 111,6 %, у 2007 р. - 116,6 %, у 2008 р. - 122,3 %, у 2009 р. - 112,3 %, у 2010 р. - 109 %, у 2011 р. (план) - 108,9 %.

Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, зумовлена багатьма причинами. Однак серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій країні. До них можна віднести таке.

Україна, у спадщину від СРСР, одержала дуже деформовану економіку, в якій величезну роль відігравав військово-промисловий комплекс. У 1990 р. у промисловості України приблизно 40 % обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки в задоволенні потреб населення і вело до величезних непродуктивних витрат.

Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 р. більше половини являли собою одне єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному росту цін.

Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України стало й те, що уряд надавав величезні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. Це були колгоспи, окремі підприємства промисловості і навіть цілі галузі, наприклад, вугільна.

Загальний стан економіки в поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвели до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991-1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 рази.

Розвитку інфляційних процесів сприяла і сформована за роки радянської влади стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона вела до нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.

Істотною причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. За 1992-1995 рр. вони зросли в багато разів, сягнувши рівня світових цін. Україна, яка не має великих покладів енергетичних ресурсів і, насамперед, нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан.

Усі ці явища в економіці України, як у дзеркалі, знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого стало значною мірою здійснюватись за рахунок емісії грошей. Так, за 1992-1993 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склав близько 90 %. За розрахунками фахівців, у 1993 р. за рахунок росту грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85 %. Інший її приріст був наслідком зміни швидкості обігу грошової маси, а також падіння виробництва.

Важливу роль у розвитку інфляційних процесів зіграв і імпорт інфляції з Росії. Увівши власну валюту і різко збільшивши емісію грошей, Росія сприяла тому, що цей потік знецінених грошей за умовності міждержавних кордонів значною мірою спрямовувався в Україну, здійснюючи помітний тиск на попит, а через нього і на ціни.

Наприкінці першого десятиріччя незалежності нашої Батьківщини в економіці відбувся певний підйом. Уже в 1999 р. спад ВВП був найменшим за всі попередні роки і відносно невеликим, а у 2000 р. вперше ВВП зріс на 5,8 %>, у 2001 р. - на 9 %>. В останній передкризовий рік динаміка збільшення ВВП в Україні становила 7,3 %. Ці позитивні зміни в поєднанні з виваженою політикою монетаризму суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона стала помітно вщухати і вже в 2001 р. становила 6,1 % В 2008 р., у зв'язку з тим, що в жовтні цього року почалась фінансова криза, темп зростання ВВП зменшився і становив за рік усього 2,1 %. Наступний 2009 р. країна закінчила з від'ємним приростом ВВП і тільки в 2010 р. з'явились перші ознаки виходу з кризи. Це дало змогу запланувати в бюджеті на 2011 р. темп зростання ВВП в 4,5 %. В свою чергу й темп зростання інфляції закладено в 108,9 °%, що менше середнього (110 °%) показника інфляції за два попередні кризові роки.

Досвід розвинених країн показує, що з інфляцією можна боротись, утримуючи її в межах більш-менш прийнятного рівня. Він коливається для високорозвинених країн у межах 2,5-3,5 %. Для країн з перехідною економікою прийнятний показник інфляції вважається таким, який не перевищує 10 % на рік. Нашій Батьківщині слід докласти ще багато зусиль, щоб навчитись стримувати інфляцію і тримати її на достатньо безпечному рівні.

Нові категорії та поняття

Натуральне виробництво Товарне виробництво Суспільний поділ праці Економічна відокремленість виробника Товар

Споживча вартість товару Вартість товару Індивідуальні витрати праці Суспільно необхідні витрати праці Продуктивність праці Інтенсивність праці Проста праця Складна праця Редукція праці Мінова вартість Ціна товару

Двоїстий характер праці Конкретна праця

Абстрактна праця Закон вартості Трудова теорія вартості Догма А.Сміта Гроші

Проста, одинична або випадкова форма вартості

Повна або розгорнута форма вартості

Загальна форма вартості Грошова форма вартості Функції грошей Швидкість обігу грошей Закон грошового обігу Монетизація ВВП Грошовий агрегат Інфляція Крива Філіпса