Громадські об’єднання в Україні - Бесчастний В.М. - 4.3. Жіночий рух та жіночі організації

Жіночий рух – це певна організація суспільної діяльності жінок і чоловіків, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ'я та рівності чоловіків і жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію та гумані­зацію суспільства. Однак на практиці зміст цього поняття знач­но ширший і різноманітніший, як і саме життя. Його трансфор­мація відбувається із розвитком науки, суспільно-політичних і економічних відносин, демократичних перетворень у світі, зміною суспільної свідомості.

Нині сприймаються як належне рівні права чоловіків і жінок на навчання, освіту, професійну діяльність, володіння майном, участь у справах держави, у формуванні органів влади. У кон­ституціях майже всіх держав світу закріплено ці рівні права. У цих досягненнях неабияку роль відіграв процес зародження, формування руху жінок за свої права.

Інституалізація, тобто оформлення жіночих організацій як суб'єктів суспільного життя, відбулася після виборів 1990 р. Проголошення України незалежною державою сприяло тому, що цей процес набрав особливої інтенсивності.

Перший етап жіночого руху, його організаційного станов­лення та оформлення, розпочався у другій половині 80-х років і завершився після проголошення незалежності України.

У роки, що передували проголошенню незалежності, та у пер­ші роки становлення української державності важливого зна­чення набуло усвідомлення людьми власної національно-куль­турної ідентичності. Ідеї національного відродження, державної незалежності у той час були єдиною альтернативою комуністич­ній ідеології. Тому перші жіночі організації демократичного спрямування формувалися під загальним впливом національно-визвольних ідей, а пріоритетними завданнями своєї діяльності вбачає побудову незалежної української держави, відродження українських звичаїв і традицій. У подальшому національна парадигма вже не відігравала домінуючої ролі у жіночому русі, а створена згодом мережа жіночих організацій характеризува­лася значною плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різномисленням і різноманітністю ідеологій, намірів та завдань.

Другий етап жіночого руху розпочався 1991 р. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організова­них груп. Вони різнилися теоретичною основою, головними завданнями та методами діяльності. Відсутність у жінок досві­ду формування власних ланок у громадянському суспільстві вплинула на структурні характеристики таких організацій. Вони будувалися за принципом централізму, формального за­лучення до роботи значної кількості жінок у рамках однієї ор­ганізації, відсутності тісного безпосереднього зв'язку між чле­нами, нав'язливого підкреслювання організаційної незалеж­ності. Це призводило до небажання тісно співпрацювати з ін­шими жіночими організаціями і дистанціювання між ними.

Організації відрізнялися за своїм культурним потенціалом, різноплановістю ціннісних орієнтацій, пристосуванням до різномислення та ін.

Перший Всеукраїнський з'їзд жіночих організацій, що відбувся у лютому 1994 p., започаткував якісно новий третій етап жі­ночого руху. Це – етап відкритості до співпраці та взаємодії жі­ночих організацій, об'єднання зусиль у розробці стратегії щодо відстоювання інтересів жінок. Об'єктивно лише з цього часу можна стверджувати про існування осмисленого українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати будь-яку соціальну проблему з погляду жінок, їхніх інтересів, по-друге, висувати завдання про зміну тих соціальних умов, які генеру­ють та відновлюють дискримінаційні механізми щодо жінок.

Шукаючи шляхи до співпраці, до утвердження тендерних принципів у всіх сферах життєдіяльності особи, жіночі органі­зації своїми акціями та ініціативами підтверджують прихиль­ність до загальноцивілізаційних цінностей і через участь в ро­боті міжнародних конференцій, форумів, реалізацію міжнарод­них програм та проектів, співпрацю з міжнародними організа­ціями, фондами, переконують світову громадськість, що Украї­на – не національно ізольоване суспільство.

Жіночий рух цього періоду розвивався в новому просторі "третього сектору", серед інших громадських і неурядових ор­ганізацій, що виникали паралельно з жіночими та формували горизонтальні структури, горизонтальні зв'язки, які, можливо, з часом набудуть якості громадянського суспільства.

IV Всесвітня конференція зі становища жінок (Пекін, 1995) та участь жіночих організацій України в її діяльності суттєво вплинули як на розвиток самого руху, так і трансформацію свідомості жінок. Жінки стали значно активніше засвоювати технології соціального партнерства у взаємовідносинах зі струк­турами влади та партнерами по "третьому сектору", вчилися укладати спеціальні угоди і створювали ланцюги громадян­ських ініціатив. Причому з найгостріших соціальних проблем, на вирішення яких у держави не вистачає ні сил, ні доброї волі. Це проблеми насилля, включаючи насилля у сім'ї та зґвалту­вання, дитячої безпритульності, наркоманії, торгівлі жінками й дітьми і т. ін.

Отже, загалом можна чітко визначити три етапи, які про­йшов жіночий рух.

Перший – етап саморефлексії, визначення завдань та цілей діяльності.

Другий – пошук шляхів взаємодії зі структурами державної влади і партійно-політичної системи.

Третій – самовизначення у контексті громадянського су­спільства, оволодіння його прийомами і способами діяльності.

Пошук ідентичності – власних цілей та способів впливу на суспільство, власної стратегічної лінії пов'язує ці етапи в одне ціле і дає змогу говорити про жіночий рух як про соціальне явище.

На сьогодні в Україні нараховується понад 700 жіночих ор­ганізацій (34 мають статус міжнародних і всеукраїнських). Вони впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника. Низкою акцій жінки заявили про себе як реальну силу. І все-таки слід визнати, що ця громадсько-політична сила ще молода, багато в чому несформована. Перед нею стоїть низка завдань, серед яких першочерговими є формування ідеології жіночого руху України та утвердження жіночого руху як суб'єк­та соціального й політичного творення.