Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - В'ячеслав (Вацлав-Вікентій) Липинський (1882- 1931)

Трагічні наслідки Першої світової війни, поразка Української Народної Республіки і встановлення в Україні радянської влади стали потужними каталізаторами, що спричинили масштабне переміщення за межі країни десятків тисяч людей. Так народилася українська політична еміграція. На відміну від російської, для якої більшовики були ворогом лише соціальним, українська еміграція мала національно-політичний характер. Важливою об'єднувальною особливістю української політичної еміграції стала консолідація всіх політичних сил довкола ідеї відновлення національної державності. її представники сформували ліберально-демократичну, соціалістичну, монархічно-консервативну і націоналістичну течії, у кожної з яких були свої прихильники та ідеологи.

Ліберально-демократична течія в своїх практично-політичних та ідейно-теоретичних прагненнях була зорієнтована на продовження державно-політичних змагань під прапором Української Народної Республіки. Соціалістична течія була спрямована на досягнення самостійності, соборності України, пріоритету в національно-визвольній боротьбі власних сил українського народу. Водночас кожна з численних груп соціалістів мала своє бачення конкретних форм і методів боротьби за незалежну Українську державу, її майбутній суспільний устрій. Так, есери надавали перевагу новій національній і соціальній революції в Україні, метою якої мало б стати встановлення "трудової республіки" робітників і селян. Соціал-демократи пропонували (як альтернативу більшовицькій системі) ідеал загальнодемократичної парламентської республіки, виходили з доцільності тривалого розвитку самостійної України капіталістичним шляхом, обстоюючи ідею мирної трансформації капіталізму в соціалізм. Монархічно-консервативну течію сформували вихідці із дореволюційної заможної верстви хліборобів. У поглядах і працях її теоретиків український монархізм розвинувся в струнку концепцію державотворення. Центральним постулатом цієї течії була орієнтація на гетьманську владу: на чолі Української держави мав бути гетьман. Претендентом на цей пост, як вважали монархісти, повинен стати нащадок гетьманського роду Скоропадських - П. Скоропадський. У націоналізмі найвиразніше виявилося ірраціонально-вольове начало, налаштованість на безкомпромісні силові методи боротьби за державність і владу, а також схожі методи управління державою, засновані на однопартійному керівництві, вождизмі й тотальному контролі за всіма сферами життя суспільства.

Кожна з цих політичних течій обстоювала, ідею національно-незалежного державотворення. В еміграції десятиріччями формувався певний політичний плюралізм, який, як свідчить історичний досвід кінця XX ст., дав українській політичній думці певні уроки, збагатив її продуктивними ідеями.

В'ячеслав (Вацлав-Вікентій) Липинський (1882- 1931)

Історик, політолог і державний діяч за гетьмана П. Скоропадського і за Директорії УНР. Основні його праці: "Шляхта на Україні" (1909); "З історії України" (1912); "Україна на переломі (1657-1659)" (1920); "Релігія і Церква в історії України" (1925); "Листи до братів-хліборобів" (1925).

В. Липинський створив монархічно-консервативну державотворчу концепцію, заснував консервативну школу в українській політичній думці. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні Української держави. До революції 1917 р. у його творчості ще проглядалися тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього це всі громадяни держави. Сутність націоналізму В. Липинського полягає в тому, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Важливою складовою його національного консерватизму є ставлення до ідеології, яку він виводив із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, як до рушійної сили національного відродження України.

Суттєвим внеском В. Липинського в історію вчень про державу і право є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: "демократія", "охлократія" і "класократія". За "демократії", зауважував В. Липинський, державна влада потрапляє або безпосередньо до рук "багатіїв-плутократів", або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування за "демократії" політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої "демократії" Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав "охлократичного" типу В. Липинський зараховував революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розумів не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю "охлократії" є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи - з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважав "класократію" - форму державного устрою, яка характеризується рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. Такий устрій має ґрунтуватися на правовій, "законом обмеженій і законом обмежуючій" конституційній монархії. Очолювати державу повинен монарх (гетьман), влада якого передається у спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечував "демократію" як метод організації нації, але не як її свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, однак ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. "Класократія", в його розумінні, є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці "Релігія і Церква в історії України" писав: "Вихід з нашої анархії не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил".

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його думок щодо утвердження України як самостійної держави викликають інтерес у сучасних політиків, політологів і правознавців. Зокрема, непересічне значення мають трактування теорії еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарним був політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в одному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо розв'язання найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення проблеми легітимності влади на національному ґрунті. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний механізм, що сприяє вибору оптимальних методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної згоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню її існування й розвитку.