Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Афанасій Ордин-Нащокін (1605-1680)

Політичний діяч і мислитель. Він відіграв важливу роль у визначенні правового статусу українських земель за доби російського царя Олексія Михайловича. У 1662-1666 рр. А. Ордин-Нащокін вів майже безперервні переговори з Річчю Посполитою щодо їх долі. Особисто підготував у січні 1667 року Андрусівське перемир'я - договір між Московською державою та Річчю Посполитою про припинення війни 1654- 1667 рр. Підступно укладений в обхід України, цей акт юридично оформив фактичний розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру. У запеклій дипломатичній боротьбі, що тривала й після ухвалення перемир'я, Ордину-Нащокіну вдалося відстояти для Московської держави і Київ (спочатку на 2 роки, а з 1670 р. - без вказівки на термін). Ордин-Нащокін мав не тільки значний вплив на державні справи Гетьманщини, а й фактично керував нею з Москви за часів Івана Брюховецького і Дем'яна Многогрішного, очолюючи Посольський, а згодом і Малоросійський прикази (спеціальні державні установи в Московській державі для управління Лівобережною Україною). До дипломатичних здобутків Ордина-Нащокіна належать також оформлення союзу з Польщею проти Туреччини у 1668 р., мирний договір з Кримським ханством 1669 р., торговельні угоди.

Правова і політична думка Росії загалом і України зокрема у середині ХУЇЇ ст. збагачувалась реформаторськими ідеями Ордина-Нащокіна щодо надання містам самоуправління, повернення виборного авторитету земським хатам, обмеження всевладдя воєвод, правового захисту мирного населення під час війни, запровадження принципу мирних добросусідських відносин у міжнародне право тощо. Ордину-Нащокіну належить пріоритет в обґрунтуванні ідеї меркантилізму в російських політико-правових ученнях. Водночас він залишався переконаним прихильником зміцнення абсолютної влади монарха, підготував концептуальний фундамент для майбутніх державних реформ Петра І.

Василь Татищев (1686-1750)

Історик, політичний мислитель і державний діяч, фундатор "дворянського конституціоналізму" . Його вчення про державу і право викладене у працях "Вільне і узгоджене міркування та думка шляхетства російського, що зібралось, про правління державне" (1730), "Розмова двох приятелів про користь наук і училищ" (1733), "Духовна моєму синові" (1740), "Нагадування на надісланий розклад високих і нижчих державних та земських урядів" (1742), "Міркування про ревізію поголовну" (1743), "Історія Російська з найдавніших часів" (І том виданий 1768-1769, II - 1773, III - 1774, IV - 1784, V - 1848); "Лексикон російський - історичний, географічний, політичний і громадянський" (до літери "К"). Важливі елементи вчення Татищева містяться в численних листах, записках, проектах на ім'я імператорів тощо.

Основою праворозуміння і державознавства Татищева були близькі до Арістотеля, Полібія, С. Пуфендорфа, X. Фольфа, Г. Гроція, Т. Гоббса концепції природного права, природної моралі і природної релігії, а також договірного походження держави. У природному стані панувала бездержавність і "війна всіх проти всіх". Прагнення до безпеки і "пошуки загальної користі" зумовили розуміння, що "негоже людині єдиній бути" і "ніяке суспільство, мале чи велике, без начальства та влади" існувати не може. На шляху до держави виникло кілька договорів: 1) шлюбний договір, відповідно до якого чоловік став володарем і головою дружини, а дружина - його "помічником і тілом"; 2) між батьками та дітьми, внаслідок чого батько сімейства став першим монархом, а інші члени сім'ї - "його чадами"; 3) між панами та холопами, наслідком якого стало кріпосне право, якого неухильно слід дотримуватись обом сторонам договору як договору найму (раб чи невільник зберігає природне право на визволення, оскільки він є "плодом насильства", а не "договору"); 4) між "правительствами отцівськими" про створення роду і племені; 5) між ними про об'єднання в "общенародіє чи республіку". Будь-яка влада виникає тільки на основі "розумного і вільного договору", володарі зобов'язуються оберігати своїх чад, "не шкодити їм і не губити їх", турбуватись про них, а піддані - беззаперечно підпорядковуватися начальству. Стрижневою умовою міцності договору є необхідність економічної підтримки кріпаків з боку поміщиків, визначення юридичного статусу основних станів, особливо дворянства, захисту купецтва, утримання невеликої, добре підготовленої професійної армії тощо.

Прийнятними ("порядними") формами державного управління Татищев вважав політію або демократію (для окремих міст і маленьких держав), аристократію (для більших, але оточених морем або непідступними горами і населених освіченими громадянами держав), спадкоємну монархію (для великих держав з відкритими для нападу ззовні кордонами та "неосвіченим і нерозумним народом"). До перших він зараховував давньогрецькі міста і сучасні для нього Голландію, Швейцарію; до других - Англію, Швецію, Польщу, Венецію; до третіх - Росію, Францію, Данію, Іспанію, Німеччину. Держав зі змішаними формами правління, як і тиранію, деспотію, охлократію, олігархію, Татищев не визнавав. Із запереченнями щодо "тяжкості єдиновладного уряду" він рішуче не погоджувався, ретельно обґрунтовуючи аргументи на користь власної позиції.

Праворозуміння Татищева основувалося на наведених постулатах, а також на формулі "політика, або мудрість громадянська, має своїм джерелом закон природний". Вільна від природи людина для своєї користі обмежує власні вчинки "трьома вуздечками": "вуздечкою природною", тобто владою монарха як батька; "вуздечкою за власною волею", тобто юридичними договорами; "вуздечкою за примусом", тобто насильницьким позбавленням волі, що є протиприродним, протиправним за своєю суттю. Верховним законодавцем ("законовидавцем") у спадкоємній монархії є самодержець, що "ніяким законам не підпорядковується і не повинен дотримуватись жодних правил, окрім божественних". Щодо людського закону, то він має бути зрозумілим для підданих, позбавленим витіюватості і краснобайства, іншомовних слів, написаним простою мовою, не суперечити іншим законам, оприлюдненим у будь-який спосіб, щоб "ніхто незнанням його вибачатися не зміг", тощо.

Одним із перших у російському правознавстві Татищев порушив проблему неоднозначного тлумачення і невідповідності природних і позитивних законів у Російській імперії, що пов'язане з невіглаством тих, хто готує їх тексти. Це призводить до того, що зло, визнане законами природними, у позитивних законах видається навіть за добро або закони "за власними примхами тлумачаться, і тим лукавством" їх приховано порушують. Татищев чітко сформулював вимогу суворої відповідності позитивних законів природному праву і їх однозначного змісту. Він стверджував, що у державі "не персони управляють законом, а закон персонами", виступав за початок негайної кодифікаційної роботи для усунення "плутанини і суперечностей" у правореалізації, особисто приступив до складання проекту нового Уложення. Однак рукопис знищив, оскільки боявся звинувачення у "зухвалому намірі без дозволу закони писати". Нові закони, на думку Татищева, повинні формуватися за принципом правонаступності стосовно давнього звичаєвого права, а церква - безумовно підпорядковуватись світській владі.

Вагомим внеском Татищева до теорії правознавства є обґрунтування ним необхідності державних реформ Петра І та його наступниць на троні, започаткування основ юридичної етнографії, юридичного джерелознавства, впровадження до наукового обігу текстів "Руської правди", Судебника 1550 р., інших вітчизняних і закордонних першоджерел із детальними коментарями, правові, філософські, політичні узагальнення закономірностей розвитку держави і суспільства, причин виникнення й еволюції інституту державної влади з раціоналістичних, певною мірою утилітаристських, позицій. Татищев також зробив спробу обґрунтування першої періодизації історії Російської держави до 1613 р. (панування одноосібної влади у 862-1132, и "порушення" у 1132-1462 і відновлення після 1462).

Перший проект державницьких реформ Татищев подав імператору в 1719 р. Його основою був новий адміністративний поділ Росії, тобто "землемір'я всієї держави і створення змістовної географії з ландкартами". Наступний проект Татищева збігся з приходом до влади Анни Іоанівни і відомий в історії як план державних реформ князя О. Черкаського, підписаний 293 найповажнішими представниками молодого тоді дворянства. Цей проект започаткував російський дворянський конституціоналізм, оскільки був найдосконалішим із восьми розроблених на той час схем державницьких реформ. Викладена у ньому концепція ґрунтувалася на тимчасовій основі ("доки на троні перебуває жіноча персона") і була спрямована проти лідерів боярства ("верховників") та їх провідників - князів Голіциних і Долгоруких. Татищев доводив, що, "за законом природним", боярство не може на свій розсуд ані обирати імператрицю, ані змінювати форму правління, обмежувати владу монарха, оскільки це є справою всіх.

Хоч Татищев і усвідомлював, що жіноча особа на троні "незручна", він залишав законодавчі повноваження в руках імператриці, однак визнавав, що "її величності самій готувати закони незручно" і цю справу треба робити колегіально, розглядаючи проекти законів у законорадчому органі протягом семи днів. Із цією метою необхідно заснувати "вишній уряд" (Сенат або Раду) із 21 особи (переважночленів Верховної таємної ради, що вже існувала) та "нижній уряд" із 100 виборних від дворянства осіб. До компетенції таких урядів належали розроблення законопроектів, балотування кандидатів у сенатори, президенти чи віце-президенти колегій, губернатори та віце-губернатори. Ретельно був виписаний і регламент їх обрання. Сенат і "нижній уряд" мали збиратися для вирішення цих питань тричі на рік (у січні, травні і вересні або у квітні, серпні та грудні) терміном до місяця або у випадку війни чи смерті государя. Однак невдовзі серед дворянства гору знову взяли прихильники "чистого самодержавства", і Татищев підтримав його повернення, а Верховну таємну раду було розігнано.

Чимало уваги Татищев приділяв проблемам державного управління, державної служби, морально-правових відносин начальників і підлеглих, формам і методам господарського керівництва, вихованню і підготовці майбутніх державних діячів тощо. Проблему підготовки державних діячів він тісно пов'язував з освітою і регламентацією життя дворянства: обов'язкове навчання (до 18 років), військова служба (з 18 до 25 років), цивільна державна служба (з 25 до 50 років), ведення приватного господарства (після 50 років). Брати шлюб, за пропозиціями Татищева, дворянин був зобов'язаний по досягненні 30 років із жінкою, молодшою від себе на 10 років, посередньої вроди, рівного 8 чоловіком майнового стану і походження. Основний обов'язок дворянина в керівництві господарством Татищев вбачав у запобіганні ледарству кріпаків, оскільки "від такого байдикування селяни хворіють і вмирають", а повна свобода для них все одно, що для "малюків вогонь, об який вони можуть обпектися".

Порушував Татищев і проблему юридичної освіти молодого дворянства, хоча, поділяючи навчальні дисципліни на шкідливі (чорна магія, біла магія, волхвування), допитливі (алхімія, астрономія), франтівські (музика, танці, поезія, вольтижування), корисні (фізика, хімія, ботаніка, анатомія, історія, географія, механіка, геометрія, арифметика, правопис, іноземні мови) та потрібні (медицина, економіка, риторика), правознавству місця не знайшов. Багато уваги він надавав і освіті народу. Чимало пропозицій суто прикладного характеру вніс Татищев із метою поліпшення правового регулювання торгівлі, вдосконалення податкового і митного законодавства.

Татищев мав власне бачення викладання історії держави. Він був переконаний, що на неопубліковані документи, які він знайшов, посилатись не можна, і намагався викладати історію мовою літописів та інших першоджерел за власним розумінням, часто припускаючись помилок не лише в іменах, а й при тлумаченні подій та історичних фактів. Це зробило його "Історію Російську" подібною на літописний звід. Чимало першоджерел, які використовував Татищев, втрачені. Саме тому дискусії навколо деяких тверджень мислителя тривають вже понад 200 років і не вщухають нині. Зокрема, відшукують аргументи щодо достовірності наведеного Татищевим проекту князя Романа Мстиславича про реформування Київської Русі, який передбачав ліквідацію її роздрібненості та припинення міжусобиць шляхом обрання верховного київського князя наймогутнішими (чернігівським, галицьким, смоленським, суздальським, рязанським і полоцьким) князями. Це означало б, що Давньокиївська держава значно випереджала б у таких "новаціях" німецьку курфюрстну систему, польські традиції тощо.