Історія вчень про державу і право - Кормич А.І. - 4. Відроджене природне право

Розбіжність права природного і права позитивного, визначена давньогрецькою думкою, дістала підтримку багатьох авторів наступних епох. У XX ст. новий підхід до цієї теми був розвинутий неокантіанцями, Р. Штаммлером, його прихильниками, які абсолютне природне право оголосили початком справедливості.

Тлумачення права, таким чином, стало включати до свого предмета внутрішньо властиву нормі права вимогу справедливості і відповідного пристосування права до цінностей існуючого суспільства. Так виникла концепція природного права з історично мінливим змістом.

Сучасний англійський правознавець Лон Фуллер вважає, що правова норма повинна містити в собі розумово досяжну ціль і вказувати на засоби її досягнення. У цьому розумінні кожна норма права субстанційна (має сутнісний зміст, несе значення належного, і, таким чином, є цінністю). Водночас - кожна норма інструментальна. У цьому своєму вимірі вона визначає засоби для досягнення мети. Ціннісне навантаженою, з урахуванням сказаного, є і вся правова система. Фуллер уводить розрізнення права імпліцитного (уявного) і експліцитного (зовнішнього, оформленого, створеного).

Імпліцитне право - це звичаї і подібні типи нормативного упорядкування людського спілкування, що часто позбавлені словесного і символічного позначення та фіксування.

Експліцитне право - це зовні виражені точні правила, укладені в нормах і вимогах договору, статусу. І експліцитне, і імпліцитне право суть цілеположене право, оскільки сполучає і суще, і належне. На відміну від позитивізму, що оголошує правом практично будь-який наказ суверенної влади, і на відміну від нормативізму, з його ієрархією норм і верховною нормою, і від соціології, з її сприйняттям норми права як пророкування можливої поведінки суду, Фуллер наголошує на цілеположенні в праві, на засобах його реалізації, що закладені в праві і додають праву і всій правовій системі властивість ціннісної системи.

Найбільш загальна ціль у праві як системі - спрямовувати і контролювати людську діяльність. Але є також і більш конкретні цілі, які Фуллер іменує процесуальними (процедурними). У договірному праві вони одні, у судовому провадженні трохи інші. Усі різновиди "створеного" права повинні відповідати таким вимогам: бути виправданими, мати загальний характер своїх вимог, не мати зворотної сили, бути прозорими і вільними від суперечностей, а також досить стійкими, не вимагати неможливого. їх застосування повинне відповідати цілям і засобам, закладеним у даній нормі.

Правова норма як деяке поєднання належної цілі і належних засобів являє собою моральну цінність. Так мораль набуває в природно-правовій концепції Фуллера конкретного характеру, тоді як для теорії "чистого" права і "чисто юридичного" трактування подій і конфліктів є характеристикою побічною, несуттєвою.

Свій спадкоємний зв'язок із природно-правовою традицією давніх авторів Фуллер фіксує в тезі про те, що право є розумність, що виявляє себе в людських відносинах. Фуллер не протиставляє позитивне право і природне, а лише право і неправо.

Трохи іншу характеристику моральності в праві дає Рональд Дворкін. Він написав роботу "Якщо про права говорити серйозно" (1972 p.). Відстоював погляд, що позитивне право оцінюватись оцінці не тільки з інструментальної, але також і з моральної точки зору. Фундаментальні суб'єктивні права й утворять, на його думку, ті принципи і критерії, що мають братися за основу морального виміру права з погляду справедливості. Провідним, головним і визначальним принципом є право на рівність, по-іншому, "право на рівну повагу і поводження".

Артур Кауфман у 50-ті роки XX ст. виступив проти зведення до абсолюту елементу юридичної мінливості змісту права і підкреслив, у зв'язку з цим, що природно-правове сприйняття права засноване на визнанні і допущенні постійної наявності і дії поза позитивними правовими принципами. Цю політико-правову думку Кауфман висловив у роботі "Природне право й історичність" (1957 p.). Разом із тим він погоджувався зі сприйняттям права як історично мінливого феномену, у зміст якого включаються деякі позаюридичні фактори, що діють "тут і тепер". У 70-х роках Кауфман відмовляється від цих позицій і оголошує "безплідність природно-правових вчень". У цей період він високо цінує критико-аналітичні можливості в осмисленні чинного права, що демонструє, на його думку, юридична герменевтика - своєрідна філософія юридичної мови в її практичному застосуванні. Полем дії герменевтики він вважає, передусім діяльність судді як рупора справжнього, а не тільки книжкового права. Суддя, так чи інакше, зобов'язаний проводити зіставлення мовних виражень правової норми і юридичного змісту конфлікту, який ця норма покликана регулювати. Кауфман робить висновок, що закон не вважається цілком достатнім для визначення правила в процесі вироблення судового рішення, і тільки суддя в змозі належним чином врахувати зміст і сенс конкретної ситуації і взяти до уваги, наскільки закон відповідає суті справи "тут і тепер".

Джон Роулс написав роботу "Теорія справедливості" (1972 р.), у якій виступив з новим тлумаченням природно-правових вчень. Свою теорію справедливості він засновує на арістотелівський концепції розподіляючої справедливості. Роулс використовує конструкцію поняття "первинні блага", що підлягають розподілу. В їх число він включає свободу, рівні можливості, визначений рівень матеріального статку. Усі ці "первинні блага" забезпечують людині "самоповагу". Водночас вони - суть умови, що забезпечує людині її автономію, самостійність, у тому числі і самостійне розпорядження такими благами.

Істотного значення Роулс надає встановленню принципів справедливого розподілу. Перший принцип - це вимога, щоб кожна людина однаковою мірою мала основні права і свободи. Система індивідуальних прав і свобод повинна збігатися із загальною свободою, причому свобода повинна бути максимізована, її обмеження може бути виправдане тільки з метою її кращого захисту: "свобода може бути обмежена тільки заради свободи".

Другий принцип - вимога рівності як рівного володіння свободою і рівним розподілом благ. Цей принцип конкретизується як принцип рівних можливостей, націлений на максимальне усунення нерівності, що виникає чи складається на базі багатства або народження. Кожна людина повинна мати рівні можливості в прагненні одержати певний статус у суспільстві.

Американський теоретик Дж. Роулс категорію "справедливість" характеризує як правильність, сумлінність, неупередженість, як свого роду "процесуальну справедливість", що забезпечується за допомогою правових норм, які відповідають принципу правління справедливого закону. При цьому дуже істотна роль конституції, що визначає основні розподільні процедури, які з найбільшою ймовірністю приводять до створення справедливого і стійкого порядку. Така функціональна роль конституції підтримується і підсилюється за допомогою звичайних законів.

Джон Фінніс також виступив з новим тлумаченням природно-правової концепції в роботі "Природний закон і природне право" (1980 р.) Його вчення побудоване на перегляді ідей Августина, зокрема ідеї телеологізму. Сенс людського існування Фінніс визначає як досягнення людиною визначеного блага чи сукупності благ, що вона осягає, оцінює і забезпечує за допомогою розуму.

Перелік основних благ чи цінностей людського життя містить у собі: І. Життя (прагнення до самозбереження). 2. Знання (світоглядне). 3. Гру (правильний розподіл і користування соціальними ролями людини в суспільстві). 4. Естетичний досвід (здатність розуміти прекрасне). 5. Практичний розум (прагнення зробити свій розум більш результативним у практичному плані). 6. Соціабельність (дружня товариськість). 7. Релігію (як уявлення про генезис і роль космічного порядку, людської свободи і розуму).

Усі блага повинні розподілятися справедливо, в обстановці єдності, координації, й у певних випадках, також за сприяння влади. Таким владним і результативним інструментом може бути тільки позитивне право, але право, що відповідає справедливості. Авторитет позитивного права, за одним з основних роз'яснень Фінніса, залежить від його справедливості, принаймні, від його здатності забезпечити справедливість.

Оскільки ціль владного упорядкування суспільних відносин уособлена в реалізації суспільного блага, то несправедливе право втрачає юридичну чинність, оскільки воно, в цьому випадку, несправедливе через свою перекрученість або свою недосконалість.

Гарантією проти перекрученості права є суворе дотримання визначених формальних вимог: закон не повинен мати зворотної сили, він повинен бути офіційно схваленим, чітким у своїх вимогах, виконуваним процедурно і відносно стабільним. Декрети і накази повинні мати ранг підзаконних актів і відповідати вимогам закону; застосування норм права повинне відбуватися тільки при належному дотриманні законних процедур.