Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Микола Бердяєв (1874-1948)

Філософ, історик. Свої погляди виклав у працях "Сенс творчості" (1916); "Доля Росії" (1918); "Сенс історії" (1923); "Філософія нерівності" (1923); "Нове середньовіччя" (1924); "Я і світ об'єктів" (1933); "Доля людини в сучасному світі" (1934); "Витоки і сенс російського комунізму" (1937); "Про рабство і свободу людини" (1939); "Царство Духу та царство Кесаря" (видана 1949); "Самопізнання" (видана 1953). У працях Бердяєва знайшли відображення орієнтації на патріотизм, традиціоналізм і народоправство.

М. Бердяєв перебував під впливом вчення К. Маркса, хоча прагнув надати йому ідеалістичного характеру, заперечуючи позитивістські основи. На його творчість вплинули також Ф. Достоєвський і Л. Толстой, німецький містик Я. Беме, згодом - Ф. Ніцше та Г. Ібсен. Від марксизму до ідеалізму перейшов з 1902 р. Бердяєв був серед авторів збірників "Проблеми ідеалізму" та "Із глибини" (1918).

Наскрізною темою у творчості Бердяєва є свобода людини. Він, зокрема, виступає за досягнення моральними і правовими засобами політичної свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутрішньої свободи "не лише від панів, а й від рабів". Протилежністю свободи, на думку мислителя, є об'єктивація (опредметнення), що утверджує пасивне ставлення людини до зовнішнього світу, сприяє її відчуженню. Відповідно початком історії мислитель вважав гріхопадіння - потрапляння в полон об'єктивованих відносин. Історична людина, на думку Бердяєва, містить у собі якості особистості та індивіда. Особистість - це поняття духовне, "жоден закон до неї незастосовний", це творчий акт.

Осмислюючи місце і роль людини в світі, Бердяєв розмежовував поняття "цивілізація" та "культура". Цивілізація, - в його розумінні, - об'єктивоване соціальне співжиття з визначальністю матеріального чинника. Під культурою він розумів форму соціального життя з визначальністю релігійного культу. Індивід детермінується природою і суспільством, він передбачуваний і його можна вивчати, як будь-яке емпіричне явище. Оскільки риси особистості та індивідуума присутні у кожній людині, вона не може бути остаточно пізнана. Вихід з історії можливий лише шляхом "соборної" діяльності. Індивідуальне опанування "царства свободи" неможливе. Соборність дасть змогу подолати первородний гріх, розв'язати "проблеми хліба", опанувати безсмертя.

Соборність, у розумінні Бердяєва, означає утвердження ненасильницької моралі шляхом реформування православ'я, формування "нової релігійної свідомості". Вона покликана подолати згубну тенденцію сучасного світу - домінування матеріального над духовним. Соборність означає ще осмислення ролі основних соціальних інститутів: церкви як захисниці "образу людини" від демонів природи; держави з Ті функцією захисту людини від "звірячих стихій"; права з його можливостями захисту свободи людини "від злої волі людей і всього суспільства"; закону, здатного забезпечити "мінімум свободи у гріховному людському житті".

Бердяєв вважав, що практична політика має бути підпорядкована принципу відносності, що означає поступовий характер перетворень. Ідеологічні вимоги мають втілюватись лише за умови дотримання політичної стабільності. Витоки російської революції Бердяєв убачав у максималізмі реформ Петра І, у спричиненому ним культурному розриві. Комунізм він розглядав як спотворену російську месіанську ідею з тенденціями дегуманізації, заперечення самоцінності особи, звуження людської свідомості. Диктатура пролетаріату, на думку мислителя, є засобом державного насильства, нав'язування ідеології ненависті. Оскільки революція була реакцією на відсутність органічності соціально-політичного розвитку, то й подолання її наслідків має відбуватися органічно, з домінуванням внутрішніх чинників. Йдеться про подолання комунізму мирним шляхом, внутрішніми силами народу та вирішальну роль інтелігенції як суб'єкта духовного й культурного відродження.