Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Чезаре Беккаріа (1738-1794)

В Італії у XVII-XVIII ст. після тривалого суспільно-політичного занепаду, на ґрунті національної спадщини епохи Середньовіччя й Відродження та поширення ідей французьких мислителів поступово сформувалася когорта діячів італійського Просвітництва, найвідомішими серед яких були П. Джанноне, П. Філанджері, Дж. Віко, П. Мураторі, Ф. Галіані, Ф. Джанні, Ч. Беккаріа.

Джамбаттіста Віко (1668-1744)

Філософ, історик, правознавець. Своє вчення він розвивав у працях: "Про єдиний принцип та єдину мету загального права" (1720), "Про незмінність правознавства" (1720-1721), "Вічна ідеальна історія, згідно з якою відбуваються у часі історії усіх націй"(1723), "Засади нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові засади природного права народів" (1725), "Автобіографія" (1725, 1728, 1731). Праці Віко стали відомими лише в XIX- XX ст. завдяки зусиллям французького історика Ж. Мі ціле та італійського філософа Б. Кроче.

Дж. Віко відомий як історик. Водночас він зробив суттєвий внесок до арсеналу різних гуманітарних наук, насамперед філософії, соціології та правознавства. Віко розглядав історію з двох основних позицій: як продукт людської діяльності, безперервний ряд людських вчинків, зумовлених божественним провидінням, і як об'єктивний процес, що розвивається в часі. Він сформулював об'єктивні закономірності розвитку суспільства, які не залежать від волі монархів чи героїв. Суспільний розвиток вчений обґрунтував безперервністю цього процесу й послідовною зміною трьох основних циклів, до яких належать Століття Богів (правління жерців, відсутність держави і права), Століття Героїв (правління аристократії, етап виникнення держави), Століття Людей (демократична республіка, представницька монархія з пануванням прав і свобод громадян).

Століття Богів - це епоха, у яку власність належить безпосередньо Богові і опосередковано тим, хто сповідує й поширює його настанови ("закон"). Відштовхуючись від природного ("родинного") характеру права, Віко вважав, що цій стадії людського розвитку властивий теократичний деспотизм, за якого всі права власності передають голові сім'ї, а через нього - його найближчим родичам.

Століття Героїв характеризується пануванням аристократії. Право в такому суспільстві засноване на силі, примусі. Правовим нормам властива залежність від корисливих інтересів правлячої верхівки.

У межах Століття Людей розквітають республіки-демократи, пізніше представницькі монархії, де панують права і свободи громадян. Закони в суспільстві такого типу органічно поєднують приватні інтереси з усезагальними, встановлюють юридичну рівність між людьми. Цей цикл завершується розкладом суспільства і поверненням до початку.

Природне право народів, на думку Віко, виникло разом із правами націй. Законодавцем природного права народів він вважав Боже провидіння. Однією з основних його ідей була ідея відповідності образу правління природі підлеглих людей.

Дж. Віко був прибічником монархічного правління, вважав, що монархії виникають як альтернатива анархії, як засіб заспокоєння громадянських пристрастей.

Чезаре Беккаріа (1738-1794)

Юрист і просвітитель. Завдяки праці "Про злочини та покарання" він увійшов в історію політичної і правової думки як основоположник класичної школи в науці кримінального права. У цій праці він гостро розкритикував жорстокість і несправедливість феодального правосуддя і сформулював нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях Просвітництва XVIII ст.

Не вдаючись до конкретно-географічного опису, Беккаріа застосував системний підхід щодо критичного аналізу кримінального законодавства сучасних йому європейських держав. Він спирався не лише на історичний досвід, а й на ідеї таких мислителів, як М. Монтень, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск'є.

Особливо різкій критиці Беккаріа піддав юристів, що виправдовували середньовічні порядки, а також всі аспекти діяльності феодального суду: формальну систему доказів, жорстоку і безглузду процедуру слідства й судового дізнання, несправедливу систему покарань.

Критична канва твору Беккаріа врівноважується конструктивним началом, в основу якого автор поклав тісно пов'язані між собою принципи гуманності й законності. Його гуманність виявляється в прагненні впорядкувати систему кримінального правосуддя так, щоб запобігти засудженню невинної особи. Однією з найважливіших засад такого впорядкування він вважав абсолютне й чітке розмежування прав законодавчих і судових органів.

Щодо морально-етичної орієнтації Беккаріа, то вона спрямована на досягнення щастя для якомога більшої кількості людей через гармонійне поєднання інтересів суспільства загалом і окремих індивідів.

Важливим положенням теорії Беккаріа була ідея стосовно обмеження сфери кримінальної відповідальності лише діями, що завдають шкоди суспільству, а не намірами чи словами людей. Він сформулював принцип рівноваги злочину і покарання. Можливості досягнення такої рівноваги вбачав у дотриманні рівності покарань для всіх громадян, застосуванні їх з єдиною метою - запобігання повторному злочину, заподіянню шкоди суспільству.

Із метою досягнення співмірності злочину і покарання Беккаріа запропонував ієрархію злочинів і відповідних їм покарань від найвищого ступеня - тих, які руйнують саме суспільство, до нижчого - порушення прав приватної особи. Смертну кару він називав "війною нації з громадянином", наводив низку аргументів на користь її скасування. Звертаючись до історичного досвіду, Беккаріа дійшов висновку, що насильницьку смерть, заподіяну громадянину, не можна абсолютизувати як єдиний дієвий засіб для утримання інших від скоєння злочину. Як засіб залякування смертна кара ("жахливе, але миттєве видовище страти"), на його думку, поступається довічному рабству. А смертна кара подає людям приклад жорстокості, сприяючи цим самим скоєнню нових злочинів. Саме така позиція мислителя щодо смертної кари започаткувала рух аболіціоністів (лат.- скасування) - прибічників її скасування, а також переорієнтацію системи правосуддя і правосвідомості, сформованих в епоху Середньовіччя.

Розглядаючи питання кримінального права і процесу в тісному взаємозв'язку, Беккаріа піддав критиці абсолютизацію дізнання і тортур як основного способу його забезпечення. Натомість він запропонував принцип презумпції невинності звинувачуваного, доки його вини не доведено в судовому порядку. Наслідком аргументації Беккаріа було скасування тортур у деяких європейських державах.

Беккаріа також належить обґрунтування важливих принципів правосуддя: рівності всіх свідків незалежно від станової належності, статі, віку; включення до складу суду поряд із професійними суддями засідателів, яких призначають не за вибором, а за жеребом; публічність судового розгляду.

У праці "Про злочини та покарання" значну увагу Беккаріа приділив проблемі запобігання злочинності, не обмежуючись кримінально-правовими методами боротьби з нею. До ефективних засобів боротьби зі злочинністю він, зокрема, зараховував якість, чіткість і доступність законів, публічність і невідворотність покарання, подолання сваволі в діяльності влади, виховання в людях поваги до закону замість страху перед владою.

Книга Беккаріа "Про злочини і покарання" на духовній межі Середньовіччя і Нового часу вплинула на формування кримінального законодавства, нових уявлень про функції і характер справедливого правосуддя. Вона є зразком розгорнутої програми реформування кримінального права та процесу і була оцінена юристами різних часів та народів. Один із перших часткових перекладів книги російською мовою було здійснено за наказом Катерини II українським юристом Г. Козицьким. Серед її перекладачів був українсько-російський правознавець С. Зарудний. Український правознавець О. Кістяківський зазначив, що ця книга належить до тих, які не втрачають ціни ніколи, бо все у ній є сама істина.

Італійські мислителі XVIII ст. відобразили характер і спрямованість національної державно-правової думки у своїх творах. Вони захищали такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, справедливі закони і гаранти прав особи. Творчість італійських мислителів значною мірою вплинула на розроблення європейськими просвітителями теорії правової держави та основоположних принципів лібералізму.