Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814)

Філософ, етик, соціальний педагог, правознавець. Проблеми право- і державознавства найповніше розкрито у його працях: "Вимога від государів Європи свободи думки, яку вони весь час пригнічували" (1792), "Універсальна критика одкровення" (1792), "До виправлення суджень публіки про Французьку революцію" (1793), "Система вчення про мораль" (1794), "Про призначення вченого" (1794), "Основи загального науковчення" (1795), "Основи природного права відповідно до принципів науковчення" (1797), "Звернення до публіки" (1799), "Призначення людини" (1800), "Ясне, як сонце, повідомлення широкій публіці про істинну сутність найновішої філософії. Спроба примусити читачів до розуміння" (1801), "Промови до німецького народу" (1807-1808) та ін.

Сутність права і держави Фіхте розглядав у руслі власної критичної філософської системи, стрижнем якої є суб'єктивний (певною мірою і об'єктивний) ідеалізм, ригоризм і активізм; абсолютна свобода волі, існування Бога, безсмертя душі; творчо-етична діяльність абсолютного Я як найактивнішої субстанції, що втілює дух, волю, мораль і віру; індивідуального Я, тотожного індивідуальній свідомості; Я і не-Я як природа і матерія; мислення як практичне, діяльне начало, як замкнуте коло, тобто начало, що містить у собі вже й свій кінець; переконання, що філософія є альфою і омегою усіх наук; раціоналізм тощо.

Право і держава, за Фіхте, розвиваються по колу. Вони проходять у своєму розвитку "п'ять основних епох земного життя": 1) епоху безумовного панування розуму через інстинкти людини - "стан невинності людського роду";

2) епоху перетворення розумного інстинкту на зовнішній примусовий авторитет - "стан початкової гріховності";

3) епоху втрати розуму і авторитету, на зміну яким приходять повна байдужість і розгнузданість, - "стан завершеної гріховності" (сучасний для Фіхте період); 4) епоху розумної науки, початку торжества істини - "стан початку виправдання людства"; 5) епоху розумного мистецтва, коли людство творить із себе "точний відбиток розуму", - "стан повного виправдання і освячення". Якщо на першому відрізку право і держава лише започатковуються, то на останньому, п'ятому, який настане через "міріад міріад і в років", вони відмирають: "повертаються до того ступеня, на якому вони стояли із самого початку". Повернення до первісного стану на новій раціональній основі і є для Фіхте метою всього процесу. Інакше кажучи, це ідеалістичний варіант долі держави і права у майбутньому марксизмі.

Право поступається нормам моралі. Однак моралі без свободи, за Фіхте, не існує, оскільки лише свобода - шлях до "нової землі і нових небес", тобто оновлення людства. Свобода для нього несумісна з необхідністю (Фіхте різко критикував і Спінозу, і Канта) й ототожнюється лише з можливістю повного самовизначення розумного індивіда. Проте за умови існування держави, що виникла на підставі "громадянсько-державного договору", сукупність абсолютно вільних істот, що самовизначилися, не буде жити в мирі і спокої без добровільного взаємного обмеження власної свободи, оскільки вона може стати перешкодою для свободи інших розумних індивідів. Витоки права полягають у потребі взаємного обмеження індивідуальних свобод. Причому норми права є результатом діяльності "чистих форм розуму" практичного Я, а не встановлюються на розсуд держави чи окремої службової особи.

Залишаючись на юснатуралістичних позиціях право-розуміння, Фіхте заперечував твердження Канта про походження права з морального закону. Цей закон для нього був лише велінням совісті, що ніколи не помиляється і не є тотожною праву. Фіхте вважав, що тільки право робить мораль дієвою інституцією і чітко відмежовує моральне від юридичного: мораль для нього має "усезагальне і необхідне значення", а правові норми - "завжди умовні, обопільні, взаємні"; мораль стосується лише намірів, а право поширюється тільки на вчинки; мораль є вищою сходинкою еволюції практичного Я, а право перебуває значно нижче - між природою і мораллю. Воно пов'язане з обома субстанціями, залишаючись при цьому механізмом духовних сил. Джерелом обов'язків є ниці, грубі потяги індивідуального Я, що породжують афекти "скаламучення розуму і совісті". Особливо це стосується прагнення Я до щастя, через що індивід стає іграшкою дурних пристрастей і насолод. Формою їх подолання є моральні гальма (зневага до злих афектів, повага до морального закону) та обов'язки: загальні умовні обов'язки (запобігання самовбивству, розбещеності, надмірній праці, марнотратству); приватні умовні обов'язки (знайти своє місце в суспільстві); загальні безумовні обов'язки (заборона насильства, брехні, омани; вміння любити інших, працьовитість); приватні безумовні обов'язки (повага робітників, ремісників і торговельників до вчених, артистів, вихователів, і навпаки).

Взаємне обмеження свободи розумних істот у державі за допомогою права здійснюється шляхом прийняття і практичної реалізації вольових актів, спрямованих на надання можливості кожному "людському тілу" повного і нормального розвитку. Тому правові акти повинні забезпечувати: 1) безпеку "права плоті", її святенність, тобто недоторканність особистості; 2) гарантування права власності, яке Фіхте розглядав не лише як результат фізичної праці чи "розумових занять", а і як засіб впливу вільної людини на природу, володіння, оголошене одним і визнане іншими, право не на конкретну річ, а на діяльність щодо такої речі; 3) право на працю, яке водночас є і обов'язком кожного за принципом "хто не працює, той не їсть"; 4) право на участь у прибутках від державного господарювання; 5) право на вічний мир тощо.

Послідовно дотримуючись принципу "життя у державі не належить до абсолютної мети людини", Фіхте водночас наголошував, що доки існує держава у вигляді "особливого, емпірично обумовленого виду суспільства ", то вона має бути засобом реалізації права загалом і забезпечувати права і свободи людини зокрема. Саме власність на засоби виробництва є основною умовою організації держави, яка закликала "спостерігати за зовнішніми діями своїх громадян, підпорядковуючи їх примусовим законам". Фіхте критично ставився до держави, що залишила людині дуже мало свободи, і постійно наголошував, що держава, як і право, має тимчасовий характер, вона є лише продуктом певної епохи. Найприйнятнішим для нього державним устроєм була республіка. Доки людство у майбутньому не стане "чистим відображенням розуму" і не повернеться у бездержавний стан, доти "абсолютна держава" спрямовуватиме всі індивідуальні сили на життя роду та "розчинятиме" їх у ньому. Як примусова установа і водночас інституція "вільного і ясного для себе мистецтва" абсолютна держава повинна ставити до всіх без винятку абсолютно однакові вимоги; від кожної особистості вимагати віддачі на користь суспільства всіх її індивідуальних сил. Це обумовлено тим, що у державі "індивідуальність всіх розчиняється у роді всіх", а сутність абсолютної держави не в особистостях правителів. Найвищою владою тут є народ, і він має безумовне право на зміну непридатного для нього державного устрою, у т. ч. шляхом революції, збройного повстання.

У досконалій державі, на думку Фіхте, не може бути справедливою жодна особиста мета правителя, яка не належить до "плану цілого". Головною метою будь-якого уряду є "зробити уряд зайвим". Загальною метою досконалої держави є створення умов для розвитку особистості кожного громадянина з усвідомленням ним, що "вільні люди підпорядковуються волі і нагляду інших людей". Ціллю навіть найдосконалішої держави, вважав Фіхте,. не може бути чеснота, оскільки її виникнення як примусового утворення спричинено нестачею справедливості, надлишком злої волі. Тому держава під страхом покарання повинна лише прагнути до збереження чеснот, їх поповнення і придушення зла. На його погляд мислителя, взірцем цивілізованої держави в історії у загальнолюдській культурі було римське правління, яке він називав "правовим ладом".

Фіхте заперечував необхідність поділу влади, але детально виписував таку юридичну новацію як контроль народу за діяльністю правителів через особливу інституцію посередників між громадянами і урядом. Це колегія ефо-рів, яка сама не здійснює "позитивної влади", але уповноважена призупиняти діяльність правителів і скликати народ для суду над ними. Отже, на думку мислителя, контрольним органом є "заперечна влада". За два роки до смерті Фіхте відмовився від ефорату, однак цю ідею вважають однією з перших спроб обґрунтування необхідності охорони фактичної конституції. Ідеальна держава, яку він мріяв побачити через 50 років, тобто за настання "четвертої епохи земного життя", була засобом реалізації ідеї справедливості, інтелектуального і морального потенціалу людства. Такій державі притаманні сформульовані Фіхте на ідеалістичному ґрунті власні соціалістичні принципи: превалювання державної власності, регулювання виробництва і розподілу продукції, рівність громадян у споживанні суспільного продукту, забезпечення права на працю, її обов'язковості, поділ громадян на виробників (виконують некваліфіковану роботу, у т. ч. і сільськогосподарську), ремісників та торговців, заборона експлуатації людини людиною, заохочення дрібної особистої власності, заробленої працею, створення всіх можливостей для духовного збагачення кожного, категоричне вето на будь-який контроль за індивідуальним життям громадян, особливо у сфері духовної діяльності, ліквідація злочинності тощо.

Стосовно проблеми злочинності Фіхте вибудовував власну систему поглядів: держава карає злочинців та інших правопорушників через примус, який можливий у двох різновидах - виключення або відплата. Покарання обов'язково має бути справедливим, тобто накладатися за згодою всіх. Воно переслідує мету відібрати у винного частину його прав, еквівалентну завданому ним збитку в чужих правах, отже, відновити рівновагу. Правопорушення Фіхте поділяв на такі, що вчинені через недбалість; егоїзм; любов до зла. Найтяжчим злочином серед тих, що вчинені через любов до зла є вбивство з наперед задуманими намірами. У такому разі держава має діяти не на основі права, а силою, тому застосовується лише виключення.

У галузі міжнародного права Фіхте допускав війну як можливий засіб відновлення порушеного права, але сподівався, що у майбутньому буде сформовано міжнародний трибунал, який вирішуватиме такі конфлікти мирним шляхом.

Істотний вплив на розвиток світової правової і політичної думки мало вчення Фіхте про національну державу, про "національність як колективну Особистість". До початку французької агресії він віддавав перевагу загальнолюдським ідеалам у міждержавному спілкуванні. Після окупації Фіхте відверто перейшов на суто націоналістичні позиції, доводячи, що кожна нація має виконувати свою, лише їй призначену функцію в історії людства. Проте він чітко розмежував законний націоналізм як самобутню творчу конструктивну діяльність Я окремої нації, соціальної групи, подолання національної меншовартості, звільнення національної свідомості від ланцюгів "поверхового копіювання" інших та войовничий націоналізм - феномен насильства, безправ'я і жорстокості. Однак випади Фіхте проти багатьох народів, зокрема слов'янських, його концепція щодо "нового національного виховання" спрямовані не на оволодіння знаннями, а на зміцнення "національного духу, розуму і завзяття", підпорядковані меті створення "замкненої національної держави". Цю концепцію, вирвану з історичного контексту, активно використовували у XX ст. прихильники тоталітарної держави, втіливши її в гасло про "зверхність німців над іншими народами".

Учення Фіхте справило вагомий вплив і на розвиток європейської правової та політичної думки XIX-XX ст. загалом й вітчизняної зокрема. Фіхтеанство стало одним із найвпливовіших зовнішніх джерел українського романтичного мислення. У 1805 р. Фіхте був офіційно запрошений на кафедру філософії Харківського університету, але за його особистою рекомендацією до Харкова прибув правознавець і філософ Й.-Б. Шад. Праці Фіхте першим у Російській імперій почав видавати викладач однієї з харківських гімназій С. Єсікорський. Ідеї Фіхте активно використовували у своїй творчості І. Котляревський, М. Максимович, М. Шашкевич, М. Гоголь, Д. Велланський, М. Куліш, А. Дудрович, П. Юркевич, Б. Кістяківський та багато інших філософів, правознавців, письменників.

Німецькій державно-правовій думці ХУП-XVIII ст. були властиві обережність критики існуючої влади, вплив теології на розуміння завдань юриспруденції, абстрактно-умоглядний характер філософських рефлексій. Водночас у другій половині XVIII - на початку XIX ст. сформувалися прогресивне вчення про державу та право І. Канта й політико-правова теорія И.-Г. Фіхте, спрямовані на утвердження свободи думки, скасування кріпацтва, досягнення національної єдності, демократизацію державно-правового ладу.