Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - Розділ 1. Держави Стародавнього Сходу

Розділ 1. Держави Стародавнього Сходу

Поняття "Стародавній світ" хронологічно охоплює історію приблизно від 5 тисячоліття до н. е. і до 1 століття н. е. Часові рамки тут не дуже суворі і можуть варіюватися стосовно кожної окремої держави. За змістом поняття "Стародавній світ" охоплює Стародавній Єгипет, Вавилон, Індію, Китай, Хетську державу, Ассирію, а також Стародавню Грецію, Карфаген та ін. Країни Стародавнього світу різняться за віком. Якщо Єгипет, Вавилон, Індія, Китай починають свою історію на рубежі 5-4 тисячоліття до и. е., то Стародавня Греція, Стародавній Рим почнуть свою історію на дві тисячі років пізніше. Але не тільки вік розділяє країни стародавнього світу. Вони поділяються за типом своєї історії на дві великі групи: країни Стародавнього Сходу та країни Античного світу. Порівняння цих двох типів історії (ми називаємо їх також умовно "азійським" та "античним") та типів держави і права, що склалися на їх основі, є надзвичайно повчальним. Східний тип характеризується наявністю монархічного ("деспотичного") ладу, основою якого є централізоване господарство і державна власність на землю. Керівником і власником виробництва виступає держава. Тиск держави на суспільство тут настільки великий, що суспільство як інститут майже повністю зникає, "удержавлюється". Особливо яскраво ці риси виявляються у Вавилоні під час правління третьої династії Ура, в Єгипті та Китаї. Населення тут перетворюється на подобу мурашиного співтовариства, в якому особистість цілком зникає. Зовсім іншу картину являє собою світ Середземномор'я. В історії він отримав назву "античного", тобто в перекладі з латині - "стародавнього", що є не зовсім слушним. Річ у тім, що в епоху Відродження, коли відбувався процес становлення історичної науки, першою стародавньою історією, яку відкрили європейські історики, була історія Греції та Риму. Історики, які писали на латині, назвали її античною (стародавній). Далі вчені знайшли набагато більш стародавню, тобто набагато більш "античну", історію Єгипту, Вавилону, Ассирії, Індії, Китаю, але бренд "античність" уже приріс до світу Греції та Риму і за ним закріпився. Особливістю античного типу історії є більш вільне суспільство і вільна економічна та політична особистість. Тут немає необхідності у державному управлінні господарством, швидко формуються приватне володіння та приватна власність, немає необхідності у великому бюрократичному апараті, органи влади формуються власне суспільством, особистість є історично активною, державний лад -республіканським. Ось чому в історії Стародавнього світу ми виділяємо Стародавній Схід та Античність. Ще раз застережемо, що притаманні старосхідній (азійській) державі та суспільству риси можна зустріти далеко від Сходу, наприклад, доколумбовій Америці (Стародавнє Перу).

Рабовласництво та "рабовласницький лад" у Стародавньому світі

Для того щоб вірно склалася уява про державно-політичну історію стародавнього світу, необхідно спеціально зупинитися на феномені рабства. Дуже часто в літературі (особливо це було характерно для марксистської літератури) наявність рабства у стародавньому світі розумілась як "рабовласницький лад". Звідси - термін "рабовласницька держава". При цьому посилаються на той наглядний факт, що раби були, але ідуть від відповіді на запитання: що таке "лад"? Не кожний соціальний інститут є "ладотворчим" або державотворчим чинником. "Ладотворчими" чинниками є такі, які породжують державу, домінують, переважають у соціальному житті, визначають якісні характеристики держави, які відтворюються всією системою її внутрішніх відносин, перш за все виробничих.

Ці системотворчі чинники визначають не тільки характер відносин між людьми, а й основні риси державності. Такими системотворчими чинниками можуть бути природні умови (клімат, ландшафт), що відіграють особливо велику роль за слабких технологій, історичні особливості (щільність заселення регіону, наявність сусідніх народів, характер відносин із сусідами), соціальні (наявність общини) та духовні (характер релігійної ідеології) чинники. Вони утворюють систему, ієрархію. Одні з них є первинними, наприклад, клімат, ландшафт, наявність природних комунікацій, а другі - вторинними: характер виробництва, що залежить від клімату і ландшафту, а також спосіб управління суспільством, який у свою чергу залежить від характеру виробництва (способу здобуття засобів для існування). Особливо наочно це видно на прикладі так званих "річних цивілізацій". Необхідність оволодіння долинами рік з їх періодичними розливами, будівництва водоймищ, дамб, каналів, підтримання всього іригаційного господарства, розподіл води для полів - все це потребує об'єднання праці багатьох тисяч людей, централізованого управління цілим суспільством. На цій основі виникають так звані "східні" (азійські) деспотії.

Сакралізований характер стародавнього суспільства перетворює правителів таких держав на живих богів або напівбогів. Сакралізація всього оточуючого світу породжує особливу інфраструктуру - багато-чисельний шар священнослужителів, жерців, магів з розвиненим храмовим господарством. Храми взагалі виступають найбільш стародавніми центрами організації суспільства, в тому числі його владної організації.

На якомусь історичному рубежі влада не без конфліктів переходить до "світських" центрів. Відголоски цього процесу відбилися у стародавніх богоборчих легендах про Прометея, Амірані, Гільгамеша, Сосруко, Артавазда. Перелічені герої могутні та войовничі. Вони не коряться богам, зневажають стародавні священні установлення, ображають богів і за це караються. Прометея приковують до скелі, Амірані накривають горою Казбек, те ж саме роблять з Артаваздом та Сосруко. Характерно, що виконавцями відплати богів у всіх цих легендах виступають ковалі-маги, представники стародавньої жрецької влади. Ці міфи є відгомонами тієї дійсної боротьби, яка відбувалася між старою сакральною владою та новою військово-політичною владою.

Величезне значення мають рівень матеріальної культури, рівень технологій. Зрозуміло, чому на просторах засушливих степів Азії склалися кочове господарство та кочова держава, для якої родова ланка стала найбільш зручним структурним елементом, а міська цивілізація - далекою. Для землеробських народів були природними осілий спосіб життя та швидке зростання міст. У районах, що були щільно населені різними етносами, неминучі контакти між ними, дуже часто -конфліктні, войовничі. Це породжує сильну військову функцію, яка є каталізатором багатьох соціальних процесів. Останні вели до формування військово-політичної влади в особі військового вождя та його дружини, визначали своєрідний "поділ праці" між воїнами-професіоналами та іншим населенням. Військова влада зливається зі старими родовими інститутами (старійшини, маги, жерці, "священні царі"), формуються нові владні військово-політичні інститути.

Чи була системотворчим чинником наявність рабів? Чи було рабовласництво, скажімо, чинником, що визначив появу державності та її форм? В усіх суспільствах держава спочатку автоматично сприймає попередні структури родового ладу. Держава не винаходиться. Спочатку вона сприймає те, що було: було плем'я - от вам народні збори, була рада старійшин племені - от вам Сенат (Ареопаг, Герусія), був вождь племені - тепер це цар. Спочатку він, як і вождь племені, обиратиметься народом, доки не затвердиться принцип спадкоємності. В Афінах ця система існувала до реформ Клісфена, в Римі - аж до кінця республіки. Виникнення державності та її форм не залежить від наявності або відсутності рабів. Якби в Єгипті, Вавилоні, Індії, Хетській державі не було жодного раба, характер держави анітрошки не змінився б. У цих державах вектор влади пролягає не між владою та рабами, а між владою та общиною. Ось чому доречніше було б назвати такі держави стародавніми аграрними (аграрно-общинними) деспотіями.

Бренди "східна деспотія" та "азійський спосіб виробництва" є умовними. Ідеальна аграрна деспотія знаходилася в доколумбовій Америці, це Імперія інків - стародавній прообраз соціалістичної держави (Маріатегі, "Сім нарисів перуанської дійсності"). Навіть у тих суспільствах, де рабів було багато (Рим кінця республіки та періоду імперії, Афіни), вони не були основою виробництва. Масове рабовласництво не було продуктом внутрішніх соціальних відносин. "Своє" рабство було заборонене у Вавилоні в 1792 р. до н. е. царем Хаммурапі, в Афінах це зробив Солон у 594 р. до н. е., а в Римі - Петелій у 326 р. до н. е. В Індії інститут рабовласництва досить "розмитий". Артхашастра зазначає, що "арій не може бути рабом". Між тим поняття "арій" охоплює всі чотири варни: брахманів, кшатріїв, вайш'їв та шудр. Найменування раба "даса" означає "чужинець" (Артхашастра). В Спарті ілоти скоріше походять на державних кріпаків, ніж на рабів. Та обставина, що в Римі було багато рабів, пояснялася не "способом виробництва", а тим, що Рим був оточений неоднорідною в державно-політичному відношенні та щільно населеною периферією, з якої в перебігу війн можна було черпати величезну кількість полонених. З падінням військової моці Рима зник і "рабовласницький спосіб виробництва". Це аж ніяк не виключає того, що наявність рабовласництва в державах античного світу була яскравою рисою їх соціально-правового ладу, але це була їх специфіка, а не загальний закон історії'.