Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Конфуцій (прибл. 551-479 до н. е.).

Концептуальні погляди і міркування китайських мислителів І тис. до н. е. щодо держави і права започаткували оригінальні напрями у політико-правових дослідженнях усього людства. Заслугою давньокитайських мислителів є те, що вони першими в історії правових і політичних учень почали переводити державно-правові доктрини від міфологічного світорозуміння, винятково божественних настанов на раціональний ґрунт, земну основу. Хоча Небо в китайців "контролює" всі події у Піднебесній, у них чітко простежується ідея про тяньмін - право Неба на відкликання наданого мандата і передавання його більш гідному правителю.

Саме такі підходи характерні для книги історії "Шу-цзін", найдавніші частини якої датують XIV-XI ст. до н. е., і книги пісень "Шицзін" (XI-VI ст. до н. е.). Батьком давньокитайської правової і політичної думки вважають напівлегендарного Чжругуна (XI-X ст. до н. е.), який розробив формулу зміни династій. Небо надає мандат тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість де (чеснота, благодать, справедливість), а правитель уже сам віддає владу наступникам (не обов'язково спадкоємцям) доти, поки в них не вичерпається де. Тоді Небо знову втручається у Піднебесну, вибирає мудреця, сповненого де, і цикл починається знову. Першими ознаками втрати де є аморальність правителя, зневажливе ставлення до підданих, порушення норм справедливості.

На межі VІІІ-VII ст. до н. е. перший радник у царстві Ці Гуань Чжун (?-645 до н. е.) розробив теорію про два можливі шляхи державного управління: бадао - правління, засноване на силі, і ван-дао - правління, засноване на чеснотах. Держава у його вченні розглядалась як колишня сім'я, що дуже розрослася. Закони, зауважував Гуань Чжун, - це батько і мати народу. Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і бідні - всі повинні дотримуватись закону. Це і зветься великим мистецтвом правління.

Конфуцій (прибл. 551-479 до н. е.).

Найвищого розквіту державно-правова думка у Давньому Китаї набула у другій половині І тис. до н. е. Саме в цей період жив і творив Конфуцій - засновник конфуціанства - філософського вчення, яке у відносинах людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять.

Методологічним стрижнем конфуціанства є антропоцентризм (грец. anthropos - людина і kentron - осереддя) - проблеми людини, її розумові та моральні якості. На вершині концептуальної схеми перебував ідеал цзюнь-цзи (государ-син), тобто правитель-мудрець, який втілював лі - правила, норми, ритуал, вень - культуру; демонструє цзінь - поважність, жан - м'якість і поступливість, шу - турботу про людей, чжун - вірність і відданість, сяо - повагу до старших, чжі - освіченість, де - чесноти, жень - любов до людей, і - сумлінність; завжди дотримувався дао - справедливості, істини, правильного шляху. Головне у дао - турбота про благо підданих, яких необхідно спочатку нагодувати, а відтак навчити, виховати в дусі високої моралі. Дао тут збігається з єгипетською маат та індійською рітою. Небо і дао у Конфуція - найвищі джерела природного права.

Конфуцій створив концепцію правильного, на його думку, державного управління, висловив з цього приводу конкретні практичні поради, учив правителів методам завоювання довіри народу, мистецтву вербальної (словесної) комунікації, обґрунтовував стрижневі принципи управління суспільством. Вважаючи людей рівними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він наголошував, що сяо-жень ("дрібних людців") слід відмежовувати від панівної верстви - цзюнь-цзи, а жінок ставив нижче за чоловіків. До того ж він не сприймав політичного управління за допомогою писаних законів і покарань, надавав перевагу управлінню на основі лі, де та дао, а покарання пропонував замінити вихованням.

Заповіти Конфуція було оголошено обов'язковими "для 10 тисяч поколінь". Конфуціанство від 136 р. до н. е. до Сіньхайської революції (1911) визнавалось офіційною ідеологією Китаю. Учення розвивали і видозмінювали Мен-цзи та Сюнь-цзи. Мен-цзи (прибл. 372-289 до н. е.) одним із перших у світовій державно-правовій думці висловив сумнів щодо абсолютності влади правителя та його непорочності, чітко розмежовував фізичну та розумову працю, обґрунтовував тезу про завоювання влади через оволодіння серцями і душами людей, відхиляв ідеї форми правління, яку греки назвали демократією, доводячи її непридатність і для Китаю, і для всього Сходу.

Сюнь-цзи (313-238 до н. е.), навпаки, проголошував природність зла, жорстокості у людині, а тому закликав її до самовдосконалення, усвідомлення своєї соціальної сутності. На його думку, теза про рівність людей є надуманою, а застосування сили, в т. ч. сили права, закону в державному управлінні і вихованні дає хороші результати. Таке розуміння сприяло перетворенню основних доктрин Конфуція на державну релігію Китаю. Значного поширення це вчення набуло у Японії, Кореї, В'єтнамі.

Нова ера конфуціанства - неоконфуціанство - бере відлік з XI ст. Завдяки працям давніх мислителів Чжоу-цзи (Чжоу-лянь-ці, Чжоу-дунь-і; 1017-1073), Чжань-цзи (Чжань-мінь-дао, Чжань-цзай; 1020-1067), Чжу-сі (Чжу-цзи, 1130-1200) та інших воно набуло ознак натуралістично-дуалістичної філософії під назвою "сінь-лі" ("нові закони"). У1415 р. 70-томне зібрання праць ста двадцятьох авторів "Сінь-лі-да-цюань" (у скороченому варіанті "Сінь-лі-цзінь-і") вийшло окремим виданням. 1829 р. вся конфуціанська література була вміщена у 50 великих томах. Спроба реформатора Кан Ювея (Кан Цзуй, Кан Гуанся, Кан Наньхай; 1858-1927) модернізувати конфуціанство для втілення у новітній конституційній монархії закінчилася невдачею. Чанкайшистський гоміндан (1927-1949) відродив конфуціанство як державну релігію. Помірковано ставиться до нього і сучасна влада КНР.