Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Стабілізуючі положення

Першим зобов'язанням, покладеним Договором на первісні держави-члени з метою скасування митних бар'єрів, було зобов'язання не вводити будь-яких нових митних та інших зборів, що мають еквівалентну дію, на імпорт та експорт в інші держави Європейського Союзу, яке набирало чинності одночасно із самим Договором. До того ж їм було заборонено підвищувати вже діючі митні збори, встановлені щодо торгівлі з іншими країнами — членами Європейського Союзу. Таке положення відоме як "стабілізуюче правило" і міститься в ст. 12.

Для тлумачення цього положення Суд ЄС із самого початку своєї діяльності обрав жорсткий підхід. У рішенні в справі Gingerbread він постановив, що, з огляду на основоположну природу цього положення, винятки з нього мають бути чітко сформульовані, а не матися на увазі. Ці сформульовані обмеження, як було зазначено, мають тлумачитися в їх вузькому розумінні. До них належить застереження про публічний порядок, яке затверджується лише до ст. 30—34 Договору. Винятки застосовуються до сільськогосподарських товарів, навіть якщо ці товари не охоплюються системою Спільної сільськогосподарської політики. Стабілізуючі положення залишаються актуальними донині, оскільки вони стримують нові держави-члени від запровадження будь-яких нових митних та інших еквівалентних зборів або підвищення вже діючих.

Скасування митних та інших зборів, що мають еквівалентну дію

Митні збори як такі були скасовані відповідно до процедури і розкладу, встановлених у ст. 14 і 15 ДЗЄС. Подібні положення були введені до різноманітних актів про приєднання, що застосовуються до нових держав-членів (див., напр., ст. 31—33 Акта про приєднання, що стосуються Великобританії, Ірландії та Данії). Збори, що мають еквівалентну дію, також були скасовані протягом цього періоду. З цією метою ст. 13(2) вказує, що Комісія "за допомогою директив установить строки цього скасування". Однак таке законодавство так ніколи й не з'явилося. Тому Суд Європейських Співтовариств за допомогою позовів Комісії проти держав-членів, які не виконують своїх зобов'язань, (ст. 169) і через механізм преюдиційних тлумачень (ст. 177) мав дати роз'яснення терміна збори, що мають еквівалентну дію.

Положення Договору майже ніяк не сприяли врегулюванню таких спорів Судом. Договір ніде не визначає цю концепцію. Ст. 12 ДЗЄС стисло вказує на тс, що такі збори заборонені, тоді як ст. 13(2) вимагає від органів влади держав-членів скасувати їх. Тому Суд Європейських Співтовариств може на свій розсуд визначати обсяг і значення цієї заборони. Згідно з його загальновизнаною відповідальністю за надання та гармонізацію тлумачення права Співтовариства Суд не обмежився виданням ряду окремих рішень, а й використав можливості розгляду цих справ для формулювання низки керівних роз'яснень, таким чином роблячи свій внесок у створення визнаного прецедентного права в цій сфері.

Першою нагодою для роз'яснення цієї концепції стало оскарження Німеччиною двох виданих Комісією директив, які вимагали від неї скасування певних зборів, накладених на імпорт деяких видів сільськогосподарської продукції. Німеччина заявила, що ці збори є адміністративним податком, який накладається виходячи з міркувань виконання адміністрацією певних завдань, спрямованих на забезпечення інтересів приватних осіб, та на їх прохання. Однак Суд постановив, що метою ст. 13(2) є заборона всіх односторонніх заходів, які мають такий самий дискримінаційний і захисний ефект, як і митні збори, незалежно від їхньої назви і засобів, за допомогою яких вони були введені. Позов Німеччини було відхилено.

Наступна можливість сформулювати загальні критерії при роз'ясненні вказаної концепції з'явилася кількома роками пізніше, коли до Суду надійшов запит надані згідно з процедурою преюдиційного звернення свій висновок щодо збору, встановленого на продаж необроблених алмазів відповідно до бельгійського права. Суд виніс рішення, в якому вказувалося на те, що запровадження цього збору порушує ст. 13(2). Поняття зборів, що мають еквівалентну дію, охоплює будь-які грошові збори, інші, ніж митні, які накладаються на товари, що вільно циркулюють у межах Співтовариства при перетині національних кордонів, оскільки накладання таких зборів забороняється спеціальним положенням Договору.

Це загальне визначення Суд повторював у своїх наступних рішеннях в інших справах; він також додав деякі критерії і роз'яснення для того, щоб охопити якомога більше ситуацій, розв'язання яких може залежати від цього поняття. Можливо, найповніше визначення було надано в рішенні у справі Bauhuis. У цьому рішенні Суд постановив, що будь-які грошові збори незалежно від їх призначення і режиму, згідно з яким вони стягуються, які в односторонньому порядку накладаються на товари з тієї причини, що вони перетинають кордони, і які не є митними зборами, являють собою збори, що мають еквівалентну дію, якщо тільки вони не належать до загальної системи внутрішнього оподаткування і не застосовуються згідно з такими самими критеріями і на тій самій стадії збуту, які діють щодо національної продукції. Це також допомагає відрізняти заборону, встановлену ст. 13(2) від заборони, закріпленої в ст. 95 ДЗЄС. До цього питання ми повернемося в частині, що присвячується дискримінаційному оподаткуванню (лив. с. 183).

Однак Суд досі ще не мав нагоди визначити або роз'яснити поняття збір. У фаховій літературі пропонується розуміти це поняття як належне до права Співтовариства, і тому воно не може бути визначене за допомогою термінів національного податкового або будь-якого іншого законодавства. Відповідно є підстави тлумачити поняття збір як будь-який фінансовий податок, шо заважає вільному рухові товарів, незалежно від того, в який спосіб він визначається або яку назву має в національному законодавстві.

Іноді визначення, що налаються Судом, і терміни, які він використовує в цих визначеннях, самі потребують роз'яснення. Це, зокрема, трапилося у зв'язку з вимогою про те, що оскаржуваний збір, щоб підпадати під умови дії заборони, повинен бути введений в односторонньому порядку. У рішенні в справі Commission v Italy Суд постановив, що збір визнається одностороннім у тому випадку, коли він вводиться для забезпечення власних інтересів держави-члена. Фактично це не стосується зборів, що накладаються на відповідну продукцію владними органами Співтовариства в інтересах самого Співтовариства. Однак навіть у випадку, якщо органи влади Співтовариства дозволяють державам-членам накладати збори, спрямовані на досягнення національних інтересів у протилежність забезпеченню вільного обігу товарів, ці збори мають розглядатись як такі, що накладаються в односторонньому порядку, і тому мають бути заборонені.