Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Василь Кучабський (1895-1945)

Історик, громадсько-політичний та військовий діяч. Йому належать праці "Більшовизм і сучасне завдання українського заходу" (1925), "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919" (1931), "Вага і завдання західноукраїнської держави серед сил Східної Європи на переломі 1918-1919 рр." (1932), "Україна і Польща" (1933). На формування світогляду В. Кучабського вплинули ідеї С. Томашівського щодо ролі національної ідеї у державотворенні та В. Липинського щодо орієнтації на власні сили, зокрема на аристократію як провідну верству.

В. Кучабський був представником консервативного напряму української державотворчої думки. Будучи прихильником українського монархізму, вчений досліджував роль провідної верстви (еліти) в державному будівництві. На еліту та на власні сили, політичний досвід, історичні традиції має спиратися український народ, долучаючись до досягнень політичної культури розвинутих європейських народів. Єдиною спільною ознакою для людей різних національностей, мов, культур, віросповідань має бути державна належність до України.

Однією із причин занепаду української державності у 1917-1920 рр. В. Кучабський вважав відсутність у представників української демократії політичних традицій, політичного досвіду і політичної культури загалом. На відміну від В. Липинського та С. Томашівського, які спиралися у своїх концепціях на історичні дослідження монархічних традицій держави Б. Хмельницького та Галицько-волинського князівства, В. Кучабський будував свої політичні висновки на основі дослідження історії української державності у 1917-1920 рр. Досліджуючи державотворчі сили Наддніпрянщини цього періоду, вчений аналізував їх роль у занепаді монархічної гетьманщини, вказуючи, що національно-політичний розвиток громадянства на цій території був надто слабким, тому ні демократичні сили (Центральна Рада), ні монархічні (які гуртувались навколо гетьмана) не мали у своїх державотворчих структурах необхідних компонентів, щоб заснувати самостійну Українську державу. Тому історично закономірним був і крах таких спроб.

Утворення монархічної гетьманської держави, за В. Кучабським, матиме багато позитивних наслідків. Гетьманщина, на його думку, постала як відповідь на повну нездатність Центральної Ради створити демократичну Українську державу. Позитивну складову утворення гетьманщини вчений вбачав у тому, що гетьманський уряд концентрував основні зусилля на військово-оборонних і державних заходах, на противагу соціальним, культурним і реформістським. Крім того, виникнення гетьманщини мало забезпечити стабілізацію внутрішнього устрою країни на старих, знищених революцією російсько-правових підвалинах, що дало б змогу вистояти у війнах із зовнішнім противником і ефективно розбудовувати внутріполітичний розвиток.

Характеризуючи внутрішні суперечності гетьманщини, В. Кучабський наголошував, що більшість контрреволюційних сил цього періоду, особливо офіцерський корпус, прагнула відновити всеросійську державу і в ім'я її реставрації саботувала всю справу державної суверенності України, а відтак і саму гетьманщину. Іншою внутрішньою суперечністю гетьманщини вчений називав сили української демократії з їх примітивно-абстрактним способом мислення, відсутністю політичного досвіду і політичної культури. Політичні традиція, культура і досвід, зазначав В. Кучабський, творяться не серед верств, які знають тільки "поневолення" і тому на всі речі дивляться знизу і губляться серед хаосу справ і подробиць, а серед верств, що звикли до панування і тому усвідомлюють у перспективі все, що відбувається. Наслідком цих суперечностей стала опозиційність демократів стосовно гетьманщини, оскільки вони уявляли Україну тільки демократичною, соціалістичною і революційною, замість того щоб добиватися розумного компромісу, контролювати монархічні кола, оскільки демократи мали підтримку народу. В. Кучабський писав: "І тут замикається зачарований, безвихідний круг гетьманщини: без українізації державної машинерії гетьманщина не могла б мати за собою народу, народної стихії - а ця українізація була навіть при найліпшій волі гетьманщини неможливою, бо демократичному українству просто не вистачило на це відповідно кваліфікованого, здатного загалу людей".

Свою теорію державного будівництва мислитель називав "позитивним мілітаризмом". Він вважав, що всі держави, хоч і мають багато спільного між собою, різняться традиціями, культурою, історичними долями. Тому Кучабський зазначав, що для української державності різні теорії про державу мають цінність тією мірою, якою змальовують більшу чи меншу картину держави не як абстрактної схеми, а як живої істоти, допомагають пізнати таємницю її індивідуальної сутності.

В. Кучабський вважав, що держава - це передусім продукт духовності народу, а не його технічної організації, тому не з кожним народом можна збудувати державу. Необхідною умовою створення реальної державної концепції України, на думку Кучабського, є державотворча національна ідея. Вчений визначав поняття "нація" як "психічний стан своєрідного національного комплексу почувань, національного світогляду і бажань, на яких засновується всебічно творче змагання даної суспільності". Отже, утворити Українську державу може не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування реального психічного складу нації в певному місці її скупчення. Отже, для початку потрібен своєрідний "український П'ємонт", який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Ідея "українського П'ємонту", роль якого за історичних обставин мала виконати Галичина, на думку В. Кучабського, ґрунтувалась на двох основних засадах: реальних потребах народу та існуванні провідної аристократичної верстви - людей, спроможних реалізувати цю ідею і повести за собою інших. Ця провідна верства має вождистський сильний характер, військовий хист, аристократизм національного почуття, "для якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють суспільнотворчі, організаційні здібності населення і які на всю національну боротьбу кладуть відбиток не сліпого бунту, а лише етично високого лицарського подвигу".