Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Речові права

Правове регулювання майнових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб'єктів, що обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в колективі чи в сім'ї.

Найбільш повну правоздатність мали держава, церква, монастирі й верхівка привілейованого стану - магнати. Вони могли вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належить. Деякі обмеження у правоздатності (розпорядження вислуженими маєтками, заборона ремесла і торгівлі як професії) стосувалися шляхтичів. Міщани могли здійснювати всі види цивільно-правових відносин, за винятком купівлі феодальних маєтків, що оброблялися залежними людьми. Найбільш обмеженими у правоздатності були залежні селяни. Вони не мали права вільно, без дозволу пана розпоряджатися нерухомим майном.

Литовські статути вперше чітко визначили вік, починаючи з якого людина визнавалася повнолітньою: особи чоловічої статі -з 18 років, жіночої - з 15 років за статутом 1566 р. і з 13 років за статутом 1588 р. Однак із досягненням цього віку ще не наступала повна цивільна дієздатність. Особи, нездатні розуміти характеру своїх дій ("дурні", "шалені"), були цілком позбавлені дієздатності, а їхні права захищались опікунами (батьками чи найближчими родичами).

Основу регулювання цивільно-правових відносин становили норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

Речові права

Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об'єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб'єктами права власності були феодали. У ХІУ-ХУ ст. на українських землях ВКЛ право на землю мало також вільне селянство. Право власності вільних селян на землю забезпечувалося звичаєвим правом і визнавалось як феодалами, так і посадовими особами державного апарату.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна звичайно не мав обмежень. Що стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб'єктів і залежали від двох обставин: а) способу набуття прав на майно та б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первинним (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення на підставі давності володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника чи обмежувався умовами надання (привілею чи угоди). Процес юридичного оформлення майнових прав феодалів на землю завершився у ХУ-ХУІ ст. Відтоді підставою законного володіння землею були відповідні правові акти. А основним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законом регламентувалося набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу й застави.

За правовою регламентацією земельні володіння феодалів поділялися на три основні категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користування (держання) на визначений або невизначений термін ("до живота", "до волі господарської"); 3) куплені маєтки. Власники останніх могли розпоряджатися ними без будь-яких обмежень. Розпорядження "отчинами" до середини XVI ст. (1566 р.) було обмеженим без згоди родичів заборонялося продавати більше третини маєтку, родичі мали також пріоритетне право викупити закладений у заставу маєток. Вислуженими маєтками й землями власник мав право розпоряджатися тільки зі згоди князя або пана, від якого було отримано маєток.

Право власності на землю у ВКЛ тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося в тому, що кожний власник мастку чи землі виконував спеціальні повинності, які були притаманні тільки конкретно його маєтку чи землі. З переходом права власності на такий маєток до іншої особи, вона разом із правами набувала й певні обов'язки. Наприклад, шляхтич або міщанин, що купив боярську або селянську землю, був зобов'язаний (якщо не отримував звільнення), нести ті повинності, які відбував його попередник. Навіть духовна особа, яка придбала шляхетський маєток, зобов'язана була нести за нього військову службу.

Правовий статус володіння, для позначення якого вживався термін "держання", суттєво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитись у власність, наприклад, у разі володіння нерухомим майном більш як десять років. Маєток могли передати у пожиттєве володіння шляхтичеві, іноді ще його дітям. Могли віддати й на більш короткий, визначений або й невизначений час - "до волі й ласки" господаря чи іншого пана. Володілець маєтку ним користувався й одержував із нього прибутки, однак без дозволу власника не міг вільно ним розпоряджатися.

Володіння, як і власність, підлягало судовому захисту. Володілець землі, що протягом трьох років жив із цієї землі, міг пред'явити позов навіть проти власника, якщо той без судового рішення, самовільно зібрав урожай чи завдав інших збитків. Захисту права володіння служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна - три роки, для нерухомого - десять років. Терміни позовної давності не застосовувались у витребуванні майна, яке перебувало під заставою чи в тимчасовому користуванні володільця на визначений або невизначений термін ("до волі й ласки").

Застава нерухомого майна здійснювалась у двох формах. Перша - передання закладеного маєтку разом із залежними людьми кредиторові. Останній міг передати свої права іншим особам. Друга - іпотека, тобто застава у формі запису боргів щодо маєтку в судових книгах, без передання його кредиторові. Рухомі речі могли передаватися в заставу без письмового засвідчення посадових осіб. У випадку, коли заставник не викуповував у зазначений в угоді термін своєї речі, можливі були два варіанти: або заставоутримувач (якщо це було заздалегідь зазначено в угоді) набував її у свою власність, або ж він зобов'язаний був продати закладену річ, з отриманої суми відняти свій борг, а залишок вручити заставникові. Нерухоме майно, що передавалося кредиторові в заставу, не переходило у його власність і після закінчення терміну давності. Однак, якщо в угоді про позику й заставу був термін платежу, то невикуплений закладений маєток переходив у власність заставоутримувача. Останній мав також пріоритетне право на першочергове задоволення своїх вимог із закладеного майна боржника порівняно з іншими кредиторами.

Сервітути як унормоване право користування чужими речами були добре відомі цивільно-правовому регулюванню того часу. Мешканці українських сіл і міст користувалися правом входу в чужі ліси за дровами та будівельним матеріалом для власного будівництва, випасу худоби, утримання бджолиних пасік (бортей), збору грибів і ягід у чужих лісах. Сервітути передбачали також право проходу і проїзду через чужі землі. Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак у ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.