Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Микола Хвильовий (1893-1933)

Український радянський державний і партійний діяч, автор праць з юридичної тематики: "Кримінальна політика Радянської влади" (1924);"Народний суд, його завдання і його діяльність" (1925); "Революційна законність і робота прокуратури" (1926); "Жовтнева революція і революція права" (1927); "Права та стан національних меншостей на Україні" (1929).

Апогей його діяльності припав на період українізації. У 1927 р. Скрипник обійняв посаду народного комісара освіти УСРР. У його руках опинилися всі важелі народної освіти й культури, тому його вплив на процес українського національного відродження в цей період був вирішальним. Він продовжив діяльність свого попередника на цій посаді Олександра Шумського (1890-1946), хоча й розкритикував його за "націоналістичні ухили" ("шумськізм").

У праці "Донбас і Україна (3 історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.)" Скрипник наголошував, що майбутнє України залежатиме від сприяння з боку партії і панівного класу процесам опанування широкими верствами населення української мови, української культури, подолання зверхнього ставлення до них. Вже тоді він розглядав українізацію як стратегічну потребу соціалістичного будівництва. Завдяки політиці, яку обґрунтовував у своїх працях, виступах, а також втілював на практиці Скрипник, вперше за багато віків українській мові офіційно було надано національно-державний статус. Водночас створено наукові засади національного мовотворення, вироблено відповідні нормативи, започатковано процес наближення наукового, ділового мовлення до природних народних джерел з урахуванням новітніх літературних надбань.

Політика українізації, згідно з трактуванням Скрипника, передбачала: 1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, формування свідомості, здатної поєднувати національну гідність та поважне ставлення до інших народів у дусі пролетарського інтернаціоналізму; 2) виховання в середовищі російського населення поваги й дружнього ставлення до України; 3) українізацію всіх сфер партійного, господарського, науково-технічного життя, шкільної і культурно-освітньої справи; 4) забезпечення національно-культурних інтересів українців, які проживали поза межами України.

Микола Хвильовий (1893-1933)

Письменник, радикальні політико-публіцистичні виступи якого були свідченням орієнтації націонал-комуністичної течії на втілення української національної ідеї. Свої погляди на долю української державності Хвильовий виклав у поезіях, прозаїчних творах та полемічних памфлетах "Повість про санаторійну зону" (1924), "Я (Романтика)" (1924), "Камо грядеши" (1925), "Іраїда" (1925), "Думки проти течії" (1925), "Вальдшнепи" (1926), "Апологети писаризму" (1926), "Україна чи Малоросія" (1926, текст опублікований лише у 1990), "Арабески" (1927), "Мати" (1927), "Сентиментальна історія" (1928), "Іван Іванович" (1929), "Ревізор" (1929) та ін.

Хвильовий є одним із фундаторів і найяскравіших представників націоналістичної течії у комуністичній ідеології 20-х років XX ст. " націонал-ухильництва". І останні слова у передсмертній записці друзям ("Да здравствует коммунизм. Да здравствует социалистическое строительство. Да здравствует коммунистическая партия") написані щиро і свідчать, що він залишився вірним комуністичній ідеології. З таким самим настроєм він воював на фронтах громадянської війни і розпочинав свою творчу діяльність після неї: "І люблю я її - більшовицьку Україну - ясно і буйно". Однак сувора дійсність, що часто виявлялася у комчванстві, переродженцях-комуністах, які оточили себе лакеями, гувернантками і куховарами, поява у їх лавах відвертих невігласів, "харь непереможених хамів", "конфедеративного міщанства", "чорних трибуналів" у ЧК, "де засіда садизм" , розквіт усезагального доносительства тощо вражали письменника, мобілізували його на викорінення цього зла. Хвильового обурювало, що Україна "й під червоними знаменами залишається Малоросією". Хвильовий прямо не ставив питання про відокремлення України від Росії, необхідність побудови суверенної національної держави, але головний герой роману "Вальдшнепи" метушиться між більшовицькими та самостійницькими переконаннями і начебто інколи схиляється до самостійницьких. Доля героя невідома, оскільки повного тексту твору не знайдено.

Інколи відверто спотворювали гасла Хвильового "Геть від Москви", орієнтуватись на Європу як "грандіозну цивілізацію" тощо. Заклик "Геть від Москви" (за який Хвильового критикував сам Сталін) не мав жодної ознаки політичного чи правового лозунгу. Він пов'язаний із стривоженістю письменника засиллям росіян в українській культурі, зокрема у літературі. Це, на його погляд, могло перетворити Україну на "класичну країну рабської психології", "культурного епігонізму", "культурного хвостизму". Ось чому слід було "відійти від Москви" і більше орієнтуватись "на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його засоби".

Хвильовий - справжній борець за відродження української культури, "українізацію пролетаріату", він безжалісно нищив саркастичними методами тих, хто "зі скреготом зубів" вивчав українську мову, вважаючи її "собачьим языком". Слова Хвильового про необхідність "виведення нашого молодого мистецтва на великий і радісний тракт до світової мрії", "до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства" в сучасних літературознавчих працях подають як "виведення самостійної України на великий історичний тракт". Вигадують висловлювання письменника про СРСР як тюрму народів. А ідею відокремлення від СРСР самостійної України вбачають у сказаних ним у запалі словах: "Росія - самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми - самостійна". Водночас замовчують сумнівні нападки Хвильового на "літературних господ Алексіїв Товстих", "жидкобородних московських інтелігентів", заяви типу "фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки" тощо. З іншого боку, не можуть бути виправданими спроби використання подібних заяв борців із "хвильовизмом" для зарахування Хвильового до лона українських фашистів, оскільки у 1926 р. сутність молодого ще тоді фашизму не могла бути зрозумілою ані широкому загалу громадськості, ані самому Хвильовому.

Письменник активно виступав проти "комплексу малоросійства", акцентував на гаслі "самостійності України", але завжди посилався на формулу суверенітету, закріплену у всіх радянських конституціях. Як романтик, він був глибоко впевнений, що Україна є справді незалежною державою, "що входить своїм республіканським організмом у Радянський Союз", що це сталось не з волі комуністів, а за вимогою "залізної і непоборної волі історичних законів". При цьому Хвильовий наголошував, що будь-якій нації не можна створювати перепони у її прагненні до "державної одиничності", оскільки таке прагнення є природним процесом, що неприпустимо "замазувати самостійність" псевдомарксизмом.

Безкомпромісний голос М. Хвильового був останньою спробою за більшовицької дійсності ідейно-політичними методами обстоювати самостійність України. На початку 30-х років XX ст. почалися гучні процеси над українською інтелігенцією, що на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання думок, поглядів, переконань. Трагічна смерть М. Хвильового мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки під радянської України.