Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Етап логіко-понятійного аналізу державно-правових інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії.

Характеризується він виходом на духовну арену раціоналістичних інтерпретацій політичного і державно-правового розвитку.

Представниками цього етапу були софісти Протагор (481-411 до н. е.), Горгій (483-375 до н. е.), Гіппій (460-400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Вони зробили вагомий внесок в олюднення суспільно-політичних явищ, започаткування світської теорії політики, держави і права, переміщення людини з "периферійних позицій" у центр політичного життя, перетворення її на "міру всіх речей", постановку проблеми невідчужуваних прав і свобод особистості, природженої рівності людей, у т. ч. і рабів, подальший розвиток демократичних поглядів, створення концептуальної платформи для раціоналістичного обґрунтування теорій суспільного договору і природного права, авторитет цієї теорії як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.

Етап логіко-понятійного аналізу державно-правових інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії.

Він пов'язаний з іменами Сократа і Платона.

Сократ (470/469-399 до н. е.). Один із фундаторів діалектики, "філософії людини" та меєвтики як методу пізнання моральних, правових, політичних понять та процесів і філософії як "науки про дух". Ніяких творів Сократ після себе не залишив. Свої думки він викладав у бесідах та дискусіях на вулицях, площах, базарах, у майстернях митців і ремісників, на зустрічах з невідомими йому людьми, друзями, опонентами, як правило, босим та у жебрацькому одязі. Найважливішими вторинними джерелами вчення Сократа є спомини Ксенофонта, діалоги Платона, твори Арістотеля, Діогена Лаертського, Плутарха. Може, саме тому більш-менш струнка світоглядна система, вт. ч. правових та політичних доктрин, у філософії Сократа відсутня, а подекуди відрізнити його особисті думки від поглядів інтерпретаторів, особливо Платона, досить важко.

Мислитель заперечував модні на той час натурфілософські спекуляції і надавав перевагу суто "людським проблемам". Він не сприймав політичного скептицизму та етичного релятивізму софістів, до яких помилково зарахували Сократа його сучасники. Приділяв головну увагу змісту різних моральних понять. Для еволюції правової і політичної думки виняткове значення має створений Сократом метод відшукування істини під назвою "меєвтика" ("майєвтика"), тобто "сповивальне мистецтво" у процесі духовного народження ідеї. Сутність мистецтва полягала у безкінечній низці питань щодо предмета діалогу та відкиданні відповідей, які визнавали неправильними. У такий спосіб відбувалось сходження від окремого до загального, вимальовувались обриси істини у дискусіях щодо справедливості, несправедливості, совісті, добра, зла, блага, чеснот, мудрості, смислу буття, характеру державної влади, форм державного устрою, мистецтва державного управління, ставлення до законів з боку правителів і громадян, вимог до якісного змісту нормативних актів тощо. Тільки знайшовши істину на основі чесного, незалежного діалогу, мислитель давав чітке, але загальне визначення тій чи іншій моральній, правовій або політичній категорії. Завдяки цьому крім "наймудрішого з усіх людей" Со-крат набув слави "вчителя істини" і реалізував свій інтелектуальний потенціал на основі встановленого ним правила: "Єдине тільки благо - знання, і єдине тільки зло - невігластво".

Праворозуміння Сократа було близьким до софістських концепцій природного права і виходило з власного фундаментального гасла "я знаю, що я нічого не знаю" (майже всі дослідники не цитують другої частини висловлювання: "а інші не знають навіть цього"). Однак Сократ, на відміну від софістів, ніколи не протиставляв природні і писані закони. Не розмежовував він і природного та божественного права, вважаючи, що неписані закони є "братами законів людських", встановлюються богами і мають однакову силу всюди незалежно від волі людей. Божественне походження перетворює природні закони на моральний стрижень усього чинного права, робить їх критерієм, еталоном для права людського, а тому писані закони мають цілком відповідати законам божественним. Для мислителя справедливість і законність - поняття абсолютно тотожні. Несправедливих законів для нього не існує. Навіть у разі невідповідності писаних законів божественному праву їх треба дотримуватись, оскільки це все одно краще, ніж свавілля і беззаконня. Виходячи з таких переконань, Сократ відмовився тікати з в'язниці, де очікував смертної кари. Його відповіддю Крітону були запитання: "Хай ми маємо намір тікати: раптом приходять закони і, заступаючись за загальну справу держави, говорять: скажи нам, Сократе, ти що це задумав? Мабуть, хочеш вчинити загибель нам, законам, і всьому суспільству? Хіба суспільство може існувати, якщо судові рішення у ньому не мають ніякої сили?".

Закони для громадян, за Сократом, дорожчі від батька й матері. Люди вступають у договірні відносини з державою і на основі священного дотримання законів і своїх громадянських обов'язків зберігають право на безперешкодне пересування, вільне обрання місця проживання, вступ до громадянства, участь у політичному житті. Політична свобода для мислителя - це "прекрасна і велична скарбниця" як для людини, так і для держави. Важливою в цьому аспекті є теза, що закони обов'язкові не тільки для громадянина, а й для правителя, який має постійно турбуватись про підданих, як "чередник про отару".

Погляди Сократа на питання походження держави залишаються невідомими, хоча саме йому приписують пріоритет у згадках про "золотий вік" як дуже далеке минуле. Він розглядав державу як порядок, що ґрунтується на божественному задумі і не є продуктом егоїстичної сваволі. Однак афінської демократії, підірваної невдачами у Пелопоннеській війні, зловживаннями партійних провідників, розгулом професійних демагогів, мислитель не сприймав. Заперечував він і плутократію, і тиранію, олігархію у вигляді тридцяти тиранів. Він надавав перевагу аристократії (але не родовій), ставлячи за зразок сучасні йому спартанський, критський державні устрої, а також помірковані на той час режими Мегар і Фів. Сократ виступав проти влади більшості, оскільки учасники афінських народних зборів "ніколи не думають про справи державні", а, складаючись із ремісників та торгівців, займаються лише проблемами, "щоб купити якомога дешевше і продати якомога дорожче". Найголовніше призначення держави - бути гарантом утілення в життя загального поняття про справедливість, а найкращим державним управлінцем є той, хто знає, "що є справедливість".

Заперечував він і практику заміщення державних посад жеребкуванням, що не дає змоги прийти до державного управління "кращим людям". Владування, на його думку, це "царське мистецтво" мудреців, "обтяжених знаннями", вишколених гідним вихованням і освітою. Якщо законність він ототожнював із справедливістю, то знання - із чеснотами правителя, і звідси виводив два істотних правила: той, хто знає, не може творити зло і йти на дурні вчинки; будь-хто може стати добрим, здобувши додаткові знання. Царі для Сократа - не ті, хто "обраний будь-ким" чи отримали владу оманою або насильством, а ті, "хто вміє управляти". Головний постулат мислителя у цьому аспекті - принцип компетентного управління державою. Найвищим виявом мудрості правителя, на його думку, є уміння відрізняти справедливе від несправедливого, розмежовувати добро і зло. Політику і державне управління Сократ вважав "найважливішими справами людськими" і різко засуджував тих, хто, не оволодівши цим мистецтвом, дозволяє собі про нього судити.

Цицерон називав Сократа "батьком філософії", оскільки всі основні філософські системи Греції і Риму живились саме від його вчення. Для наступних епох особистість Сократа втілювала ідеал мудреця, вчителя істини, ідеального незалежного мислителя, найвищою метою життя якого є відшукування цієї істини, не звертаючи уваги на будь-який зовнішній тиск, у т. ч. і з боку владних структур. Сократ став першим в історії людства, хто вивів правову, політичну і моральну проблематику на рівень загальних логічних категорій і дефініцій, тобто на рівень теорії. Численні його учні і послідовники (сократики) створили кілька шкіл: сократична школа під проводом Ксенофонта, кініки, Кіренська школа, Мегарська школа, Елідо-Еретрійська школа, Академія Платона тощо. Не тільки Платона, а й Арістотеля та багатьох інших мислителів вважають безпосередніми продовжувачами концептуальних досягнень Сократа. Його моральну філософію активно використовували і католицтво, і православ'я, і протестантство. Вона знайшла найсприятливіший ґрунт на українських землях, де його вчення стало відомим, починаючи з X ст., а правові і політичні доктрини "нехристиянського праведника" розвивали у своїх творах християнські проповідники і світські мислителі. Найвидатніший із вітчизняних мудреців середньовіччя Г. Сковорода увійшов в історію як український Сократ, Сократ-Сковорода.

Платон (428/427-348/347 до н. е.). Фундатор платонізму, об'єктивного ідеалізму, теоретик виховання, один із найдавніших основоположників філософських концепцій держави і права, який залишив для нащадків чималу теоретичну спадщину. У різних модифікаціях йому приписують від 34 до 9 діалогів, промову "Апологія Сократа" та приблизно півтора десятка листів.

Діалектика Платона, віднайдена ним у людському мисленні як спосіб осягнення сутності речей і не перевершена ніким аж до Гегеля, створені ним методологія, схема основних ступенів буття ("родів сущого"), складна система об'єктивного (дуалістичного) ідеалізму - песимістичного (пасивного, споглядального) і оптимістичного (активного, позитивного), теорія пізнання, доктрина ідей, оригінальні концепції психології і педагогіки, космології і есхатології, самобутні інтерпретації природи і суспільства разом утворюють первісний філософський фундамент, тобто класику загальнолюдської скарбниці, з якої брали витоки протягом багатьох століть і живляться нині численні напрями державознавства і праворозуміння.

Незаперечним безпосереднім збагаченням світової правової і політичної думки, яка завдяки Платону розвинулись від міфологічних уявлень і просто раціоналістичних підходів до рівня логіко-понятійного аналізу, стали твори мислителя "Апологія Сократа", "Держава", "Крітон", "Протагор", "Парменід", "Політик", "Софіст", "Тімей", "Закони" та інші, де викладено основи етики, політики і права, історію виникнення держави, починаючи від всесвітнього потопу. Спочатку, за Платоном, суспільне буття людей виглядало як "династія" ідеального ладу, регулювалось винятково ідеальним природним правом без будь-яких писаних законів. Не існувало ані багатих, ані бідних. Усюди царювала добра мораль, а правління над людьми здійснювали добрі демони. Держава і писані (полісні) закони виникли пізніше разом із землеробством і великими поселеннями, тобто "коли кожний з нас сам для себе став недостатнім і відчув потребу у багатьох ". Тоді відбувся перехід від династії до аристократії. Головна причина появи держави - людські потреби, необхідність взаємодопомоги, а її первісним осередком була сім'я. Це твердження стало першоджерелом для всіх наступних патріархальних теорій походження держави.

Визначальними для уявлень Платона як про державу, так і про право є його теорія ідей та етичні категорії справедливості і несправедливості, добра і зла, чеснот і пороків, розуміння діалектики загального й індивідуального, доцільного і недоцільного. Так, свою модель ідеальної держави він побудував на концепціях ідеї як умоглядної сутності, першопричини світу явищ, їх першообразу (парадигми), безумовного образу буття, що відповідає безумовному образу мислення, субстанції "вічної, яка не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння", та доктрині "ідеї ідей", яка є або добром, або благом, або благістю, "безумовною нормою будь-якого достоїнства взагалі", "первісним джерелом правильного порядку витоку всіх інших ідей" і навіть ототожнюється з божеством в абсолютному сенсі. Справедливі держава і закон мають у Платона своїм фундаментом власне справедливість, а справедливість, у свою чергу, є найвищою чеснотою, яка охоплює три головні чесноти - мудрість, мужність і поміркованість, що ґрунтуються відповідно на трьох началах душі - розумному, вольовому і чуттєвому. У підсумку справедливість у Платона є гармонійним поєднанням стрижневих якостей тричленної душі, тобто трійці похідних від неї чеснот, а ідеальна держава як продукт "ідеї ідей" - "втіленням такої справедливості у великій людині", тобто у суспільстві.

Розумній частині душі "малої людини" в ідеальній державі як "збиральній особі" відповідає клас керманичів, тобто правителів-філософів, які водночас втілюють чесноту мудрості. Чеснота мужності похідна від душевної якості волі, сердечної енергії і є началом афектів, дратівливості, пристрастей. Вона притаманна класу воїнів, тобто стражів, охоронців, захисників. Чуттєва, хтива частина душі знаходить свій прояв серед людей фізичної праці, матеріальних виробників, які керуються чеснотою стриманості, поміркованості у поведінці та споживанні. Належність до того чи іншого стану від природи визначається наявністю у людині золота, срібла, заліза чи міді, що стало на багато віків освяченням станової нерівності. На думку Платона, ідеальна держава і є втіленням найвищої справедливості як гармонії, рівноваги, монолітної єдності головних чеснот троїстої душі. Ідея справедливості та ідея держави у мислителя настільки переплетені між собою, що і в наш час точаться суперечки навколо питання, яка з цих ідей була основним предметом діалогу в праці "Держава".

Комунізм Платона, тобто скасування приватної власності ("якщо в цьому немає гострої необхідності"), егалітаризм, колективізм, подолання розколу на багатих і бідних, поділ праці, усуспільнення майна, житла і навіть предметів домашнього вжитку, спільність жінок, дітей тощо, не є його тезою, оскільки має своїм первісним джерелом піфагорійські правила "у друзів все спільне, і дружба є рівність", "володіти майном гуртом, без його поділу" та ін. Комуністичний спосіб життя у Платона, як і у Піфагора, теж поширюється лише на еліту суспільства. Місце піфагорійських ексотериків (акусматиків) та есотериків (математиків) в ідеальній державі Платона займають правителі і стражі. Саме у них є спільними не тільки майно, а й жінки та діти. Особи фізичної праці мають власні сім'ї та приватну власність. На відміну від Піфагора, Платон зараховував до елітних суспільних станів і жінок, які, на його думку, відрізняються від чоловіків не в якісному (за здібностями), а лише у кількісному аспекті, тобто меншою силою, вправністю (та й то не завжди).

Зрівняльний комунізм Платона передбачає рівність лише у межах окремого стану або споживчу рівність станів між собою (всім по 1/3 сукупного продукту), але в жодному разі не між членами різних станів. Ідеться про "нерівну рівність". Допускається існування в ідеальній державі спочатку невільників ("Держава"), а потім і рабів ("Закони"). Однак суспільні стани не є замкненими: найздібніші з "державних дітей" завдяки ретельному вихованню і освіті переходили до вищого класу, а тих, хто під час вивчення наук ніякого хисту не виявив, відправляли до стану людей фізичної праці. З метою вирощування "відбірного потомства" запроваджували контроль над статевими стосунками з боку правителів-філософів. Справедливість для мислителя полягає ще й у тому, щоб кожний стан займався своїми справами і не втручався у чужі, щоб ніхто не захоплював чужого і не позбувався свого ("кожному - своє"). Деякі дослідники зараховують цей принцип навіть до четвертої головної платонівської чесноти.

Платон не послідовно, але чітко окреслював систему верховної влади у суспільстві та форми державного правління. Його упереджено-негативне ставлення до демократії зумовлене засудженням афінським режимом до смерті Сократа. На інші висновки вплинуло перетворення аристократії на олігархію у грецьких полісах саме за життя Платона.

У "Політиці" Платон песимістично ставився до поділу форм державного правління на деспотію, монархію, олігархію, аристократію та демократію і доводив, що таких режимів може бути лише два: 1) "правління зряче", тобто засноване на глибоких знаннях, "раціональному мистецтві", джерелом пізнання якого є згадування безсмертної душі людини про світ ідей, де вона перебувала до переселення у тіло (вплив піфагореїзму); 2) "правління сліпе", що ґрунтується на недолугості верхівки. "Зрячий" режим міг існувати лише чи то у золотому віці Кроноса ("Політик"), чи то у загиблих цивілізаціях ("Тімей", "Крітій"). Тобто такий вік вже позаду. На осягнення істинного знання смертні не здатні, а час, коли "людське стадо" водив мудрий демон чи божество, минув, за Платоном, ще 9 тис. років тому. Зараз можливе лише правління "сліпе", і треба домагатись, щоб воно було хоч "відносно нормальним". Недолугість правителів певною мірою можуть виправити "хороші закони", складені істинно мудрими у минулому. За умови визнання таких "хороших законів" і їх неухильного дотримання Платон вибудував ієрархію можливих режимів від кращого до гіршого: монархія - аристократія - демократія. Без наявності "хороших законів", за Платоном, цей ланцюжок треба розглядати у перевернутому вигляді, оскільки за умов свавілля багато управлінців заважає один одному творити зло і таким чином урівноважує, обмежує, а то й зменшує його поширення.

Найгірше із зол на землі - тиранія (деспотія, незаконна монархія); після неї - олігархія (незаконна влада небагатьох). У "Державі" на перше місце серед форм правління Платон поставив аристократію (законну владу небагатьох), що втілює розум і мудрість філософів, доповнену волею, енергією і мужністю стражів та чуттєвістю, смиренністю і врівноваженістю людей фізичної праці. Таку взірцеву справедливість ідеальної держави може порушити лише поява приватної власності на землю та житло, "мішанина заліза зі сріблом, міді із золотом", тобто втрата якостей певним станом, порушення гармонії, рівноваги їх інтересів та прагнень. Тоді держава перестає бути ідеальною аристократією філософів і набуває вигляду тимократії (тимархії), тобто панування "найсильніших і найхоробріших " (як у Спарті) чи просто енергійних честолюбців із числа стражів. За тимократії тривають безкінечні війни і олігархія - владування багатих "любостяжателів" із третього стану, відбуваються розмежування поліса на дві ворогуючі між собою держави багатих і бідних, панування "трутнів", грошей, знецінення понять честі, гідності тощо. За олігархією настає "усезагальний хаос демократії" - ладу для Платона в окремих судженнях "приємного і різнобарвного", але неприйнятного загалом, оскільки він урівнює і рівних, і нерівних від природи людей, а тому невідворотно закінчується найгіршим із зол - торжеством тиранії, тобто "пануванням найжорстокішого ставленика народу, оточеного натовпом негідників".

У процесі деградації держави від аристократії до тиранії мислитель налічував 729 етичних сходинок від істини і добра до брехні і зла та зробив висновок, що істинний правитель живе у 729 разів краще, ніж тиран. Платон виокремлював дві "материнські" форми правління, від яких живляться всі інші: монархію як втілення непомірної влади і демократію як втілення непомірної свободи. її він обґрунтував у "Законах", де трансформація поглядів на форми правління досягає свого апогею: одну з моделей його справедливої держави вже може очолювати "благопристойний", тобто "молодий, здібний до науки, мужній, великодушний, розумний, мудрий, хороший і добрий" тиран за умов постійного перебування при ньому "видатного законодавця", а громадян поділяв на чотири класи за майновими ознаками. Водночас у державі Платона панує жорстка ідеологічна диктатура, сувора цензура і всеохопний конформізм.

Платон вибудовував у "Законах" власну ієрархію державних органів: народне зібрання (5040 осіб) - виборна Рада (360 осіб) - виборні правителі (37 осіб) - "нічне зібрання" (10 осіб). Народне зібрання обов'язкове для відвідування лише першими двома класами громадян. Усі його учасники отримують у володіння (не у приватну власність) землю і житловий будинок за жеребом. До Ради кожний із чотирьох класів обирає по 90 осіб, а посадові особи підлягають докімасії, тобто перевірці на правомірність їх прагнень. Виборні правителі обмежені віком (50-70 років) і терміном перебування на посаді (до 20 років). До складу наддержавного органу - "нічного зібрання" для вирішення найактуальніших питань - входять наймудріші.

Незаперечним внеском до заснованої мислителем політико-правової філософії є й концепції політичної солідарності, колективізму, рівності і нерівності, політичного знання, політичної свободи, політичної ідеології, політичного мистецтва як "царського мистецтва, заснованого на знаннях і таланті правити людьми", мистецтва ткача чи ткацького верстата, мистецтва "плести політичну тканину" , яка б "поєднувала норови мужніх і виважених людей, об'єднуючи їх життя єдинодумством і дружбою, створюючи таким чином найпрекраснішу і найпишнішу з тканин", яка "сповиває вільних і рабів, тримає їх у своїй вузді та править і розпоряджається державою, ніколи не випускаючи з виду нічого, що може зробити її, наскільки це можливо, щасливою" ("Політик", 311).

Порівняння держави з машиною чи механізмом у Платона починається із "ткацького верстата". Перу Платона належать не тільки оригінальні теоретичні конструкції державного устрою, форм державного управління, а й своєрідні практичні пропозиції стосовно системи державних органів та їх структури, ієрархії державних службовців аж до визначення компетенції кожного органу і багатьох посадових осіб. У державі Платона передбачено три-становий середньовічний державний устрій, утопічний комунізм, освічений абсолютизм, необхідність поділу влади, геополітичні фактори, авторитаризм і тоталітаризм тощо.

Правова доктрина мислителя основана на верховенстві природного (божественного) права, наріжний камінь якого закладений у "золотому віці" наймудрішими з мудрих. Зроблено акцент і на необхідності справедливих людських (полісних) законів. "Законне", "справедливе" й "ідеальне" для Платона - поняття тотожні. Закон у нього - це водночас і визначення розуму, і засіб запровадження начал розуму в стосунки людей, і стандарт істинного правління. За наявності народу, який володіє "царським мистецтвом" управління, потреба в законах відпадає, оскільки виникає "істинне правління". У всіх інших випадках треба керуватись як природними, так і полісними законами, тоді правитель - раб закону, а закон - володар усього. "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили чи перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон - владика над правителями, а вони - його раби, я бачу порятунок держави" ("Закони", 315).

Закони встановлює будь-яка влада на свою користь: "демократія - демократичні закони, тиранія - тиранічні, те ж саме і в інших випадках". Однак є синтетичне правило: їх приймають для загального блага і вони не можуть мати корпоративного характеру. Закони повинні обмежувати як владу правителів, так і свободи підлеглих, бути суворими, жорстко регламентувати публічне і приватне життя людей, аж до розпорядку їх дня і ночі. Виховання людей здійснюється на підставі законів, що мають своїм джерелом міф про людей-ляльок: смикання за відповідні нитки душі. Наука про закони - найважливіша наука вдосконалення людини. На сторожі дотримання законів стоїть правосуддя, але його здійснює не окремий державний орган, а правитель за посадою. Справедливий суд для держави, за Платоном, нічого не коштує, оскільки справа справедливих суддів лише "зашивати сукню, що порвалась".

"Лінія Платона", починаючи з IV ст. до н. е., набувала інтенсивного розвитку у платонізмі, а від III ст. н. е. - у неоплатонізмі, неопіфагореїзмі, середньовічній схоластиці, комуністичних утопіях, неокантіанстві, екзистенціоналізмі тощо. Його вчення стало предтечею всього християнського світогляду. Академію, засновану мислителем, зачинено Юстиніаном як оплот язичництва лише у 529 р. Однак свою діяльність вона відроджувала, зокрема, у Флоренції у XV-XVI ст. Політико-правові роботи мислителя (особливо "Держава") і нині зараховують до найвидатніших наукових праць. Багато в чому "лінію Платона" продовжив його найздібніший учень і критик Арістотель. Згодом вона справила важливий вплив на Цицерона, Плотіна, Августина, Тому Аквінського, Мора, Кампанеллу, Мореллі, Маблі, Спінозу, Гоббса, Монтеск'є, Вольтера, Гельвеція, Гольбаха, Дідро, Руссо, Канта, Фіхте, Гегеля та ін. "Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає у тому, що вона є низкою приміток до Платона" (А. Вайтхед).

Учення Платона із сильним теологічним забарвленням стало поштовхом для зародження та розвитку вітчизняного політико-правового мислення, починаючи від часів Київської Русі. У новий час ідеальну форму правління Платона майже без змін поклав в основу своїх правових доктрин Я. Козельський. Платонівські етика і наука про ідеї активно впливала на творчість П. Юркевича та його учнів, особливо В. Соловйова. Концепції природного права і правова філософія Платона багато в чому виявились підґрунтям політико-правових доктрин Б. Кістяківського, П. Новгородцева, інших вітчизняних правознавців, а діалог "Федон" вперше був перекладений російською мовою і виданий в Одесі О. Лебедєвим у 1874 р.