Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Микола Алексєєв (1879-1964)

Філософ, історик і теоретик права. Він є автором праць "Нариси із загальної теорії держави" (1919); "Основи філософії права" (1924); "На шляхах до майбутньої Росії: Радянський лад і його політичні можливості" (1927); "Власність і соціалізм: Досвід обґрунтування соціально-економічної програми євразійства" (1928); "Релігія, право і мораль" (1930); "Теорія держави: теоретичне державознавство, державний устрій, державний ідеал" (1931); "До вчення про об'єктивне право" (1931).

Зосередившись на розробленні доктрини євразійства і сповідуючи принцип "право є тільки там, де є права", Алексєєв запровадив до наукового обігу теорії права кілька нових наукових понять: "ідеократія", "гарантійна державність", "ідея-правителькиця", "правлячий відбір". З їх допомогою вчений намагався довести, що майбутнє належатиме ідеократичній державі, яка прийде на зміну класовій державі й перетвориться на демократичне утворення, здатне протистояти фашизму, нацизму, авторитаризму, тоталітаризму. Поняття "гарантійна держава", на думку М. Алексєєва, втілює практично всі засоби (політичні, адміністративні, ідеологічні, судові, квазісудові), що стоять на сторожі дотримання конституційних норм. Така держава повинна ґрунтуватись на забезпеченні структур державного управління компетентними спеціалістами й покликана виражати свою ідеократичність насамперед у формулюванні поставленої мети, у визначенні "генеральної лінії" свого розвитку.

М. Алексєєв дослідив сутність нового радянського права і жорстко розкритикував його в збірнику "Право Радянської Росії" і в праці "Куди йти? До питання про нову Радянську конституцію". Вчений розвінчував не тільки всю радянську державну систему, а й більшовицьку модель охорони пролетарської конституції. Він акцентував на неприпустимості заперечення цінності права, сталих правових традицій; різких відмінностей конституційних приписів і законів, законів і підзаконних нормативних актів; анархічних настроїв, зневаги до закону, правового нігілізму.

Алексєєв доводив невідповідність радянських конституцій реальним фактам, норм законів - існуючим суспільним відносинам тощо. При цьому він наголошував, що російська революція виявила цілковитий "правовий дальтонізм", а радянський устрій не є конституційним взагалі, хоч і подібний, з одного боку, на абсолютну демократію, а з іншого - на абсолютну монархію. Вчений навів факти свавільних змін до радянських конституцій декретами ЦВК, а не рішеннями з'їздів Рад, і зробив висновок, що конституції в СРСР фактично стоять нижче від декретів, радянські закони мають зворотну силу, а тому вони не те що неконституційні, а просто нікчемні. Слово "конституція", на думку Алексєєва, увійшло до обігу радянського законодавства, але, на жаль, не в сенсі обмеженого правління, а лише у значенні якоїсь "основи" всього державного життя.

Учений стверджував, що на велетенській території Росії організувати ефективне функціонування всіх сфер суспільного розвитку здатна лише могутня держава, яка має гармонійно поєднати начала аристократизму й демократизму. У такій державі верховна влада формується з найталановитіших людей, здатних забезпечити щастя і добробут народу. Він зазначав, що індивід може існувати лише як втілення суспільної цілісності. Щодо устрою Росії, то, на думку Алексєєва, найкращою формою є федерація, очищена від комуністичної ідеології.

Пітірим Сорокін (1889-1968)

Соціолог, політолог, культуролог і правознавець. Він є автором праць "Система соціології" (1920); "Соціологія революції" (1925); "Соціальна мобільність" (1927); "Сучасні соціологічні теорії" (1928); "Соціальна й культурна динаміка" (у 4-х т., 1937- 1941); "Суспільство, культура і особистість; їх структура й динаміка" (1947); "Шляхи і влада любові" (1954); "Вигадки і недоліки сучасної соціології та суміжно-прилеглих наук" (1956); "Влада й моральність" (1959); "Соціологічні теорії сьогодні" (1966). Як вчений Сорокін формувався під впливом ідей Е. Дюркгейма, М. Ковалевського, Л. Петражицького. Його погляди є різновидом соціальної ідеології і ґрунтуються на етиці солідарності, взаємодопомоги та свободи. У соціологічному правознавстві Сорокін намагався поєднати інституціоналізм із психологічною теорією права Л. Петражицького, зокрема з його трактуванням численності джерел права, що значною мірою збігається з ідеями "правового плюралізму".

Учений розробив концепцію теоретичної соціології, дослідив психофізичні механізми та суб'єктивні аспекти соціальної поведінки, питання соціальної стратифікації як постійної величини, що характеризує організоване суспільство. Взаємодію людини й суспільства Сорокін розглядав крізь призму системи соціальних цінностей, культурних зразків. Він зазначав, що за допомогою Істини, Краси, Добра, Користі можна пояснити будь-яку соціально значущу людську активність. Культура стає інтегральною за умови успіху суспільства, що є можливим, коли суспільство збалансовує й гармонізує соціальну енергію людей, спрямовану на досягнення спільного блага.

Державу Сорокін визначав як організований союз людей, об'єднаних верховною владою, як сукупність індивідів, які живуть спільно та об'єднані в одне ціле правовим зв'язком підданства (належність особи до певного правового союзу; обов'язковість для неї офіційних норм держави; належність їй прав та обов'язків, пов'язаних з підданством; її підпорядкованість верховній владі держави).

Сорокіну належить культурно-історична концепція трьох систем моралі та права - ідеаціональної, чуттєвої та ідеалістичної. Ідеаціональна система вищі цінності втілює в законах, даних Богом або Абсолютом. Похідним від неї є теократичний політичний режим. Чуттєва система, яка прийнята європейськими країнами Нового часу, обстоює земні радощі й задоволення. її норми є відносними і мінливими. Ідеалістична система є перехідною між ідеаціональною і чуттєвою системами й постає як синтез їх норм та цінностей. Вважаючи, що ці три системи постійно змінюють одна одну, Сорокін надавав перевагу ідеаціональній.

Російська політична еміграція справила позитивний вплив на духовний розвиток сучасної Росії, посприяла в часи послаблення радянського режиму (із середини 80-х років) переоцінюванню моральних цінностей, утвердженню ідеології, спрямованої на визнання плюралізму думок і поваги прав меншості. Ідеї кращих представників російської політичної еміграції дотепер слугують міцним підґрунтям для теоретичних пошуків російської і української державно-правової думки й практичної діяльності у всіх сферах соціального життя.