Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Михайло Драгоманов (1841-1895)

Філософ і громадсько-політичний діяч. Творчість М. Драгоманова пов'язана з пошуками шляхів вирішення "українського" і "слов'янського" питань, які привели вченого до думки про необхідність глибокого вивчення західноєвропейської історичної і політичної науки та соціально-політичного становища слов'ян, які не мали своєї державності. Він захоплювався популярними на той час серед інтелігенції соціалістичними ідеями, але водночас переконався в "необхідності широкої постановки федерально-демократичного питання по всій Східній Європі", що, власне, і стало основою його суспільно-політичних і правових поглядів. Свої основні ідеї М. Драгоманов виклав у працях "Турки внутрішні і турки зовнішні", "Пропащий час (Українці під Московським царством)" (1876), "Внутрішнє рабство і війна за звільнення" (1877), "До чого довоювались?" (1878), "Вольний Союз - Вільна Спілка" (1884), "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891) та ін.

Політичні погляди і програма М. Драгоманова сформувалися насамперед під впливом федералістичної тенденції в суспільно-політичному розвитку України, котра з'явилася в 40-х роках XIX ст. як зворотна реакція, спрямована проти централістичного, унітарного підходу в самодержавній політиці царської Росії. Представники заснованої М. Костомаровим федералістської школи розуміли федералізм як можливість усунення самодержавства і вирішення національного питання шляхом об'єднання всіх слов'янських земель у федеративний союз і досягнення демократії і свободи - віковічних суспільно-політичних прагнень українського народу.

Ідеї федералістської школи та особливо М. Костомарова, за словами М. Драгоманова, "дужого діяча демократично-федерального напряму", у працях якого "подавалась думка про демократію і федерацію з пошаною всякого народнього індивідууму", істотно вплинули на майбутнього вченого. Його первісні федералістичні погляди сформувались у колі Київської громади - народницької організації київської інтелігенції, що виникла на початку 60-х років ХІХ ст. Будучи одним із головних її ідеологів, Драгоманов чітко визначив основні напрями і засади діяльності громади: "В культурі - раціоналізм, в політиці - федералізм, в соціальних питаннях - демократизм".

На відміну від своїх попередників, Драгоманов, захопившись федералізмом, розумів його значно глибше, ніж як форму державно-територіального устрою, намагався надати йому не лише національного, а насамперед соціально-політичного характеру. Він уперше в історії української політико-правової думки розглядав федералізм як принцип зв'язку частин і цілого в територіально-політичному устрої держави і як ідею досягнення компромісу між загальнодержавними і місцевими інтересами.

Особливістю поглядів Драгоманова є також науковий системний підхід до політики. Він сформувався як наслідок тісного знайомства з іншим джерелом політичних поглядів - європейською наукою, конституційними проектами та суспільно-політичною практикою їх утілення на терені західних держав. Перебуваючи за кордоном, вчений заглибився у вивчення тогочасних передових ідей, серед яких основними були: ідеї класичного лібералізму з його політичними вимогами правової рівності, свободи і гідності людини; еволюціонізму та конституціоналізму англійського мислителя Дж.-С. Мілля; захисту індивідуальності від посягань держави та демократизації адміністративно-державного апарату французького соціаліста Ж. Прудона; принцип національного самовизначення ("скільки народів - стільки держав") швейцарського вченого Ш. Влюнчлі та ін. Драгоманов доповнив цими ідеями власні політичні погляди, на відміну від інших українських учених, які, за його словами, "тільки збирають матеріали, а не творять системи".

Запропонована М. Драгомановим система політичного реформування суспільства найповніше викладена і обґрунтована ним у творі "Історична Польща і великоруська демократія" і конституційному проекті "Вільний Союз - Вільна Спілка". У цих працях він спирався на позитивний досвід людської історії і демократичні досягнення тогочасних народів. Вони, по суті, становлять першу в Російській імперії послідовну програму конституційного характеру на принципах широкого і послідовного демократизму й засадах федералізму і народного самоврядування.

Систему суспільно-політичного реформування М. Драгоманов пропонував, опираючись на практично-політичні міркування, для всієї Російської імперії, однак він чітко окреслив проблеми і основні принципи створення майбутньої вітчизняної моделі суспільно-політичного впорядкування України. Він став першим послідовним конституціоналістом у межах Російської імперії і як європеєць використав усі тогочасні надбання західної цивілізації, зважаючи на глибинні внутрішні потреби свого народу.

У своїй політичній програмі Драгоманов стверджував, що конституціоналізм є універсальним засобом досягнення політичної свободи. Оригінальність драгомановського тлумачення конституціоналізму полягає в доповненні його поняттям "політична свобода". Він сприймав її і як співпрацю суспільства й особистості, що реалізується через народне представництво в центрі й самоврядування на місцях, і як загальнодемократичні свободи для особистості, такі як свобода слова, совісті, національності та ін.; і як сукупність особистих прав, невідчужуваних ні для кого, навіть для волевиявлення народу; і як істинне народовладдя, що розвивається в середовищі самого народу. Особливістю конституціоналізму М. Драгоманова є також те, що політична свобода в його розумінні має значення лише тоді, коли передбачає свободу особистості як необхідну умову поваги й гідності людини, можливу лише в конституційно-правових державах.

Програма Драгоманова містить також ідею політичної децентралізації і широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфлікту між державою і суспільством. На противагу централізації, за якої державне управління здійснюють лише зверху по вертикалі, М. Драгоманов запропонував децентралізаційну модель. Місцеве самоврядування, на його думку, є найкращим засобом подолання "динамітно-анархічної епідемії", тобто "тероризму, якобінства і революціонаризму". На прикладах із політичного життя європейських держав він доводив, що "динамітно-анархічна епідемія" найбільше поширена в країнах, де відсутні правовий порядок і самоврядування, що приводом до безладдя і заворушень стає не свобода, як вважали тоді в урядових і наукових колах Росії та деяких інших держав, а її обмеження. Так, осередками "динамітної зарази" він вважав Ірландію і Росію. Рецептами проти неї мали бути не поліцейські репресії, які лише посилювали "заразу", а виважені реформи: як негативний, так і позитивний досвід усіх країн засвідчує, що тільки свобода і самоврядування можуть бути твердою гарантією послідовного розвитку демократичної політики.

Для встановлення справжньої політичної свободи, вважав Драгоманов, недостатньо лише замінити один тип правління іншим. Гарантією політичної свободи можуть бути лише одночасне послаблення централізованої державної влади, ліквідація самодержавного бюрократичного апарату, запровадження прав особи і самоврядування громад і областей, а не заміна центральних державних (царських) установ парламентськими, навіть республіканськими. Драгоманов протиставляв централізму громадсько-територіальне самоуправління "знизу - вгору", наділяючи широкими повноваженнями сільські сходи, повітові і обласні представницькі зібрання. Основою федеративної держави мають бути самоврядні обласні об'єднання, які опікуються всіма справами в межах своєї території. Водночас обласні об'єднання мають стати часткою спільної волі всього федеративного союзу, гарантуючи цілісність державного утворення.

Визначаючи компетенцію основних одиниць місцевого самоврядування, М. Драгоманов найбільш природними з них вважав повіти, оскільки вони найменші за обсягом. Тому за умови виборності адміністрації і поліції необхідно саме їх взяти за основу розвитку місцевого самоврядування. Губернські ж установи мають бути організовані так, щоб вони "лише доповнювали діяльність повітових, а не були над ними начальницькою інстанцією". Основним завданням губернатора, який має очолювати місцеву адміністрацію, повинне стати здійснення загальнодержавних законів і політики вищих органів влади з правом відміняти рішення місцевих органів, які суперечать конституції і законам держави.

На початку 80-х років XIX ст. Драгоманов обґрунтував не лише адміністративну, а й політичну децентралізацію з правом обласних автономій самостійно вирішувати питання законодавства, суду, управління, культури. Вказані функції покладаються на представницьке зібрання, обласну думу і призначену нею обласну управу. Федеративній владі, зосередженій у Державній і Союзній думах, не дозволяється збільшувати обсяг своєї компетенції за власним бажанням, оскільки тоді втрачаються федеративні зв'язки держави і вона перетворюється на унітарну. Основоположним у розмежуванні і збалансуванні місцевого самоврядування має стати принцип, згідно з яким вирішення усіх справ на підлеглій місцевому органу території належить лише його установам. І якщо на рівні центральних органів влади Драгоманов передбачав розподіл законодавчих і виконавчих органів, то місцеві виборні органи розглядав не тільки як органи місцевого самоуправління, а й органи здійснення влади. Розподіл влади за зразком центральної, на його думку, має бути лише на обласному рівні. Вирішення спірних питань між органами центрального уряду і місцевого самоврядування у разі їхнього виникнення є прерогативою судових органів.

Реалізацію ідеї національно-визвольної боротьби лише мирними політичними і просвітницькими засобами він вбачав у створенні федерації, але не національної, а федерації на політичній основі. На прикладах із громадсько-політичного життя Швейцарії мислитель доводив, що націоналізм - не головне у житті людини. "Приклад Швейцарії, - зауважував він, - показує, що при свободі навіть славнозвісна єдність національності ні для чого не потрібна і дає підстави гадати, що нащадки наші знайдуть боротьбу за національність і національну державу такими ж дурницями, як ми вже вважаємо дурницями клопоти 16-17 століття про державну релігійну єдність".

На думку Драгоманова, забезпечення особистих прав та запровадження місцевого самоврядування є гарантією прав національних, котрі є не що інше як права особисті. Найприроднішим способом розв'язання національних проблем у межах багатонаціональної держави є співвідношення самоврядних структур із "національними басейнами", особливо якщо вони не перевершують розмірів територіальних одиниць місцевого самоврядування. Фундаментом для забезпечення недоторканності національностей і їх вільного розвитку мають стати широта особистих прав, свобода асоціацій і особливо права громад і повітів на горизонтальні зв'язки, що не лише дасть змогу представникам однієї нації вільно спілкуватись, а й виробити форми солідарності, міжнаціонального порозуміння в межах кожної адміністративної одиниці і між окремими землями подібно до швейцарських, де національна рівноправність гарантована недоторканністю особистих прав у всій федерації і общинних у кожному кантоні.

Цікавими з погляду сьогодення є думки М. Драгоманова про відродження і поширення української мови на наукових і освітянських теренах: 1) обов'язкове запровадження української мови пов'язане з великими труднощами, тому має бути поетапним, поступовим ("віддане природній течії життя"); 2) надання повної свободи, розвиток української та інших місцевих мов, викладання українською мовою у середніх і вищих навчальних закладах; 3) запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах особливих кафедр для місцевих мов, відкриття при цих кафедрах курсів для розвитку української та інших місцевих мов; 4) контроль місцевих органів за поступовим розвитком ступеня широти обов'язкового вжитку тієї чи іншої мови; 5) питання вибору мови для відносин між собою різноманітних установ повністю віддати на розсуд "канцеляристам ".

Важливого політичного значення Драгоманов надавав освіті населення. Цю проблему він ставив в один ряд з наданням людям рівних прав у державі. За умови поєднання цих двох чинників від самих людей залежатиме зміна всіх громадських порядків. Інакше, вважав Драгоманов, навіть визначені права не всі зможуть використати через нерівність в освіті.

Драгоманов першим серед українських учених і громадсько-політичних діячів поставив національну свободу в безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей. Розв'язання національного питання він уявляв за формулою: "Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах". Такий підхід часто не сприймали навіть найближчі його товариші по боротьбі за українську національну справу. Українські націоналісти звинувачували його в космополітизмі, москвофільстві і обрусительстві; російські радикали й революціонери, ображені гострою критикою їхнього централізму ("Історична Польща і великоруська демократія"), бачили в ньому українського націоналіста. Заперечуючи своїм нападникам, Драгоманов у статті "Чудацькі думки про українську національну справу" писав: "Я ж справді завше хотів побачити об'єднання освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровся проти всякого роз'єднання, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються вбранням народолюбства".

Окрім того, що Драгоманов був першим провідником конституціоналізму, демократії і свободи, він - один із небагатьох захисників реалізації цих великих начал еволюційним шляхом, тобто шляхом планомірної поступовості. "Урядові системи, - писав Драгоманов, - не можуть рухатися вперед із такою ж легкістю, як поштові коні. Лиш поступово з однієї системи може органічно вирости інша". Ідея революційної перебудови суспільства була для нього чужою, оскільки в центрі його політичного світогляду перебувало не політичне життя суспільства, а щастя й добробут народу, що можливо за умов загальної освіченості, високого рівня культури народних мас. Недаремно у своїх політичних творах він намагався не тільки ознайомити Європу з українським національним питанням, а й привнести європейськість в українську суспільно-політичну думку, підняти українське національне життя в Російській і Австрійській імперіях до рівня Європи.

М. Драгоманов першим серед вітчизняних мислителів заклав підвалини політичної науки в Україні, розробив не абстрактну, а конкретну (й на високому рівні) програму політичного реформування Росії з гарантією свободи для України, яка б могла слугувати "стартовим полем" для досягнення її остаточної політичної незалежності. Він знайшов у політиці "розумну середину" між національним і загальнолюдським началами і шлях до її забезпечення через конституціоналізм, політичну свободу, права людини й національне самовизначення. Тому творчість М. Драгоманова є цінною і як історична пам'ятка, і як живі уроки політичної правди.