Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Положення договору

9.1. Вступ

Норми Співтовариства щодо свободи пересування осіб уже переросли своє початкове значення. Адже спочатку вільне пересування осіб розглядалось лише як один із необхідних елементів утворення спільного ринку. На сучасному ж етапі розвитку Співтовариства ця свобода вважається одним з основних прав, що надаються громадянам Євросоюзу.

Положення Договору, що стосуються вільного пересування осіб, у найбільш концентрованому вигляді сформульовані в ст. 6, яка вказує, що "в межах застосування даного Договору і без порушення будь-яких особливих його положень дискримінація на основі громадянства забороняється." Отже, цей принцип застосовується не тільки щодо свободи пересування працівників і свободи облаштування; на основі цього положення Судом Європейських Співтовариств у формі прецедентного права було поступово розроблено поняття європейського громадянства, яке згодом було підтверджено ДЄС (TEU). Принцип недискримінашї є одним із загальних принципів права, що являють собою чинне джерело права Співтовариства (див. с. 104).

9.2. Свобода переміщення працівників

Положення договору

Основоположні норми щодо вільного пересування працівників закріплені в ст. 48—51 ДЗЄС. Ці фундаментальні положення не тільки встановлюють принцип свободи пересування, а й визначають різноманітні права, що супроводжують цей принцип, — рівне ставлення в питаннях працевлаштування, а також обсяг права пересуватися і залишатися на території будь-якої держави — члена Співтовариства, враховуючи можливість застосування винятків, що встановлюються виходячи з міркувань публічного порядку. Ст. 49 вимагає від інституцій Співтовариства приймати позитивне законодавство з метою запровадження свободи пересування на практиці. Ст. 50 Договору підтримує обмін молодими працівниками, ст. 51 Договору забезпечує можливість соціального захисту в будь-якому місці Співтовариства.

Обсяг терміна "працівник"

Принцип свободи пересування застосовується до всіх працівників держав-членів, включаючи громадян залежних держав, таких як заморські території Франції (Depanements d'outre-mer). Однак у розумінні ст. 48 термін громадянин не є тотожним терміну працівник. На жаль, ні Договір, ні похідне законодавство не дають визначення терміна працівник. І знов-таки цим визначенням мусив зайнятися Суд Європейських Співтовариств. Уперше остаточне тлумачення терміна з'явилося в рішенні у справі Levin. У цій справі загальне підтвердження дістав принцип, згідно з яким норми, що регулюють свободу пересування працівників, охоплюють тільки "пошук корисних, ефективних і реальних видів діяльності, виключаючи ті види діяльності, які є настільки незначними за обсягом, що можуть вважатися за такі, що цілком є допоміжними і підсобними". Тому Суд зробив висновок, що ці норми гарантують "вільне пересування осіб, які займаються або бажають займатися економічною діяльністю". Однак Суд не дав повного визначення терміна економічна діяльність. Замість цього в низці подальших справ він встановив умови, які входять і не входять до сфери дії цього визначення.

Так, у справі Kempf спір виник навколо заробітної плати німецьких працівників у Нідерландах, яка складалася з розрахунку за проведення 12 уроків на тиждень плюс додаткові виплати. Верховний адміністративний суд Нідерландів, що звернувся за преюдиційним тлумаченням визнав, шо дохід із цих 12 уроків задовольняє критерію Levin; нідерландський суд планував отримати висновок СЄС щодо того, чи позбавляє німецьких учителів статусу "працівників" факт отримання ними додаткових виплат. СЄС дав негативну відповідь: особа, яка займається ефективною і реальною діяльністю неповний робочий день, не може бути виключена зі сфери дії ст. 48, тому що вона заробляє менше рівня прожиткового мінімуму і намагається доповнити цей заробіток "за допомогою інших законних засобів". І не має значення, за рахунок чого надходять ці додаткові виплати: чи вони є прибутком з майна, чи надаються іншими членами сім'ї або державою.

Встановивши цей основоположний принцип, Суд вирішував кілька наступних справ, ґрунтуючись виключно на ньому. У справі Steymann

Суд постановив, що особа, яка є слюсарем у східній релігійній секті й не отримує заробітної плати як такої, а задовольняє свої потреби лише за допомогою общини, кваліфікується як працівник; у справі Lawrie-Bium такий самий висновок був зроблений щодо інструктора, який надавав консультації по кілька годин на тиждень. Водночас у справі Bettray особу, яка працювала за схемою ресоціалізації безробітних, обіймаючи штучно створену посаду та отримуючи за це платню замість допомоги у зв'язку з безробіттям, не було визнано працівником. У принципі, поняття працівник поширюється також на членів його сім'ї — з врахуванням певних обмежень, закріплених відповідним похідним законодавством (див. с. 198)