Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - 5.8. Державно-правові вчення в Росії

Російська державно-правова думка, як і українська, має своїм джерелом політичну ідеологію Київської Русі і еволюціонувала майже до XVIII ст. у формі богословських доктрин або під потужним впливом церкви. Визначними пам'ятками XV-XVI ст. є: а) "Повість про Флорентійський собор" Симеона Суздальського, де стверджено божественне походження царської влади, самостійність російської церкви, рішуче осуджено рішення Флорентійської унії 1439 р. про підпорядкування православної церкви Папі Римському, обстояно права і свободи православних, закладено основи політичної теорії "Москва- третій Рим"; б) "Сказання про князів Володимирських", де родовід Рюриків починається від римського імператора Августа, а їх царські повноваження - від візантійського імператора Костянтина Мономаха; в) "Послання на У гру" Вассіана Рила (?-1481), який пристрасно закликав до централізації держави; г) "Інше сказання" невідомого автора, котрий висловлював ідею обмеження самодержавства періодичним скликанням "єдиномислячої вселенської ради"; ґ) "Сказання Авраамія Паліцина", "Плач про полонення і кінцеве розорення Московського царства", "Нова повість про преславну Руську Державу", де зроблено спробу обґрунтувати верховне право народу на обрання царя, принцип "глас народу - глас Божий" тощо.

Найоригінальнішою політичною теорією того часу є вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.), викладене у листах Василю III, про політичну історію людства як історію трьох світових царств: перший Рим впав, бо не досяг православної віри; другий Рим (Царгород) впав, бо зрадив православ'я; третій Рим - це Москва як всесвітній політичний і церковний центр, "вселенська монархія", єдиний і наймогутніший оборонець православ'я, "богоспасенний град", населений "богообраним народом", останнє світове царство, з падінням якого настане кінець світу.

До російських мислителів середньовіччя належать Йосип Санін (1440-1515) з його проповідями богообраності царя, союзу світської і духовної влади за умов верховенства духовної влади, необхідності безжалісного переслідування єретиків; Вассіан Косий (Патрикєєв, ?-1545) із закликами до підпорядкування державі церкви та захисту прав селянства; Максим Грек (Михайло Триволіс, 1475-1556), що обстоював обмеження царської влади боярською радою; Андрій Курбський (1528-1583), що виступав проти надмірної централізації держави, одноосібної влади монарха; Юрій Крижанич (1617-1683) - противник незалежності України, республіканського устрою, прихильник єдності слов'янських народів та Брестської унії, абсолютної монархії ("вдосконаленого самовладства"), але з вимогою до "доброго законодавства", запереченням "людодерства"; Афанасій Ордин-Нащокін (1605- 1680) - проповідник ідей розширення прав місцевого самоуправління, розвитку промисловості й торгівлі" об'єднання слов'ян; Матвій Башкін (середина XVI ст.) - дяк, який виступав проти всесилля церкви і за надання свободи холопам; Феодосій Косий (друга половина XVI ст.) - однодумець Матвія Башкіна; Іван Болотников (?-1608), Степан Разін (1630-1671). Кондратій Булавін (1660- 1708) - ідеологи козацько-селянської голоти і "чорних городських людей", захисники прав і вольностей, прихильники "доброго царя".

Починаючи з XVIII ст., російську політичну думку розвивали і українці: Ф. Прокопович, Я. Ковельський,

С. Десницький та ін. Значний внесок у розроблення проблем політичної історії Росії та доктрини абсолютної освіченої монархії, де панують закони, зробив В. Татищев - прихильник теорії природних прав і свобод людини, які всіляко треба "загнуздати для її ж користі", "навісивши" "узду природну" (влада батька в сім'ї, монарха в державі) або "узду похідну, договірну" (влада поміщика над кріпаком, пана над слугою).

Проповідником дворянських привілеїв, станових прав купецтва і промисловиків був Іван Посошков (1652-1726). Увійшли до скарбниці російської державно-правової думки також ідеї монархів: погляди Івана Грозного (1530- 1584) на суверенну і самодержавну владу, викладені ним особисто у листах Андрію Курбському, В. Грязнову, у посланнях до монастирів, а політичні переконання Катерини II (1729-1796) - у "Наказі комісії для створення проекту нового Уложенія" (1768). Іван Грозний виступав за верховенство держави над церквою, повне підпорядкування державі боярства, тобто неподільність і боговстановленість царської влади, право царя на безмежне розпоряджання не лише привілеями і вольностями підданих, а й їх життям та смертю.

Катерина П теж підтримувала ідею політичного деспотизму освіченого монарха, але робила це гнучкіше: прикриваючись ліберальними ідеями "загального блага народу", утвердила сенат як "вмістилище законів", проповідувала рівність громадян перед законами, розширила дворянські привілеї і посилила процес закріпачення селян, тобто перетворила їх на майже безправних істот. "Лібералізм" Катерини розкритикував М. Щербатов, противники кріпосництва Я. Козельський, С. Десницький та М. Новиков.

Вершиною російської державно-правової думки XVIII ст. е творчість О. Радищева, якого разом з Я. Козельським і С. Десницьким вважають засновниками теоретичних засад російського конституціоналізму, точніше - його революційно-демократичного народницького напряму.