Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984)

Український учений, історик. Він першим здійснив глибокий аналіз історії української політико-правової думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. І. Лисяк-Рудницький був автором праць "Вклад Галичини в українські визвольні змагання" (1948), "Українська революція з перспективи сорокаліття"(1959), "Проти Росії чи проти радянської системи" (1961), "Україна в еволюції радянської системи" (1963), "Україна між Сходом і Заходом" (1966), "Між історією і політикою" (1973), "Четвертий універсал та його ідеологічні попередники" (1977), "Політична думка українських під радянських дисидентів" (1981), "Націоналізмі тоталітаризм" (1982).

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається "комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв", характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної.

Дослідження особливостей національного становлення українського народу вчений зараховував до так званих доісторичних, або недержавних, народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури. Відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову національної держави. На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки - знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури (вважав, що так відбувається в Україні).

І. Лисяк-Рудницький був далекоглядним мислителем, багато прогнозів якого підтвердилося. Зокрема, у статті "Радянська Україна з історичної перспективи" (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк "кмітливі маніпулятори" (ідеологи і вожді імперії) "можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав". В епоху краху колоніальних імперій СРСР є "анахронізмом", який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про "самовизначення націй аж до відокремлення". Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, а наступним етапом - організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так, зрештою, і сталося.

Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції перегукуються з ідеями В. Винниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті "Що робити?" він звертав увагу на велику різницю, яка існує між поняттями "демократія" і "революція". "Революція - це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію, й контрреволюцію". З огляду на це діяльність значної частини українського еміграційного табору І. Лисяк-Рудницький визначав як недемократичну і наголошував на таких цілях діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність "періодичної зміни лідерів" у середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думками щодо нагальних проблем і виховання терпимості "супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів"; створення в еміграції демократичної української преси, "співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства " тощо.

У середині 60-х років учений дійшов висновку, що політична думка в УРСР занепадає, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану "аполітичного культурництва". Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала політичною програмою для української радянської інтелігенції. Заяву як колективний документ було написано упродовж 1966-1967 pp. Вона містила такі вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською PCP і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, призваних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та Українську католицьку церкву, надавши їм рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі, тощо.

Попри те що заява викликала протести серед еміграційних національно-патріотичних кіл і була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата - українського народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил різними країнами. "Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини, - писав І. Лисяк-Рудницький, - здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи ". Друге завдання - заповнення прогалин "в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах", збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третім завданням Лисяк-Рудницький вважав необхідність "знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці".

Незважаючи на широку палітру ідейно-політичних течій, сформованих в українській еміграції, кожна з них обстоювала ідею національно-незалежного державотворення. В цьому розумінні в еміграції десятиріччями складався певний політичний плюралізм, який, як показує історичний досвід кінця XX ст., дав українській державно-правовій думці певні уроки, збагатив її продуктивними ідеями.