Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Цицерон (106-43 до н. е.).

У 146 р. до н. е. Греція цілковито була підпорядкована Римові, й могутня інтелектуальна енергія мислителів Еллади, яка завдяки Александру Македонському вже майже два століття передавалась на завойовані ним землі, визначально вплинула і на Римську республіку. У свою чергу, давня політична і правова думка римлян, починаючи з царського періоду (754-510 до н. е.), розвивалась і на власній основі, переважно як результат релігійного впливу та боротьби патриціїв і плебеїв, оптиматів і популярів, вільних і рабів.

Політична міфологія найдавнішого римського народу (300 патриціанських родів) ґрунтувалась на віруванні у безліч богів: лише богів дитинства налічувалось 43 (бог першого крику, бог першого кроку тощо). Надалі кількість богів на чолі з Янусом зменшувалась, і зрештою їх було ототожнено з грецьким пантеоном. Верховним богом став Юпітер. Влада земного царя (рекса) не була деспотичною, як на Сході, бо її врівноважували сенат і народне зібрання. Першу римську політичну революцію здійснив шостий рекс Сервій Туллій (578-533 до н. е.), поклавши майже водночас із Солоном кінець родовому устрою, включивши до складу римського народу плебеїв і започаткувавши його становий поділ за майновим цензом на п'ять класів (незаможних виокремлювали у шосту верству - пролетарів).

Стрижневі принципи "люди не рівні один одному", " раби - не люди", "жінки і діти користуються не правами, а милостями держави" панували і в період республіки (509-28 рр. до н. е.). Політичні погляди були відображені в Законах ХП таблиць (451-450 до н. е.), де акцентувалося не на державних інституціях, а на особистих і майнових правах людини; у законах Канулея (445 до н. е.), Ліцинія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.)> Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.)" Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гракхів (133-123 до н. е.) та інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові, особливо земельні, відносини, правила судочинства, визначали, на думку Полібія, повноваження "трьох влад" - монархічної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і демократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полібій вважав, що Римську республіку однаковою мірою можна називати і монархією, і аристократією, і демократією.

Цицерон (106-43 до н. е.).

Власне державно-правова думка з'явилася у Римі лише у І ст. до н. е. Засновником її вважають Марка Туллія Цицерона - давньоримського державного діяча і мислителя, правознавця, оратора, письменника, одного із фундаторів давньоримської правової, політичної і філософської думки.

Правові і політичні погляди Цицерона формувались під безпосереднім впливом мислителів і класиків давньогрецької філософії. Свої основні політико-правові ідеї мислитель сформулював у працях "Оратор" (55 до н. е.), "Про державу" (54-51 до н. е.), "Про закони" (52 до н. е.), "Про межі добра і зла" (45 до н. е.), "Тускуланські бесіди" (45- 44 до н. е.), "Катон Старший, або Про старість" (44 до н. е.), "Лелій, або Про дружбу" (44 до н. е.), "Про обов'язки" (44-43 до н. е.), політичних промовах у сенаті та на народних зібраннях.

Значення судових промов Цицерона для юриспруденції полягає, по-перше, у тому, що вони разом з "Коментарями" консула Секста Елія Пета (298 до н. е.) та інтерпретаціями понтифіків (особливо Квінта Муція Сцеволи) є єдиним джерелом докласичного римського права. По-друге, яскраві за формою і глибокі за змістом виступи Цицерона і нині є цінним методологічним, методичним і практичним підґрунтям для учасників судових процесів, у яких застосовується принцип змагальності сторін. Йдеться про особливу майстерність Цицерона у побудові структури виступів, їх насиченість неспростовними доказами, найпереконливішу правову логіку оратора-захисника, яскраву зовнішню форму його промов, розраховану на миттєве сприйняття слухачами будь-якого інтелектуального рівня, їх зацікавлення, переконання і захопленість оратором.

Фундаментом праворозуміння Цицерона (як і стоїків) є природне право, яке, на його думку, виникло задовго до появи держави і є втіленням природи самої людини. Природа "створила нас для того, щоб ми поділяли між собою усю сукупність прав і користувались ними спільно". Сутність права у найвищому розумі, який "велить нам здійснювати те, що здійснювати треба, і забороняє протилежне" на основі справедливості та визначає людям вічні, незмінювані закони, які "є силою природи, розумом і свідомістю мудрої людини, мірилом права і безправ'я, загальними для усіх віків" ("Про закони"). Справедливість для Цицерона є категорією суто юридичною, стрижневим правовим принципом на відміну від чеснот, які він відносить до вищих моральних засад. Справедливості слід дотримуватись і "стосовно людей найнижчого стану", а "що справедливе стосовно окремих осіб, те справедливе і щодо народів" ("Про державу"). Значну увагу Цицерон приділяв аналізу поняття "несправедливість", вважаючи найбільшою несправедливістю "очікування плати за справедливість". Несправедливість він поділяв на два різновиди: перший стосується тих, хто її здійснює безпосередньо, другий - тих, хто захищає людей, які творять несправедливість. "Найвище правило життя й моралі" - у всьому йти за природою, свято дотримуватись природних законів. Саме завдяки їх існуванню, незалежному від волі людей, право відрізняється не лише від безправ'я, як "чесне від ганьби", а й від зла. Природні закони створюють благо. Тому, наголошував Цицерон, навіть нечестивці завжди посилаються на природне право, а чесні люди виконують його вимоги "з надзвичайною завзятістю".

Без прямих посилань на Сократа Цицерон жорстко критикував давньогрецьких філософів за їх заклики підпорядковуватись будь-яким законам - і природним, і писаним. Проголошуючи принцип "під дію законів повинні підпадати всі", він вважав, що людські закони мають цілком відповідати праву, яке "укорінене природою", а закони, видані тиранами, норми, сформульовані у несправедливих судових вироках, виконанню не підлягають. В іншому разі виникнуть "право на розбій, право на перелюбство, право на сфальсифіковані заповіти, право на страту на свій розсуд будь-якого громадянина" ("Про закони") тощо. Право не може випливати з писаного закону, оскільки він є явищем штучним, а основний принцип, джерело права - природа людини. Тільки виходячи з таких постулатів, "знання права принесе радість і задоволення".

Найдосконалішими з людських законів Цицерон вважав римське позитивне законодавство. Перетворюючи його всупереч власним твердженням на частину природного права, він піддав іронічній критиці акти і Лікурга, і Драконта, і Солона, зневажливо ставився до євреїв. Дещо плутаною виглядає доктрина стосовно співвідношення природного права і права народів (jus gentium). Право народів начебто є частиною позитивного законодавства і водночас збігається з природним правом. Вважаючи обсяг знань у галузі юриспруденції "поки що рідиною", мислитель мріяв про "людину, яка поділить все цивільне право на кілька родів, яких буде небагато, потім розчленує ці роди на види", надасть у розпорядження людства "досконалу науку цивільного права, і вона буде не тяжкою і темною, а широкою і насиченою" ("Оратор"). Він особисто реалізував цей задум у праці "Про приведення цивільного права у наукову систему". Оригінальними є погляди Цицерона і на причини правопорушень, які "виникають завдяки нібито викривленому і навіть не хитрому, а зловмисному тлумаченню права" ("Про обов'язки"), перетворюючи "найвище право на найвищу несправедливість".

Цицерон особисто підготував низку законопроектів, зокрема про релігію, магістрати. Особливого значення він завжди надавав змісту преамбули до позитивного закону з метою підсилити його значущість, пояснити громадянам необхідність його дотримання силою переконання, а не погроз. При цьому Цицерон вважав, що він писав закони не лише для римлян, а для всіх "чесних і твердих духом" народів. Із покоління у покоління передавали сформульовані ним загальні принципи ставлення до законів: "Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними", "Надмірна суворість закону - надмірна несправедливість", "Суддя - це балакаючий закон, а закон - це німий суддя", "Закон повинен викорінювати вади і насаджувати чесноти", "Знання законів полягає не в тому, щоб пам'ятати їх слова, а в тому, щоб осягати їх зміст", "Благо народу - ось вищий закон", "Вирішувати юридично, а не зброєю", "Навіть у розбійників є свої закони", "Сила совісті судді велика", "Найвище право - найвища несправедливість" (у розумінні "Найбільше безправ'я там, де панує лише буква писаного закону"), "Коли говорить зброя, закони мовчать" тощо.

Що стосується державознавства, то Цицерон став одним із фундаторів юридизації самого поняття "держава", розглядаючи її як правове творення, загальний правопорядок, "узгоджене правове спілкування" тощо. Чітко розрізняв він і категорії "держава" та "громадянська спільнота", "громада". Головний теоретичний постулат у вченнях про державу втілений (Цицерон першим запровадив до наукового обігу категорію "дефініція") у визначенні: "Держава є надбанням народу, а народ - не будь-яка спільнота людей, зібраних разом в який-небудь спосіб, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою у питаннях права і спільністю інтересів" ("Про державу"). Причиною такого об'єднання людей, на думку мислителя, є не їх слабкість, а вроджена потреба жити разом. Людина не схильна до відокремленого існування і одноосібного блукання. Сама її природа не тільки закликає індивіда не віддалятися від собі подібних істот, а й спонукає, змушує його жити у громаді. Держава є "образом народу", "надбанням загальним, надбанням громадянської спільноти", результатом проростання "насіння справедливості". Це народне надбання, "суспільна справа", "народне встановлення" виникає поступово, шляхом природної еволюції із сім'ї як первісної клітини суспільства. Таке утворення має бути довговічним, управлятись радою та надійно охороняти власність. Верховна влада в державі може належати і одній людині (царство), і "волі оптиматів" (аристократія), і народу (демократія).

Кожний із видів управління, на думку Цицерона, сам по собі терпимий, але не найкращий. Особливо недосконалою є демократія, оскільки вона найбільше піддається "несправедливим вчинкам та пристрастям" і може перетворюватись на "безумство і свавілля натовпу" (йшлося про Афіни). Царство, навіть таке, що оспівується як найсправедливіше (Цицерон мав на увазі Персію доби Кіра), відсторонює людей від участі у законодавстві та прийнятті рішень. Правління оптиматів теж недосконале, оскільки може трансформуватись у "тиранічну кліку" (натякав на режим тридцяти тиранів у Афінах). Тому найкраща форма правління державою - це "рівномірне змішування усіх трьох його різновидів" або "об'єднаний вид державного устрою". Цицерон акцентував на необхідності забезпечення влади народу, "однакового мислення усіх достойних", "згоди станів", "рівної свободи" для громадян (не для рабів!), благоденства, яке може стати реальністю через "панування народу над законами, над правосуддям, над справами війни і миру, над правами кожного громадянина і над його майном ". Для перетворення держави на справжнє "надбання народу" управління нею має бути доручене "мудрості найкращих людей". Припускаються помилки ті, хто думає, що найкращі - це багаті, знатні і заможні: "немає огиднішої форми правління, ніж та, за якої найбагатші вважаються найкращими" ("Про державу"). Найкращі - це мудреці, яким притаманний талант правити іншими людьми.

Слідом за Полібієм Цицерон натякав і на поділ влади через "рівномірне розмежування прав, обов'язків і повноважень" між консулами (магістратами), сенатом та народом. Захищаючи сенатський республіканський устрій, він рішуче виступав проти зосередження влади в одних руках. Державницький ідеал мислителя - "загальний правопорядок", який ґрунтується на "загальній згоді", "загальному примиренні", "узгодженні інтересів" усіх верств римського суспільства, крім рабів, статус яких він вважав "справедливим, корисним і розумним". Царство, влада оптиматів, демократія, якщо вони не об'єднаються у змішану форму правління, поступово перетворюються на "огидні режими" (у Давній Греції їх іменували деспотією, тиранією, олігархією, охлократією), що для Цицерона вже не було державою, оскільки не йшлося ні про "пов'язаність людей правом", ні про спільність їх інтересів, ні про республіку як надбання народу.

Одним із перших у світовій думці. Цицерон порушив проблему політичних партій, політичних фракцій сенату, політичних програм (сам їх складав, зокрема програму "моральної регенерації" суспільства), політичної передвиборної боротьби, запровадив до наукового обігу поняття "прогрес" як сходження тощо.

Вагомим внеском Цицерона у правову й політичну теорію стали його доктрини ідеального державного діяча та ідеального громадянина. Правитель має бути мужнім, милосердним, справедливим, благочестивим і красномовним реформатором-аристократом, "першим громадянином держави", схожим на самого мислителя. Цицерон акцентував не на правах, а на обов'язках "ректора": вивчати науки про державу і право, поєднувати в управлінні державою науку і мистецтво, бути розважливим, розумним, далекоглядним, позбавленим низьких пристрастей, сумлінним, працьовитим, володіти основами права та ін.

Ідеальний громадянин має дотримуватись чотирьох чеснот: а) пізнання істини; б) справедливості і благочинства; в) величі духу; г) благопристойності і поміркованості. Особливо наголошено на справедливості, яка полягає в тому, щоб нікому не завдати шкоди, "користуватись громадським як громадським, приватним - як своїм". Тобто Цицерон є захисником і приватної, і державної, суспільної власності. Ідеальний громадянин, на думку мислителя, втілює риси миротворця, "охоронця і опіку на", землероба-власника, воїна, "справедливого хазяїна", для якого на першому місці перебувають обов'язки перед вітчизною і батьками, на другому - перед дітьми і сім'єю, на третьому - перед родичами і друзями, який ставиться до раба як до найманця, а не як до "наділеного мовою знаряддя".

Постать Цицерона як державного діяча і мислителя є суперечливою. Він був не цілісною, а двоїстою особистістю, неодноразово грубо порушував закони, навіть ті, які вважав справедливими. Однак учення Цицерона справило вагомий вплив на подальший розвиток загальнолюдської правової і політичної думки, стало фундаментом європейської правової культури. Під його впливом розвивалася і українська політико-правова думка. Римського філософа одним зі своїх улюблених учителів вважав Феофан Прокопович. "Українським Цицероном" називали Станіслава Оріховського, а Григорій Сковорода чи не першим у Російській імперії почав перекладати Цицерона російською мовою. Правові і політичні формули Цицерона перебувають у центрі уваги численних інтерпретаторів і на початку ПІ тис.