Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Руська православна церква в політичній системі держави

Однією з найбільш важливих суспільно-політичних сил у Київській Русі була Руська православна церква. У системі держави вона почала відігравати надзвичайно важливу роль, починаючи з прийняття православ'я (988 р.). Особлива її роль у політичному житті визначалася організаційною структурою і відчутним впливом на всі сфери державного життя. Власне церква на Русі була частиною самої державної системи. Вона перебрала окремі державні функції, а, одержавши певну частину судових прав, допомогла виробити норми феодального права.

Київська митрополія посідала особливе місце у структурі Візантійської церкви, оскільки за розмірами переважала патріархат і діяла на території окремої великої держави. Вона була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі.

На чолі церкви від кінця X ст. стояв митрополит київський. Авторитет і влада київських митрополитів визначалися візантійськими "Номоканонами". Останні визнавалися великими київськими князями. Безпосередньо у віданні київського митрополита було право заснування єпископатів. Перші єпископські кафедри засновувалися насамперед у головних центрах "Руської землі", а також в основних форпостах слов'янської колонізації суміжних неслов'янських територій. Єпархії в ХИ-ХШ ст. територіально наближалися до князівств. Іх очолювали єпископи, які присилалися з Візантії та обиралися з руського "чорного" духівництва за згодою митрополита і великого князя. Безпосереднє адміністративне керівництво зосереджувалося в руках владичних намісників, посади яких виникли, як уважають, не пізніше XII ст.

Однією з важливих структур православної церкви були монастирі, появу яких відносять до раннього періоду історії руського християнства. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями та монастирями Русі не ставилася під сумнів ні самими єпископами, ні удільними князями.

Фахівці стверджують, що церковна організація Київської Русі загалом визначалася умовами внутрішнього розвитку (Олексій та Петро Толочки). Взаємодія на Русі світської та церковної влади відбувалася передусім на грунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо в царині сімейного й кримінального права.

Участь церкви в політичному житті Русі реалізовувалася головно не в державно-адміністративних формах, а в особистих ініціативах церковних ієрархів. Одним із головних обов'язків церковної влади, який вона намагалася сумлінно виконувати, була посередницька участь у складних відносинах між руськими князями. Конструктивна роль церкви чудово усвідомлювалася руськими князями, які визнавали авторитет її ієрархів також і у світських справах. Окрім митрополитів, активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками й послами. Іноді навіть за відсутності у місті князя єпископ виконував його функції. Вони мирили протиборчі сторони і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.

Економічне процвітання церкви перебувало у прямій залежності від економічного розвитку всієї країни. Система забезпечення церкви не повторювала яких-небудь іноземних зразків та була пристосована до своїх умов. Тут можна вирізнити два періоди. Від часу виникнення й до кінця XI ст. церква забезпечувалася за допомоги князівської влади, їй належала, згідно з уставом Володимира, десята частина з надходжень до двору князя. Отже, від самого початку церква ставилася в економічну залежність від світської влади. Однак наприкінці XI ст. єпископські кафедри, окремі церкви й монастирі почали ставати власниками землі, тобто одержувати певну економічну самостійність. Соборним церквам і кафедрам належали не лише села, а й цілі міста. Київські князі, щоби привернути на свій бік церкву, дарували їй не лише майно, а й землю. Десятина з часом перетворювалася з частки князівських доходів на особливу данину, яку церкви стали збирати самостійно через своїх чиновників-десятинників.

Інтереси держави й церкви настільки тісно переплелися, що подекуди неможливо розрізнити, де закінчувалася компетенція юрисдикції державної та починалася церковна, і навпаки. Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого князя київського на призначення єпископів, яке він розділяв із митрополитом. Право київських князів на призначення єпископів у різні землі зберігалося аж до 40-х років XIII ст. Деякий час церкві на Русі належала й така важлива функція, як нагляд за системою мір і ваг. Нагляд єпископів за міськими й торговими мірами обумовлювався тим, що вони нестимуть відповідальність у день страшного суду як за людські душі, так і за правильність мір.

Отже, широка участь церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалася тим становищем, яке вона посідала в системі держави. Побоюючись, що в умовах політичної нестабільності й постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові та правові інтереси церкви, духівництво об'єктивно було зацікавлене в забезпеченні державної єдності Русі. Митрополити не визнавали самостійного й незалежного існування окремих руських князівств, а розглядали Русь як єдине ціле. Церква була найпослідовнішою хранителькою загальноруської єдності. За допомоги церковних проповідей, душпастирських послань і закликів до князів вони сприяли утвердженню в народі ідеї національної спільності.