Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 4. Духовний світ японського суспільства

Держава і право занурені в культуру. Без уявлень про духовні підвалини суспільства неможливо зрозуміти життя "держави" і "права". Духовний світ Японії покоїться на трьох "китах" - синтоїзм, буддизм, бусидо.

Синтоїзм - "шлях богів"

На відміну від конфуціанства і буддизму синтоїзм притаманний тільки японцям. В його пантеоні знаходяться понад вісім мільйонів богів (камі), духи померлих, духи річок, гір, озер та покровителі ремесел. Відповідно до цього вчення люди після смерті можуть стати камі, від яких вони виникли. Ця релігія не вимагає від своїх прихильників молитов або читання священних текстів. Досить лише брати участь у храмових святах і церемоніях. Ритуали (церемонії) відіграють тут не меншу роль, ніж у конфуціанстві. Кожна деталь, дрібниця побуту - привітання або чаювання - обертаються у тривалу церемонію. Мета людини - гармонійно існувати з природою, звідси звичай - у японських житлах майже відсутні меблі, і кожна будівля, за можливістю, прикрашається хай іноді маленьким, але садочком, чи галявинкою, чи мальовничими крихітними озерцями з мініатюрними хаосами (нагромадженням каменю), тобто елементами дикої природи.

У зводі законів "Тайхоре" синтоїзм одержав статус державної ідеології. В його основу покладено проголошення божественної природи влади японського імператора, родословна якого уходила до богів. "В імператорах живуть боги, які і керують усією їхньою діяльністю", - проголошує кодекс. Божества живуть у кожному японці, здійснюючи через нього свою волю. Всі японці через свого імператора сягають богині Аматерасу як її кревні родичі. Будь-яка людина будь-якої нації може бути християнином, буддистом, мусульманином, але синтоїстом може бути тільки японець і ніхто інший. Аби бути "синто", треба перебувати у спорідненості з Аматерасу, а її діти - тільки японці. Зрозуміло, що синтоїзм у разі необхідності є зручною основою націоналізму, яким він став у XX столітті. Синтоїзм чинив жорстокий опір буддизму, християнству та конфуціанству. Як уже згадувалося, при Тоетомі Хідейосі християни зазнавали жорстоких гонінь. Дещо більше поталанило буддизму і конфуціанству, оскільки японський етнос і японська цивілізація формувалися під могутнім впливом "великого вчителя" Китаю. Починаючи з Сетоку Тайсі, який інтенсивно культивувався в Японії, прихильники буддизму будують сотні храмів, що з часом набули вагомої сили і зазнали значної уваги в державному житті Японії. Органічною частиною духовної культури Японії стало й конфуціанство з його близькою японському менталітету етикою і ритуалами.

Уявлення про японське суспільство в цілому було б неповним без згадування про кодекс честі самураїв "Бусидо" та звичай "Сепуку" (харакірі). В історії Японії та її суспільства сепуку, мабуть, найбільш "японське". В Бусидо багато що нагадує кодекс честі європейського лицарства, в якому закріплено ідеальні стосунки між сеньйором і васалом (згадаймо славетну "Пісню про Роланда"). Щоправда, в Свропі сеньойрально-васальні стосунки дещо "загримовано", уведено жорсткі рамки права. Знамените "Саксонське Зерцало" встановлювало жорсткі норми відповідальності лицаря за порушення присяги й вірності. Для японського лицаря-самурая така регламентація здавалася б образливою. Тут слугування лицаря сеньйору є безвідмовним і ґрунтується не на страху помсти за невірність, а на синівському обов'язку слугування "батькові".

Бусидо

Бусидо навіть не можна назвати вченням у прямому розумінні, це скоріше одна із форм вираження феодальної ідеології, її основні положення та принципи, які передавалися з покоління в покоління протягом тривалого часу. Бусидо - це особлива мораль, вироблена станом воїнів, які належали панівному класу Японії, що являла собою систему поглядів, норм та оцінювань, які стосувалися поведінки самураїв, способів виховання самурайської молоді, створення і закріплення певних моральних якостей та відносин.

Основні постулати.

Істинна хоробрість полягає у тому, аби жити, коли є можливість жити, і померти, коли потрібно померти.

До смерті треба іти з чітким усвідомленням того, що належить робити самураєві і що принижує його гідність.

Слід зважувати кожне слово і неодмінно ставити собі запитання, чи правда те, що збираєшся сказати.

Необхідно бути стриманим у їжі й уникати розпусти.

У справах повсякденних слід пам'ятати про смерть і зберігати це слово в серці.

Поважати правило "стовбура і гілки". Забути його - означає ніколи не досягти доброчинності, а людина, яка зневажає доброчинність синівської поштивості, не є самураєм. Батьки - стовбур, діти - його гілки.

Самурай повинен бути не тільки добропорядним сином, а й вірнопідданим. Він не залишить пана навіть у тому разі, якщо кількість його васалів скоротиться зі ста до десяти і з десяти до одного.

На війні вірність самурая виявляється в тому, аби без остраху іти на ворожі стріли і списи, жертвуючи життям, якщо того потребує обов'язок.

Вірність, справедливість та мужність - суть три природні доброчинності самурая.

Під час сну самураю не слід лягати ногами у бік резиденції сюзерена. В бік пана не годиться націлятися ні при стрільбі з лука, ні при вправах зі списом.

Якщо самурай, лежачи в ліжку, чує розмову про свого пана або збирається сказати щось сам, він повинен піднятися й одягнутися.

Сокіл не підбирає кинуті зерна, навіть якщо помирає з голоду. Так і самурай, користуючись зубочисткою, повинен показати, що не голодний, навіть якщо він нічого не їв.

Якщо на війні самураєві випаде програти бій і він повинен буде накласти головою, йому слід гордо назвати своє ім'я і померти з посмішкою без принизливого поспіху.

Будучи смертельно пораненим, коли вже жодні засоби не можуть його врятувати, самурай має поштиво звернутися зі словами пробачення до старших за становищем і спокійно випустити дух, підкоряючись невідворотному.

Той, хто володіє лише грубою силою, не гідний звання самурая. Не говорячи вже про необхідність вивчення наук, воїн повинен використати дозвілля для вправляння в поезії й осягненні чайної церемонії.

Біля свого будинку самурай може спорудити невеличкий чайний павільйон, в якому належить використати нові картини - какемоно, сучасні скромні чашки та налакований керамічний чайник.

Кодекс честі рекомендував: "Бусидо - шлях воїна - означає смерть. Коли для обирання є два шляхи, обирай той, який веде до смерті. Не розмірковуй! Спрямуй думку на шлях, який ти обрав, і йди. Мимоволі виникає запитання: "Чому я повинен померти, коли це невигідно? Чому я повинен заплатити життям за ніщо?" Це звичайні розмірковування самозакоханих людей. Коли належить зробити вибір, не дозволяй думкам про вигоду коливати твій розум. Бери до уваги, що всі ми прагнемо краще жити, ніж померти, ця перевага визначає і наше обрання. Думай про безчестя, яке очікує тебе, коли ти, прагнучи вигоди, раптом помилишся. Подумай про негідну долю людини, яка не досягла своєї мети і продовжує жити. Коли ти зазнав фіаско у своїх намірах і розплачуєшся за свою неоглядність смертю, отже, твоє життя проведене марно; але пам'ятай, що твоя смерть не принизила твою гідність. Смерть не збезчещує".

Сепуку

Апофеозом самурайської філософії гідності є звичай сепуку - ритуального вбивства шляхом розпорювання шлунка. Феномен ритуальних самовбивств виник дуже давно: близько двох тисячоліть тому подібні язичеські обряди практикувалися не тільки на Японських чи Курильських островах, а й у Маньчжурії і Монголії. Давні предки самураїв вели тривалі і жорстокі війни з племенами айну, які населяли в ті часи Японські острови, і не тільки запозичили у них сам кривавий звичай, а й генетично всотали його войовничий дух. Спочатку ритуальний обряд практикували тільки в одному значенні - як самогубство, вчинене за власним бажанням. Цей ритуал був відомий уже на початку І тис. н. е. І тільки багато віків потому виникає і стає традиційним схожий ритуал, який здійснюється за наказом. Історично самогубство за власним бажанням є старшим своїх аналогів за наказом принаймні на 10 століть. 1 тільки десь з XVI століття обряд, який здійснюється за наказом вищої влади, широко поширюється у середовищі військової аристократії. Треба пояснити, що для військового стану самураїв такою владою наділялися безпосередні чи вище поставлені в їхній військовій ієрархії начальники - включно до даймьо і сьогуна. Такою самою владою користувався і голова будь-якої самурайської родини стосовно інших ії членів, включаючи родичів, що сукупно проживали, дружину, наложниць, дітей та слуг. І для того, аби позбавити життя когось з недбалих чи таких, що припустилися якоїсь провини домочадців, йому не було потрібно ніякого дозволу з боку начальства: питання про життя і смерть будь-якої людини з його родини цілком належало голові дому. На відміну від причин "добровільно-примусового" характеру самогубства за наказом, причини, через які здійснювався добровільний ухід із життя, були більш різноманітні: через відчай, несправедливість, на знак протесту, на знак солідарності, через якусь трагічну подію чи смерть імператора, іншого поважного самурая тощо. Інакше кажучи, сепуку було універсальним засобом для виходу з будь-якого складного становища в житті самурая.

Його родини або всього клану в цілому. Але і в тому, і в іншому разі життя самурая в його власних очах нічого не було варте і нічого не значило: "Життя - всього лише сон метелика". Траплялося, що доходило до абсурду. Наприклад, збереглося описання інциденту, коли два самураї почали сперечатися поміж собою через те, що їхні мечі випадково зачепили один одного, коли вони проходили вузькою двірцевою сходинкою. Нетривала суперечка завершилася тим, що обидва зробили сепуку. Найпоширенішою формою сепуку для чоловіків було саме розпорювання шлунка, а коли самурай закінчував ритуал, помічник допомагав йому "зберегти обличчя", відрубуючи голову. В цілому самурай міг учинити цей акт тільки з дозволу пана.

З часом сепуку перетворилося на ретельно регламентований ритуал. На випадок, якщо самогубство вчинялося не на полі бою і планувалося заздалегідь, воно здійснювалося при глядачах.

Самурай приймав ванну, одягався в біле кімоно, споживав улюблену їжу, а коли завершував останні приготування, перед ним клали ритуальний короткий меч. Одягнений урочисто, сидячи перед мечем, самурай готувався до останнього дійства у своєму житті і писав свій передсмертний вірш.

Перед проведенням ритуалу майбутній самогубець міг обрати собі помічника (кайсякуніна), котрий, як правило, був його близьким другом або родичем і повинен був відрубати йому голову. Голова відсікалася в той момент, коли самогубець протикав собі живіт за допомогою танто. При цьому кайсякунін міг продемонструвати найвищу майстерність, відрубавши голову таким чином, аби вона повисла на тонесенькій смужці шкіри. Цей удар називався "дакікубі" і вимагав від виконавця високої майстерності. Коли сепуку перейшло з полів битв у судову практику, кайсякунін уже не обов'язково був близьким другом самогубця. Якщо воїн, який зазнав поразки, виявив хоробрість, супротивник міг віддати данину поваги його мужності і виступити для нього в ролі кайсяку.