Політична економія - Щетинін А.І. - 6.2. Робоча сила як товар. Процес створення додаткової вартості

Перш ніж розкрити питання про те, як же вирішуються суперечності загальної формули капіталу, розглянемо таке поняття, як робоча сила. Робоча сила - це здатність людини до праці. Це найбільш стисле визначення цього феномену. Можна дещо розширити це поняття, визначивши робочу силу як сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє людина і які вона використовує в процесі виробництва.

Робоча сила, як це вже визначено, - це здатність людини до праці, а сама праця - це процес реалізації цієї здібності. Ці поняття тісно пов'язані між собою, але водночас є і різними. Наукова заслуга такого розмежування належить К.Марксу, і це є надзвичайно важливим методологічним моментом у розумінні процесу створення додаткової вартості.

Робоча сила є найважливішим фактором будь-якого суспільного виробництва, але для здійснення останнього вона повинна поєднатися із засобами виробництва. Це поєднання здійснюється на двох рівнях.

Перший рівень - це рівень виробництва. На цьому рівні, який можна визначити як техніко-економічний, певна кількість робочої сили поєднується з відповідною кількістю засобів виробництва. Пропорція між ними визначається рівнем розвитку науки і техніки і через прогрес останніх постійно змінюється.

Другий рівень поєднання факторів виробництва - це поєднання робочої сили і засобів виробництва на рівні їх соціально-економічної форми. При цьому можливі два варіанти. Перший полягає в тому, що й робоча сила, і засоби виробництва виступають безпосередньо у цій своїй формі. В умовах ринкової економіки поєднання робочої сили і засобів виробництва в цьому різновиді їх соціально-економічної форми має місце тоді, коли працівник водночас є і товаровиробником, і власником засобів виробництва. Це має місце на приватних підприємствах, на яких не застосовується наймана праця, а також на тих підприємствах колективної форми власності, де власник засобів виробництва або їх якоїсь частки водночас є і його працівником. У цьому випадку працівникам належить і той продукт, який вони створили.

Але соціально-економічна форма робочої сили і засобів виробництва має ще один різновид. Його особливість полягає в тому, що ці фактори виробництва набувають певної опосередкованої форми, а саме: робоча сила виступає у формі товару, а засоби виробництва - у формі капіталу. Це має місце тоді, коли робоча сила відчужена від засобів виробництва, протистоїть їм як чужій власності. Коли засоби виробництва не належать безпосередньому працівнику, вони виступають стосовно нього як капітал, а сама робоча сила може поєднатись із засобами виробництва, тільки набувши форми товару.

В умовах товарного виробництва основна маса товаровиробників позбавлена засобів виробництва. За таких умов робоча сила, яка за своєю природою не є товаром, стає ним і перетворюється на об'єкт купівлі-продажу. Таким чином, перша умова, яка змушує людину продавати свою робочу силу, є відсутність у неї засобів виробництва. Адже якщо людина має засоби виробництва, то вона буде використовувати свою робочу силу сама і створювати необхідні для себе блага. Інша справа, коли людина позбавлена засобів виробництва і в неї немає нічого, окрім її власної робочої сили, яку вона, щоб вижити, змушена продавати.

Людина - це продукт природи, і тому вся природа належить кожній людині, як і сама вона належить природі. Але людина живе в суспільстві, а воно розвивається за своїми, особливими законами. І в процесі еволюції цього суспільства відбувається процес відокремлення виробника від засобів виробництва, які зосереджуються в руках окремої, відносно невеликої частки членів суспільства. Цей історичний процес К.Маркс називає процесом первинного нагромадження капіталу. Він є надзвичайно складним, суперечливим і варварськи жорстоким стосовно основної маси виробників. Цей процес буде окремо розглянутий в останньому розділі цього парграфа, а тут зупинимось тільки на загальному висновку. Унаслідок історичного процесу нагромадження капіталу відбувається відокремлення виробника від засобів виробництва і тим самим створюється перша умова для перетворення робочої сили на товар.

Але відсутність засобів виробництва ще не є достатньою умовою для того, щоб робоча сила перетворилась на товар. Раб не має засобів виробництва. Немає основного засобу виробництва - землі - і в кріпака, але ні раб, ні кріпак не продають свою робочу силу, бо вони є особисто залежними, відповідно, від рабовласника і від феодала. Вони не є власниками своєї робочої сили, бо юридично вони не вільні люди. Тільки коли людина звільняється від особистої залежності і стає юридично вільною - вона може продати свою робочу силу. Отже, наявність юридичної свободи особистості виступає другою необхідною умовою для перетворення робочої сили на товар.

Після буржуазних революцій у більшості країн людина стала юридично вільною. Як власник своєї робочої сили, вона має право на володіння, розпорядження й користування нею. Це юридичний аспект власності на робочу силу. Але ще є також економічний аспект власності на робочу силу, який реалізується в процесі акту купівлі-продажу і полягає в передачі права на користування цією робочою силою підприємцю. При цьому в сучасних умовах основні параметри цього користування визначає суспільство в особі держави, яка встановлює тривалість робочого дня, межі інтенсивності праці, визначаючи, наприклад, межу швидкості конвеєрної лінії, мінімальну заробітну плату і т.ін.

Робоча сила є особливим товаром. Якщо будь-який інший придбаний покупцем товар переходить у його власність назавжди, то товар робоча сила відчужується або продається тільки на певний термін. Це пов'язано з тим, що робоча сила невіддільна від людини, від її особи. А остання є юридично незалежною і будь-який продаж цієї робочої сили назавжди вступав би в суперечність з юридичною свободою особистості і перетворював би людину на раба.

Купівля-продаж робочої сили перетворює її на товар. Але це особливий товар. Що ж характеризує цей специфічний товар? Робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Розглянемо спочатку вартість товару робоча сила.

Як відомо, вартість будь-якого товару визначається витратами суспільно необхідної праці для його виготовлення. Це так само стосується і робочої сили. Для того щоб сформувати здатність людини до праці і постійно її підтримувати, необхідно постійно задовольняти фізіологічні, інтелектуальні та культурні потреби людини. Людина повинна їсти, пити, мати житло, користуватись тими благами, які існують у суспільстві і є нормою для забезпечення життя людини (читати книжки, газети, дивитись телевізор, відпочивати, користуватись засобами спілкування тощо). Тільки доступ до всіх цих необхідних, з погляду нормального розвитку людини, матеріальних благ і послуг забезпечує необхідний для суспільства рівень відтворення робочої сили. Вартість усіх цих товарів і послуг входить у вартість робочої сили.

Робоча сила невіддільна від самої людини, але остання є смертною, і вік її дуже короткий. Водночас суспільне виробництво вимагає постійної наявності відповідної кількості робочої сили. Це означає, що постійно необхідно відтворювати нову робочу силу в процесі її біологічного відтворення, яке є складовою процесу суспільного відтворення робочої сили. А оскільки цей процес відбувається в межах такого соціального осередку, як сім'я, то у вартість робочої сили буде входити і вартість тих благ і послуг, які необхідні для існування сім'ї робітника і для підготовки підростаючої робочої сили. Отже, вартість робочої сили включає і вартість витрат на утримання сім'ї, на виховання дітей, на їх навчання й розвиток.

Оскільки відтворення робочої сили передбачає споживання певної кількості матеріальних благ і послуг, а вони виступають у товарній формі і, отже, мають певну вартість, то загалом вартість робочої сили можна визначити. Скажімо, щоб визначити денну вартість робочої сили, можна взяти вартість тих товарів і послуг, що робітник і його сім'я споживають щоденно, і помножити на кількість днів за рік. Потім можна взяти ті споживчі вартості, які робітник і його сім'я споживають раз на тиждень, і помножити на кількість тижнів за рік. Далі можна аналогічно взяти вартість тієї товарної маси, що споживається сім'єю один раз на квартал і помножити на 4 і т.д. Усю цю вартість слід скласти і поділити на 365 днів, і ми отримаємо вартість робочої сили, розрахованої на один день.

Зрозуміло, що споживання матеріальних благ і послуг як за своєю структурою, так і за масою залежатиме від багатьох чинників. Серед них будуть і кліматичні, і історичні, і інші умови. Так, робоча сила в регіонах із суворим кліматом вимагає великих витрат на одежу, житло, харчування і т.ін. Навпаки, там де клімат, наприклад, субтропічний, там ці витрати будуть значно меншими. Якщо рівень розвитку суспільства високий, то й обсяг споживчих вартостей і, перш за все, тих, що задовольняють духовні й культурні потреби людини, буде більший, ніж у країнах, що історично знаходяться на нижчих щаблях суспільного розвитку. Так само на вартість робочої сили впливають національні й культурні особливості, звичаї і традиції народу. Усе це зумовлює наявність досить помітних розбіжностей у вартості робочої сили в різних країнах.

Вартість цього специфічного товару, як і будь-якого іншого, змінюється під впливом зміни витрат на його відтворення. Щодо цього то тут діють різні чинники, які можуть вести як до зростання вартості робочої сили, так і до її зменшення. До факторів, які ведуть до зростання вартості робочої сили, слід віднести зростання потреб людини. У цьому напрямі діє і такий чинник, як підвищення інтенсивності праці. До факторів, що сприяють зменшенню вартості цього товару, відносять, перш за все, зростання продуктивності суспільної праці. Особливо помітно це тоді, коли продуктивність праці зростає в тих галузях, продукція яких формує споживчий кошик найманого працівника. Аналогічну дію мають і такі чинники, як використання жіночої та дитячої праці, а також зменшення витрат на навчання. Взаємодія цих двох протилежних тенденцій у зміні вартості робочої сили і формує реальну вартість товару робоча сила на кожний даний проміжок історичного часу.

Друга властивість товару робоча сила - це її споживча вартість. Як відомо, споживча вартість товару - це його корисність для покупця. Скажімо, одежа має для покупця споживчу вартість, бо задовольняє його конкретну потребу, є корисною для нього, бо захищає, наприклад, його від холоду, підкреслює його особистість тощо. З таких самих позицій слід розглядати й споживчу вартість робочої сили. Остання корисна для покупця саме тим, що ця робоча сила здатна створювати більше вартості, ніж її потрібно для повного задоволення потреб людини, тобто для повноцінного відтворення робочої сили. Людина, як жива істота, що здійснює обмін речовин між собою і природою, на відміну від усіх інших живих істот, робить це свідомо, а головне, застосовує при цьому знаряддя праці. І перше, і друге веде до того, що людина створює більше благ, ніж їй потрібно на даний момент. І з розвитком продуктивних сил ця здатність завдяки, головним чином, удосконаленню знарядь праці постійно посилюється. Якщо це перекласти мовою товарного виробництва, то ця властивість реалізується в тому, що найманий працівник своєю працею створює більше вартості, ніж та її кількість, що потрібна для нормального відтворення його робочої сили. Отже, споживча вартість товару робоча сила полягає в її здатності створювати вартість, більшу за вартість самої робочої сили. Саме ця властивість і приваблює капіталіста чи підприємця. Ніхто не буде наймати робітника (купувати його робочу силу), якщо вартість цього товару буде більшою або буде дорівнювати тій вартості, яку робоча сила може створити в процесі праці.

Факт створення додаткового продукту не дає ще пояснення, чому цей створений найманим робітником додатковий продукт не залишається йому, а переходить у власність капіталіста. Це велика таємниця капіталістичного виробництва, і щоб її розкрити К.Маркс розглядає сам процес створення вартості в умовах товарного виробництва.

Для того щоб виготовляти товари капіталісту або, за сучасною термінологією, підприємцю необхідно мати засоби праці і робочу силу. Для цього він на свої гроші купує товар, який представлений цими елементами продуктивного капіталу. Ці акти здійснюються на різних ринках, а саме на ринку засобів виробництва і на ринку праці. На обох ринках, як і загалом у товарному виробництві, діє закон вартості, а він передбачає обмін еквівалентів. Тобто, купуючи сировину, машини, обладнання тощо, капіталіст віддає за це відповідний еквівалент у грошовій формі. Те саме відбувається і на ринку праці, де капіталіст і продавець своєї робочої сили виступають як рівні власники товару, і обмін здійснюється на еквівалентній основі. Зрозуміло, що в реальних актах купівлі-продажу робочої сили один (покупець) буде намагатись купити цей товар нижче за його вартість, а інший (продавець) продати вище за вартість. Тобто в конкретних умовах мінова вартість товару робоча сила відхиляється під дією багатьох чинників (попит і пропозиція на робочу силу, співвідношення сили й організованості покупців і продавців, стан економіки і т.ін.) від вартості, але ці відхилення ніяк не порушують дії закону вартості.

Цей перший акт перетворення грошей на капітал здійснюється у сфері обігу. Його можна відобразити в такому вигляді:

Обминути цю фазу капітал не може, отже, процес його руху не може бути поза сферою обігу. Але слід підкреслити два важливих моменти.

По-перше, купуючи два найважливіших фактори виробництва, підприємець виходить з того, що за актом купівлі-продажу робочої сили і засобів виробництва починається власне саме виробництво або, іншими словами, процес поєднання робочої сили і засобів виробництва. Це поєднання їх на рівні самої організації виробництва, і техніко-економічна форма цього поєднання характеризується певною пропорцією між кількістю засобів виробництва та кількістю робочої сили, необхідної для їх ефективного використання. Прикладом такої пропорції може бути кількість робітників, необхідних для обслуговування молочнотоварної ферми на певну кількість корів або, скажімо, кількість верстатів, що може обслужити одна ткаля. Пропорція, в якій відбувається це поєднання робочої сили та засобів виробництва, залежить від рівня розвитку науки й техніки, особливостей галузі чи підприємства, ціни на конкретні фактори виробництва й інших чинників. Головною метою для будь-якого підприємця є пошук такого співвідношення цих факторів, яке б дозволяло досягти найвищих показників ефективності, тобто отримати найвищий результат за найменших витрат на його досягнення. Таким чином, капіталіст, витрачаючи свій грошовий капітал, одну його частину витратить на засоби виробництва, а іншу - на робочу силу у відповідній пропорції. Це співвідношення є технічною будовою капіталу, і вона визначається рівнем розвитку виробництва. З прогресом науки й техніки та сама ткаля вже має змогу обслуговувати не один, а, наприклад, п'ять верстатів, і тоді пропорція в поділі капіталу на цій фазі його кругообігу або, іншими словами, технічна будова капіталу буде вже іншою.

Слід зауважити, що найманий робітник уже на цій стадії, де він є рівноправним товаровласником з покупцем, як правило, програє. Справа в тому, що поєднання робочої сили і засобів виробництва може нести і реально несе загрозу нормальному відтворенню робочої сили (небезпечні умови виробництва, ризик каліцтва і навіть смерті і т.ін.) і щоб цього уникнути, необхідно частину грошового капіталу витрачати на охорону праці, засоби безпеки тощо. Але дуже часто підприємець у гонитві за прибутком нехтує цим і суттєво економить на цьому, а по суті, на здоров'ї найманого робітника.

По-друге, слід звернути увагу на те, що власник робочої сили надає капіталісту ще одну велику перевагу. Вона полягає в тому, що він авансує покупця (капіталіста) своїм товаром, а розрахунок (оплата самого товару) здійснюється після виконання роботи, тобто у зв'язку з якістю цього товару, хоча попередня ціна робочої сили встановлюється ще на момент купівлі-продажу, коли укладається угода між найманим робітником і роботодавцем з орієнтиром на загальні якісні характеристики робочої сили (освіта, досвід, спеціальність тощо).

Придбані капіталістом елементи продуктивного капіталу (засоби виробництва і наймана робоча сила) вступають у головну фазу кругообігу капіталу - фазу виробництва. Процес обігу переривається і починається процес виробництва (В). Саме тут поєднуються робоча сила і засоби виробництва, і саме тут здійснюється велике таїнство капіталістичного виробництва - створення додаткової вартості. У процесі виробництва обидві складові продуктивного капіталу, з позиції зростання вартості, виконують різну роль.

Та частка капіталу, яка представлена засобами виробництва, у процесі створення товару не змінює свої вартості. її частина повністю входить у вартість нового товару. Якщо, наприклад, виробник виготовляє кухонні столи, то він на це витрачає певну кількість сировини у вигляді дошок, металу, цвяхів і т.ін. Вартість цієї частини капіталу не змінюється. Робітник своєю конкретною працею повністю перенесе її на вартість нової продукції (на вартість стола). Абсолютно така сама ситуація і стосовно засобів праці (верстатів, обладнання , приладів тощо), з тією лише різницею, що їх вартість увійде в новостворену продукцію тільки частково, у міру зношення (це так звана амортизація), але й ця частка застосованого в процесі виробництва капіталу не змінить своєї вартості. Усе це дало К.Марксу підстави визначити цю частину капіталу як постійний (С) капітал, який не змінює своєї вартості.

Інша справа з тією часткою грошового капіталу, яка витрачена на робочу силу. Вартість цього капіталу змінюється в тому розумінні, що робоча сила здатна в процесі праці створювати вартість, яка більша від вартості товару робоча сила. Проілюструємо це умовним прикладом. Припустимо, що підприємець здійснює виробництво якогось товару протягом 8 год робочого часу за допомогою найманого робітника, денна вартість робочої сили якого коштує 500грн. Припустимо (умовно, щоб можна було більш чітко все уявити), що цей робітник за перші 4 год. створює нову вартість у розмірі 500грн. Тобто за 4 год. він відробляє вартість своєї робочої сили або, іншими словами, створює вартість, еквівалентну вартості своєї робочої сили. За ці самі 4 год. своєю конкретною працею на но-востворений продукт він переніс вартість сировини (наприклад, у 1000 грн.) і вартість машин та обладнання в розмірі 500грн. Підприємець витратив на організацію виробництва товару в перші 4 год.: 1000 грн. + + 500грн + 500 грн - усього 2000 грн, і вартість створеного за цей час товару також дорівнює 2000грн. Він ніякого прибутку, ніякої додаткової вартості не отримав. Але той факт, що робітник за 4 год. відтворив вартість своєї робочої сили, не є перепоною для того, щоб він працював на підприємця більше за 4 год. Підприємець купив цю робочу силу, і в межах встановленої тривалості робочого дня (наприклад, 8 год.) має повне право використовувати цей товар. За наступні 4 год. робітник знову створить таку саму кількість продукції і знову перенесе на неї вартість сировини в 1000грн., вартість машин та обладнання на 500грн. і своєю працею створить нову вартість у розмірі 500грн. Підрахуємо тепер вартість усієї продукції, виробленої найманим працівником за 8 год. робочого дня. За першу половину це 2000 грн. і за другу - 2000 грн. Усього 4000 грн. Водночас сукупні витрати підприємця за ці 8 год. склали: 2000грн. на сировину + 1000грн. на машини та обладнання і плюс 500грн. на купівлю робочої сили. Усі витрати склали 3500грн., а створена вартість дорівнює 4000грн. Отже, 500грн. - це додатковий продукт, створений найманим працівником. В умовах капіталістичного виробництва цей додатковий продукт, який створено найманим робітником, без будь-якого еквівалента і на основі законів товарного виробництва привласнюється капіталістом, а відтак, набуває характеру додаткової вартості. Отже, додаткова вартість (т) - це вартість, створена найманим працівником понад вартість його товару робоча сила і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва (капіталістом або підприємцем).

Як ми бачимо з наведеного прикладу, частина грошового капіталу, витрачена на купівлю робочої сили змінила свою вартість, самозросла. Це й дало підстави КМарксу назвати цю частину змінним (V) капіталом. Ту працю, яку найманий робітник витрачає на створення еквівалента вартості свого товару робочої сили, КМаркс називає необхідною працею, а час, витрачений на це - необхідним робочим часом, а ту працю, яка створює додаткову вартість, додатковою працею і, відповідно, ця праця вимірюється додатковим робочим часом. Цей поділ дає можливість визначити відносну величину додаткової вартості. Якщо, наприклад, необхідна праця складає 4 год., а додаткова теж 4 год., то виходить, що половину робочого дня працівник працює на себе, створюючи необхідний продукт, а половину - на підприємця або, як частіше говорять, на капіталіста. Факт привласнення капіталістом додаткової вартості, створеної найманим робітником, КМаркс називає експлуатацією. її норму визначає через норму додаткової вартості (m'):

З'ясувавши цю найважливішу фазу кругообігу капіталу, ми можемо зробити висновки, що перетворення грошей на капітал не може відбутись і поза виробництвом, бо саме там, у процесі поєднання робочої сили і засобів виробництва, створюється додаткова вартість. Але на цьому рух капіталу не завершується. Він продовжується вже у сфері обігу. Виготовлений товар необхідно реалізувати, і тільки тоді капіталіст зможе отримати вже створену додаткову вартість. Без цієї фази (Т '-Г ') неможливо вирішення суперечності загальної формули руху капіталу. Він дійсно не виникає у сфері обігу, але й не може вникнути поза цією сферою.

Загалом увесь кругообіг капіталу в розгорнутому вигляді може бути поданий так:

де В - це процес виробництва;

крапки означають, що процес обігу перервано й починається процес виробництва;

Т ' - це нова, вироблена споживча вартість;

Г' - це авансовані на початку гроші в сумі з додатковою вартістю.

Увесь кругообіг капіталу включає три фази, з них дві (Г-Т та Т '-Г ') відбуваються у сфері обігу, а одна фаза (В) - у сфері виробництва.

Визначення капіталу як самозростаючої вартості характеризує його ще не повністю. Капітал - це економічна категорія, а отже, відображає виробничі відносини між людьми. З цього погляду капітал ніяк не можна ототожнювати із засобами виробництва, як це робили попередники К.Маркса і як роблять це багато сучасних науковців-економістів. Капітал, за словами К.Маркса, це не річ, а певні виробничі відносини, що виявляються через речі і надають цим речам специфічно суспільний характер.

Засоби виробництва самі по собі нічого не створюють. Для того щоб щось створити, їх необхідно поєднати з робочою силою, яка теж без цих засобів виробництва не спроможна до створення матеріальних благ. Але в суспільстві історично склалося так, що основна частина засобів виробництва сконцентрувалась у формі приватної власності у відносно невеликої (5-7 %) частки населення. Ці власники (капіталісти, або підприємці) не можуть використати засоби виробництва для отримання прибутку доти, доки вони не наймуть для їх обслуговування робочу силу. Отже, щоб розпочався процес виробництва, щоб капіталісти отримали зиск зі своєї власності, їм необхідно вступити у виробничі відносини з власниками робочої сили. Так само і власники робочої сили, щоб жити, повинні вступити у виробничі відносини з тими, кому належать засоби виробництва. Без цього вони приречені на загибель, бо не мають ані засобів виробництва, ані засобів існування. Ці відносини виявляються та реалізуються через засоби виробництва, які належать капіталістам і власність на які є підставою для них отримувати у свою власність і весь продукт, вироблений найманим робітником, і додаткову вартість як частку новоствореної вартості. У цьому розумінні засоби виробництва відображають ці відносини і набувають специфічного характеру капіталу.

Історично умови виникнення капіталу пов'язані з процесом так званого первісного нагромадження капіталу. Його сутність полягає в тому, що в суспільстві на одному полюсі зосереджуються юридично вільні, але позбавлені засобів існування і засобів виробництва наймані робітники, а на іншому - власники засобів виробництва.

Термін первинне нагромадження капіталу вперше вводить А.Сміт. Це він бачить як процес, в якому бережливі й працелюбні люди завдяки своїй праці та економії нагромадили собі багатство, а ледарі й марнотрати втратили все й перетворились на найманих працівників. Ця думка досить широко розповсюджена серед економістів західних країн, але вона зовсім не відповідає реальним процесам первісного нагромадження капіталу.

Цей процес у більшості європейських країн розпочинається в XV-XVI ст, а його підґрунтям стала насильницька експропріація селян і дрібних ремісників. Цьому сприяв розвиток товарного виробництва, який вів до швидкої диференціації дрібних товаровиробників, а також створював умови для швидкого збагачення землевласників і представників міської верхівки. Яскравим прикладом може служити Англія, в якій вже наприкінці XV ст. широкого розмаху набуло насильницьке захоплення лендлордами общинних земель. Цей процес отримав назву огороджування. Він полягав у тому, що заохочені стрімким зростанням попиту й цін на вовну з боку голландських мануфактур, лендлорди силою захоплювали общинні землі, огороджували їх парканом і таким чином збільшували площу своїх пасовищ. У XVIII ст в Англії були прийняті закони, які дозволяли великим землевласникам повністю привласнювати землі селян. Цей процес було завершено на початку XIX ст., коли було видано низку законів про очистку поміщицьких володінь від селян, які там мешкали. їхні окремі оселі, а нерідко й цілі села руйнувались, а самих селян виганяли за помістя. По суті, селяни, як великий клас дрібних товаровиробників, на початку ХІХст. в Англії повністю припинив своє існування.

Зосередження багатства і, перш за все, землі в руках відносно невеликої кількості власників було тільки однією стороною первісного нагромадження капіталу. Друга його сторона полягала в тому, щоб примусити вчорашніх дрібних товаровиробників (селян і ремісників), які втратили власні засоби виробництва, працювати за наймом і привчити їх до капіталістичної дисципліни праці. Цей процес супроводжувався суцільним насильством, яке було юридично оформлено низкою законодавчих актів і отримало назву "кривавого законодавства". Уже на початку XVI ст в Англії були прийняті закони, які за те, що людина без дозволу міняла місце проживання або "незаконно" жебракувала, мала бути піддана покаранню батогами, тавруванню, тортурам і навіть смертній карі. Багато країн континентальної Європи запозичили цей досвід у Англії.

В Україні, яка в 1991 р. отримала свою незалежність, швидко почали розвиватись ринкові відносини, а ринок, як відомо, базується на наявності відносно невеликої кількості власників засобів виробництва і величезної армії найманих робітників, позбавлених засобів існування і засобів виробництва. На початок існування нашої держави найманими працівниками було практично все доросле населення України. Але засоби виробництва переважно (96 %) належали державі, а формально - усьому українському народові. За таких умов постало питання про передачу більшої частини цього народного багатства в приватні руки. Цей процес отримав назву приватизації й роздержавлення та формально полягав у рівному для всіх громадян праві на безкоштовне отримання своєї частки народного багатства і можливості за власні кошти придбати ще певну частину цього багатства. Цей процес в умовах економічного хаосу, відсутності системи зрозумілих і чітких законів та повної беззахисності пересічних громадян, супроводжувався таким же насильством з боку колишніх партійних та комсомольських "царьків" і просто нуворишів стосовно трудящих, як і в середньовічній Англії. Відмінність полягала хіба що в тому, що об'єктом пограбування у формально законній формі стала не земля, а заводи, фабрики, нерухомість тощо. Що стосується землі, то цей процес тільки-но набуває своєї сили, бо ще є формальна заборона на купівлю-продаж сільськогосподарських земель. Зрозуміло, що, на відміну від середньовічної Англії, процес первинного нагромадження капіталу в Україні не супроводжувався "кривавим законодавством". Це все-таки XXI ст, а не XVI ст, та й потреби в цьому не було, бо вже існувала велика армія найманих працівників, добре вишколена ідеологічною машиною й усім насильницьким механізмом радянської імперії.