Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 3. Феодальне суспільство Японії, Палац

Станово-класова структура японського суспільства набула завершених форм у період перших сьогунатів і виражалася формулою "Сі-но-ко-се": самураї (сі), селяни (но), ремісники (ко), крамарі (се). На самому низі суспільства перебувала група японських паріїв - ета.

На верху всієї феодальної ієрархії знаходився імператор - тено. Передбачалося, що він є нащадком богині Аматерасу. В Китаї, як уже зазначалося, "мандат Неба" міг одержати і простий селянин (Лю Бан - засновник імперії Хань). В Японії трон міг належати тільки нащадку богині Аматерасу, тому наймогутніші феодали Мінамото, Фудзивара, Тойотомі Хідейосі, Токугава не могли претендувати на трон, задовольняючись титулом сьогуна. Палац був державою в державі з численною аристократією (куте), двірцевим урядом. Це був замкнений світ зі своїми внутрішніми стосунками, інтригами, переворотами. З цього середовища обиралися кадри для вищих ланок державного апарату, перш за все принци, яким належало стати спадкоємцями престолу. "Зайві" принци по крові титул принца не одержували, переводилися до розряду "мінамото", їхні нащадки поповнювали розряд самураїв. При імператорському дворі знаходилася особлива група - Куге - нащадки родоплемінної аристократії. В історії Куге можна виділи три періоди. її "золотий вік" припадає на період Хейан (IX-XII століття), коли куге брали активну участь у державному житті, формуванні національної культури. Все придворне суспільство (безумовно, за прикладом Китаю) було суворо рангованим.

Ранги було введено в Японії у 603 році принцем Сьотоку. В VIII столітті кодексом "Тайхорьо" встановлено порядок одержання рангів, який діяв до реставрації Мейдзі. Ранги вводилися як для чоловіків, так і для жінок. Для придворних існувало вісім рангів, поділених набагато підрозділів, що в поєднанні давало 30 градацій. Володарі перших трьох і багато володарів четвертого та п'ятого рангів становили придворну еліту. Перші п'ять рангів жалувалися безпосередньо імператором, ранги з шостого по восьмий розподілялися імператорським урядом і затверджувалися імператором. Початкові ранги перебували в цілковитому підпорядкуванні уряду. Кожен рік п'ятого чи шостого січня на особливій церемонії у присутності імператора оголошувалися імена тих, хто одержував ранги.

Раз на два роки восьмого січня проводилася церемонія жалування рангів жінкам.

Володарі трьох перших рангів обіймали всі найвищі посади при дворі: регентів при малолітніх імператорах, канцлерів, головного міністра уряду, лівого і правого міністрів. Іноді до цієї ж групи додавалися середній міністр і радники різного рівня. Зазначена група становила верхівку придворної аристократії. Володарі четвертого і п'ятого рангів служили чиновниками при міністрах, начальниками і старшими офіцерами охорони імператора, керівниками різноманітних відділів. Більш дрібні посади заповнювалися володарями нижчих рангів, що залишилися. Період XI 1-ХIX століть став часом панування самурайського стану. Імператорський двір у Кіото перестав управляти державою й увібрав у себе незначну кількість шляхетних аристократичних домів - Фудзивара, Сугавара, Тайра, Мінамото, Кійовара, Абе, Урабе та ін., які мали право служити при імператорському дворі. Витіснені сьогунами і військовослуживим станом самураїв, куге вже ніякої служби не несли, перетворившись на двірцевий почет. Для куге було складено кодекс придворної аристократії - "Куге сехато", в якому зазначалося, що "підвищуються в чинах поза чергою особи, які виразили поштивість, здатність до служби і таланти у віршуванні". Як повідомляють джерела, серед куге було чимало трансвеститів.

Третім періодом у житті придворної аристократії став час від реставрації Мейдзі до прийняття в 1946 р. конституції Японії. З 1869 по 1887 рік кількість придворних рангів було скорочено з 30 до 16. Імператорським указом від 1872 року скасовувалися всі феодальні титули та звання і вводилися три стани: аристократія (кадзоку), дворянство (сидзоку) та простолюдини (хеймін). У 1884 році уряд ввів титули на європейський кшталт: князь, маркіз, граф, барон, які були пожалувані куге, даймьо та деяким самураям. Після 1889 року члени імператорської родини перестали одержувати ранги, а в 1946 році рішенням уряду придворні ранги було скасовано.

Глава Палацу - імператор після встановлення сьогунату виконував суто церемоніальні функції (за винятком короткого правління Го-Дайго): слухняно наділяв могутніх даймьо титулом сьогуна, здійснював функції жерця, як "священноцар" відкривав початок польових робіт, збирання врожаю.

Даймьо

Основу феодального ладу становили сильні "доми" -синьйорії - даймьо і підвладні їм васали, нижчий поверх яких становили самураї. Основою могутності даймьо були земельні володіння і власні військові формування. Середньовічна історія Японії являла собою війну "всіх проти всіх". Це був зоряний час самурайства, кожен даймьо мав загони відданих йому воїнів. Даймьо також були поділені на ранги, найвищим з яких був "сьогун".

Самураї (бусі)

У широкому розумінні самураями вважалися світські феодали, починаючи від великих впливових князів (даймьо) і завершуючи дрібними дворянами; у вузькому і найчастіше вживаному значенні - це військово-феодальний стан дрібних дворян. Слово "самурай" походить від дієслова "самурау", що означає "служити вищій особі"; тобто самурай - служива людина. Самураї не просто воїни-лицарі, вони були тілоохоронцями свого даймьо і в той же час його слугами у повсякденному житті. Найпочесніша посада - доглядач меча свого пана, але були і такі посади, як "доглядач парасольки", "подавач води вранці після сну".

Самурайство зародилося у VIII столітті на сході, північному сході і крайньому півдні Японії, де здавна осілі тут племена айну відчайдушно захищали свої землі від імператорських військ. Селяни-втікачі та мисливці ("люди довгої волі"), які також осідали тут, подібно до донських і запорізьких козаків, проводили життя у безкінечних походах і сутичках з войовничими айну, захищаючи державні кордони. Небезпечним було життя і в інших провінціях тодішньої Японії. Вже декілька століть у прибережних водах розбійничали пірати. У внутрішніх районах, лісах і на горах бешкетували розбійницькі банди. По всій країні періодично спалахували повстання селян. Губернатори і знать провінцій, особливо прикордонних, не хотіли, та й не могли, покладатися на імператорський уряд і війська, а вважали за краще своїми силами наводити порядок. Для цього вони з боєздатних чоловіків створювали невеличкі військові формування, які перебували під їхнім безпосереднім командуванням.

Військовими загонами командували представники знаті, володарі великих маєтків, якими їх наділяв імператорський уряд. У Х-ХІІ століттях підчас феодальних міжусобиць остаточно оформилися впливові роди, які очолювали значні військові сили, що лише номінально вважалися на імператорській службі. До того часу сформувалися і принципи неписаного морального кодексу самурая "Шлях лука і скакуна" (Кюба-но міті), який пізніше перетворився на зібрання заповідей "Шлях Воїна" (Бусидо). Становище самураїв одержало чітке оформлення під час правління в Японії сьогунів з феодального дому Токугави (1603-1867 роки). Найпривілейованіший прошарок самураїв становили так звані хатамото (буквально - "під прапором"), які були безпосередніми васалами сьогуна. Основна маса самураїв була васалами князів (даймьо); найчастіше вони не мали землі, а одержували від князя жалування рисом. Частина самураїв перетворювалася на ронінів - декласованих самураїв. Роніни часто переходили на становище городян, займалися ремеслом, торгівлею та іншою діяльністю. Інші самураї поповнювали ряди ніндзя - найманих убивць. Багато самураїв, навіть не переходячи на становище ронінів, займалися торгівлею, ремеслами. Рядові самураї відіграли значну роль у незавершеній буржуазній революції Мейдзі 1867-1868 років. Після неї стан самураїв та інші феодальні стани було скасовано. Значна частина колишніх самураїв після аграрних законів 1872-1873 років стала юридичними власниками землі, увійшовши до складу так званих "нових поміщиків". Із середовища колишніх самураїв поповнювалися кадри чиновників, з них формувався в основному офіцерський склад армії і флоту. Кодекс "Бусидо", прославлення самурайської звитяги і традицій, культ війни - все це стало складовою частиною ідеології мілітаристської Японії до початку Другої світової війни.

Надільна система і селяни

Селяни поряд з ремісниками становили розряд простолюдинів - бонге, але вважилися вищими за купців. Як і в європейських країнах, селяни об'єднувалися в общини. їх становище залежало від системи аграрних відносин. Спочатку це була надільна система, коли в перебігу реформ Тайка імператорським указом від 646 року було введено надільну систему землекористування.

1. Уся земля належала державі, її розпорядником був імператор (тено).

2. Усе населення також оголошувалося державним і підвладним імператору.

3. Ліквідовувалися всі попередні форми володіння землею, а також усі попередні форми податків і повинностей.

4. Вводилася нова адміністративна система: країна поділялася на провінції (куни) з управліннями (кокусі) на чолі з губернатором (коку-сю) та повіти (гун) з управлінням (гундзі) та повітовими начальниками (тайре). Державна земля розподілялася у вигляді наділів, розмір яких залежав від соціального статусу володаря. У 701 році було прийнято кодекс Тайхоре, IX розділ якого становив земельний закон (та-норе), що визначав порядок землекористування. У кодексі також містилися розділи VIII - закон про подвір'я, X - про податки і повинності. У сукупності ці положення регулювали весь земельний лад Японії, а також правове становище селян.

Одиницею земельної площі встановлювався 1 тан (близько 0,12 га), 10 тан складали 1 ре, тобто близько 1,2 га. Основним наділом був подушний (кубунден), все населення наділялося у розмірах, залежних від стану. Для повноправних - "доброго народу" - ремін, до числа яких належали селяни, встановлювалися наділи: для чоловіків - 2 тан (0,24 га), для жінок - 1,3 тан (0,16 га). Для державних рабів установлювалися такі самі наділи; приватні раби одержували 1/3 від наділів вільних селян. Обліковою одиницею, з якою мав справу закон, було подвір'я (ко), земля видавалася на подвір'я. Створювалися подвірні реєстри, в яких члени подвір'я поділялися на вікові категорії: до 3-х років -немовлята, а від чотирьох до 16-ти - отроки, від 17 до 20 - підлітки, від 21 до 60 - повнолітні, від 61 до 65 - старики, від 66 і вище - престарілі. Оподатковувалися три віки підлітки, повнолітні та старики.

Крім земельного податку, встановлювалися податки залізом, залізними мотиками, сіллю, мушлями, барвниками, тканинами та іншими предметами залежно від місцевих умов. Крім того, на сільське населення накладалися трудові повинності протягом 10 днів ("підлітки" до повинності не залучалися). Повинності можна було змінити на додаткові подаяния. Дозволялися понадурочні трудові повинності, але не більше ніж на 40 днів. За кожен понадурочний день повинності зменшувався розмір подаяния; якщо трудова повинність тривала 30 днів, людина звільнялася від земельного податку і подаянь. Крім перелічених подаянь і повинностей, населення залучалося до громадських робіт з ремонту зрошувальних каналів, але не більш ніж на 60 днів. Крім того, сільське населення залучалося на службу в державних установах. Від 50 подвір'їв брали двох чоловіків на строк у три роки; жінок "залучали" до державних установ як прислугу від однієї до чотирьох від кожної провінції. Здійснювалися набори на будівельні роботи строком від 30 до 50 днів. Установлювалися і "пільги" - звільнялися від повинностей і подаянь "шанобливі сини", "слухняні онуки", "вірні дружини". Зрозуміло, що "поштивість" і "слухняність" визначалися адміністрацією. Відповідно до податків і повинностей формувалося управління сільським населенням.

У "Тайхоре" подвір'я поділялися на ті, що підлягали повинностям (како), і ті, що не підлягали (фукако). Головою подвір'я був голова сім'ї (кате), який відповідав за всі обов'язки подвір'я. Потім ішли "п'ятидвірки" (гохо) на чолі зі старшиною. Кожні 50 подвір'їв становили поселення (ри) на чолі зі старостою. Сільськими справами управляли два урядові відомства: мімбусе - міністерство у справах населення та оку расе - міністерство скарбів. Все це стосується тільки сільського населення - селян і частково рабів.

Крім селянських (подушних податків), існували ще наділи аристократії: рангові, посадові, за заслуги, жалувані. Наділи аристократії також підлягали поземельному обкладанню - податком з одиниці площі. Стосовно ж подаянь і повинностей, то від них звільнялися члени імператорської сім'ї, особи перших вісьми рангів, батьки і сини перших п'яти рангів, діди, батьки, брати, сини та онуки перших трьох рангів, тобто вся рангова аристократія. Зрозуміло, що аристократи не рили і не орали, вони посилали за себе слуг, рабів або найманих працівників. Слід сказати, що всю надільну систему в середньовічній Японії, включаючи правовий статус населення, майже повністю "списано" (як і багато іншого) з аграрного устрою "великого вчителя" Японії Китаю.