Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Ольгерд-Іполіт Бочковський (1884-1939)

Науковець, громадський діяч. Він зробив істотний внесок у розвиток українського державотворення, є автором багатьох праць з національного питання, основні з яких: "З історії відродження українського народу" (1911); "Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування" (1916); "Національна справа: Статті про національне питання в зв'язку з сучасною війною" (1918);"Націологія і націотворення" (1927); "Боротьба народів за національне визволення" (1932); "Вступ до налціології" (1934). Його наукова спадщина видавалася у багатьох європейських країнах.

О.-І. Бочковський дослідив державний аспект національних відносин, зосередившись на таких питаннях: примусова асиміляція, яку він вважав політичним анахронізмом, здатним зруйнувати підвалини держави, котра її застосовує, й загартувати сили переслідуваного народу; співвідношення держави і партії, критичний аналіз механізму партійної централізації й одержавлення правлячої партії, кастового характеру внутріпартійного життя; поєднання національної ідеї й національного розвитку. Він різко виступав проти антигуманних проявів націоналізму з його культом боротьби, пропагував ненасильницькі, еволюційні шляхи суспільного розвитку. Теоретичне виправдання паннаціоналізму в дусі Д. Донцова український вчений пов'язував з післявоєнним психозом, вважав неприпустимим, оскільки воно може призвести до війни всіх проти всіх, фанатизму й насильства. Розв'язати національну проблему здатна лише творча націократія, спроможна створити передумови гармонійного співіснування всіх народів, стверджував Бочковський.

Намагаючись розв'язати проблему "нація і держава", О.-І. Бочковський великі надії покладав на етнополітику, завдання якої полягає в тому, щоб "теоретично сконструювати такий тип держави, який би практично до мінімуму зводив національні меншості, тобто забезпечував би максимальне об'єднання кожного народу". Звертаючись до проблеми "нація і людство", вчений наголошував, що відносини між ними не слід трактувати як протилежність, оскільки людство "являє собою творчий синтез індивідуально викристалізованих й національно самовизначених народів" . Що ж стосується нації, то вона, за умови її творчого трактування, є вічним джерелом культурного поступу людства, тому Бочковський доходив висновку, що "світу не загрожує жодна одноманітність, а навпаки, завдяки сучасному ренесансу людство йде назустріч весняному розквіту нових національних культур".

Він вважав, що самовизначення як політичне оформлення нації в суверенні національні держави є завершальним етапом націотворення як запоруки повного і всебічного розвитку нації. Оскільки "нація є те головне джерело, звідки культура черпає свої головні сили", то з її остаточним утворенням (етногенезом) та національним усвідомленням себе (націогенезом) постане необхідність радикальних змін у галузі міжнародного права. Адже якщо раніше суб'єктом міжнародного права була держава, то в майбутньому, на переконання Бочковського, таким повноправним суб'єктом має стати нація - спільність національного духу, свідомості та волі, "викристалізований суспільний агрегат". Саме тому національна духовність слугує підґрунтям державності. Вчений був переконаний, що державницьке майбутнє України має творитися на засадах формування єдиної політичної нації, інтереси якої повинні стати домінуючими в Українській державі. Націотворча концепція О.-І. Бочковського передбачає, що розвиток нації - це передусім поступ суспільства, якому має підпорядкуватися держава з її інтересами.