Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Памфіл Юркевич (1826-1874)

Український філософ, педагог і правознавець, автор курсів лекцій з "Історії філософії права" (1868,1873) та "Філософії права" (1872,1873). Осмисливши сутність понять "справедливість", "осудність", "кара", "моральна сила держави", він визначив взаємозв'язки таких понять, як "право і користь", "право і свобода", "право і справедливість", "право і неправда", "суб'єкт осудності та осудні вчинки".

Розглядаючи право в контексті різних об'єднань, Юркевич наголошував, що живою силою людського розвитку є три взаємопов'язані чинники - держава (розумне начало), громада (випадкове об'єднання), родина (природне утворення). Він вважав за неможливе змінювати ідею права відповідно до чийогось особистого погляду. З огляду на це правознавець виокремлював три джерела права: 1) національний дух народу, що завжди знаходить відображення у його законах, і народна свідомість - юридичний кругозір народу, від якого відрізняється кругозір іншого народу; 2) історичний характер народу, який закладає основу й зміст позитивного права і залежить від випадку; 3) раціональний елемент, що означає ототожнення права із справедливістю.

Розкриваючи співвідношення справедливості та права, Юркевич поділяв відносну справедливість на три різновиди - відплатну, розподільну, зрівняльну. До найважливіших принципів, на яких має ґрунтуватися справедливе, цивілізоване суспільство, він зараховував рівність у правовій сфері, пом'якшення покарання або помилування, відповідальність за скоєну провину. Справедливість має бути єдиною організуючою і панівною силою в державі, безальтернативною нормою відносин людини й держави, якістю морального громадянина.

Юркевич вивів ідею про самостійну роль держави у житті суспільства. Державу він розглядає як інститут, який регулює різноманітні приватні інтереси і який має піднятися над приватними інтересами, запобігаючи суперечностям через пошук компромісних рішень. Основну мету держави Юркевич вбачав у організації спільного існування людей, зберігаючи при цьому автономію особистості й залишаючи їй місце для творчого, духовного самовдосконалення. Мораль, ідеологія, які панують у державі, мають бути підпорядковані загальнолюдським цінностям, основу яких становить моральний Божественний Закон. Держава повинна відмерти, але тоді, коли з'являться високоморальні суспільство і особистість.

Філософ поглибив християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовне джерело душевної діяльності. Він вважав, що індивідуальність виражається не в думці, а в переживаннях, почуттях і реакціях. Знання, на переконання вченого, народжується внаслідок діяльності душі, її цілісності та ціннісних прагнень. Відповідно, знання може бути глибоко засвоєне лише з проникненням у серце людини.

Багато уваги у своїй діяльності Юркевич приділяв деонтологічній проблематиці: освіті, вихованню, призначенню юриста, юридичній діяльності. Він критикував представників юридичного позитивізму за неприхильність до філософії як основи юридичної освіти, був прибічником прав людини як центральної ідеї філософії права.

Ідеї П. Юркевича справили значний вплив на розвиток порівняльного правознавства, історії філософії права та філософії права як юридичних наук.

Микола Костомаров (1817-1885)

Історик, етнограф, письменник, суспільно-політичний діяч. Істотним здобутком української думки XIX ст. були його дослідження специфіки характеру українського народу, зокрема праця "Дві руські народності", опублікована в 1861 р. у журналі "Основа". Костомаров подав майстерний нарис історичних умов, які витворили з близьких колись племен східнослов'янської групи дві окремі й відмінні народності, національні типи з різними вдачею, психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. Зазначену працю М. Драгоманов влучно назвав "азбукою українського націоналізму", оскільки вона тривалий час слугувала своєрідним арсеналом аргументів у суперечках українців і росіян із приводу історико-політичного тлумачення самобутності українського народу.

На підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних і спостережень Костомаров здійснив спробу науково обґрунтувати найсуттєвіші національні відмінності російського і українського народів. При цьому він вказував дві основні причини, що вирішально вплинули на формування самобутнього характеру українців: 1) географічне положення України ("перший привід відмінності"), або особливість її геополітичного положення, завдяки якому вона весь час співіснувала з іншими народностями як "кордонна цивілізація"; 2) недостатня розвинутість (упродовж усієї історії) в Україні державно-правових інституцій і, як наслідок, - державно-правових традицій, що було зумовлено бездержавним чи напівдержавним розвитком українського народу. Ці причини постійно впливали на формування самобутності українців. Костомаров вказував на специфіку українського національного характеру, яка виявляється в таких ознаках:

1. Особисте свавілля, прагнення до свободи за непевності (невизначеності) її форм. Ця особливість характеру була "відмінною рисою південноруського суспільства, починаючи з найдавніших часів дотепер". Крім цього - нечіткість мети, непостійність, поривчастість руху. За натурою "південнороси" не схильні до насильства, однак для політики вони теж малопридатні: їм бракує холодного розрахунку, твердості у поступі до намічених цілей; вони не привчені до опозиції.

2. "Південнороси" звикли чути в себе чужу мову і не цураються чужоземців. Цей дух терпимості, відсутності національної зверхності перейшов пізніше в характер козаків і залишився, за автором, у народі донині.

3. "Перевага особистої свободи". У політичній сфері "південнороси" здатні були "створювати добровільні компанії (товариства), які існували доти, доки в них була потреба". Ці товариства були міцні настільки, наскільки їх існування не перешкоджало незмінному праву особистої свободи. "Общинна психологія", тобто підпорядкування особи владі общини, була, за Костомаровим, не властива для української народності.

Громада для українців - зовсім не те, що община для росіян. Громада - це добровільна сходка людей: хто хоче, той бере в ній участь, а хто не хоче, той не бере. Так було в Запорозькій Січі: туди приходили і йшли звідти за власним бажанням, добровільно. За народними уявленнями, кожен член громади є сам по собі незалежною особистістю, самобутнім власником. Він зобов'язаний громаді тільки тією мірою, якою тримаються зв'язки між п членами для взаємної безпеки всіх і вигод кожного. "Малорос за своєю природою більш трудолюбивий, ніж великорос, і завжди таким постає, як тільки бачить вільний вихід своїм діянням". Духовний склад, ступінь почуття, його засоби чи склад розуму, спрямування волі, погляд на духовне і суспільне життя, все, що утворює норов і характер українського народу, - "є сокровенними, внутрішніми причинами, його особливостями, які дають життя і цілісність його тілу".