Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - 7.5. Націонал-комуністична течія у державно-правовій думці України

Українська державницька думка продовжувала розвиватися і після поразки національно-визвольних змагань. У 1917-1933 рр. її репрезентував український націонал-комунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї "комуністичної перебудови суспільства", цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави. Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявші притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну, від початку 30-х років XX ст., - на десятиліття підневільного існування в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму.

Незалежна суспільно-політична думка відновилась через кілька десятиліть, під час хрущовської "відлиги". її представники громадсько-політичні діячі - увійшли в історію як шістдесятники, або дисиденти (лат. - незгодний).

Зародження українського націонал-комунізму

Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього була публіцистична брошура "До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)" Сергія Мазлаха (1878-1937) і Василя Шахрая (1888-1919).

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиним способом перебороти залишену царатом спадщину національного гніту було відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділення російської компартії на самостійну політичну організацію. Вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму стосовно України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відверто вороже ставилися до української самостійності.

Брошура "До хвилі...", за словами українського політолога І. Лисяка-Рудницького, "розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і самостійною", що було неможливо. А надія на те, "що совєтська Росія заради абстрактного вчення про національне самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами", відмовиться від панівної позиції, засвідчувала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура була першим теоретичним виявом концепції "національного комунізму" і своєрідним "національно-комуністичним маніфестом", який став основою зародження політичної течії та одного з напрямів розвитку української державницької думки XX ст.

У 20-ті роки XX ст. з'явилися націонал-комуністичні течії, спрямовані на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України ("боротьбисти", "укапісти", "самостійники", "шумськісти" та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націонал-комунізму. Українізація у 20-ті і на початку 30-х років XX ст. означала політику партійно-державних органів УРСР, спрямовану на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Серед здобутків українізації найважливішими були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у т. ч. забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв'язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури.