Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Опікунське право

Регулювало і закріпляло особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинних зв'язків, опіки, усиновлення та прийняття інших осіб у сім'ю.

Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини як підготовча дія не мали ніяких правових наслідків. Правові наслідки наставали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов'язана була виплатити обумовлену угодою недотримку як відшкодування витрат із підготовки до шлюбу. Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було раніше видати заміж старшу, а потім наступну по ній за віком.

Після сватання і заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Литовських статутах. Головною частиною такого договору були майнові відносини. У ньому визначалися посаг нареченої та вено (віно), що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпечення її посагу.

Для визнання шлюбу укладеним (його громадянського утвердження) необхідно було виконати визначені обряди (зіграти весілля). Церквою та державою вводилася вимога церковного вінчання, але в литовсько-руський період вінчання у церкві ще не було обов'язковим.

Шлюб могли брати особи, які досягли визначеного віку (статут 1566 р. шлюбний вік для дівчини встановив із 15, а для юнаків - із 18 років), не перебували в іншому шлюбі та в близькій спорідненості між собою. Перешкодою для взяття шлюбу могло бути різне віросповідання. Так, жінкам-християнкам заборонялось одружуватися з мусульманами та іудеями. Заборонялося також одружуватись особам, які раніше вже перебували у трьох шлюбах.

Укладення шлюбу повинно було відбуватися за згоди молодих і за згоди їхніх батьків або інших близьких родичів. У випадку смерті батьків і незгоди рідних видати дівчину заміж вона могла одержати дозвіл на шлюб від посадових осіб. Особиста згода на шлюб нареченого й нареченої мали значення лише в тому випадку, коли вони були матеріально забезпечені та перебували у зрілому віці. Найчастіше ця згода була тільки формальністю.

Майнові відносини подружжя залежали передовсім від того, яке майно кожний із них вносив, коли брав шлюб, тому що посаг дружини, хоча й переходив у спільну власність сім'ї, забезпечувався нерухомим майном чоловіка. У разі припинення шлюбу посаг підлягав поверненню дружині, а в окремих випадках - близьким родичам дружини. Якщо чоловік був значно біднішим від дружини і приходив у Дім дружини, то його права розпоряджатися майном були обмежені. Але й у цьому випадку чоловік уважався главою сім'ї та був зобов'язаний виконувати всі повинності, покладені на маєток (господарство). Діти в сім'ї (навіть дорослі) зобов'язані були коритися батькам. За життя батьків майнові права дітей у сім'ї були обмеженими. Визнавалися тільки їхні права на майно, набуте ними особистою службою на стороні або отримане в дарунок чи у спадщину. Частку дітей у загальному майні сім'ї не було чітко визначено, хоч і не заперечувалося їхнє право на це майно. Батьки могли зі своєї доброї волі виділити дітям певне майно, але примусового виділу діти не мали права домагатися.

Характер майнових відносин чоловіків визначався залежно від того, було це майно загальним чи роздільним. Правом однаковою мірою забезпечувалися майнові права чоловіків як на роздільне, так і на загальне майно. Забезпеченню права роздільної власності служили й норми опікунського права.

Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Міщани запис про розірвання шлюбу робили в міському магістраті. Оформлення розлучення серед селян могло здійснюватися церквою, посадовими особами місцевої адміністрації або самим феодалом. Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин: а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеню кровної спорідненості; в) учинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) тяжка хвороба тощо. Шлюб припинявся також у випадках оголошення особи вигнанцем, відходу одного з подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився, мав право одружитися вдруге.

Опікунське право

Було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний Він мав виконувати всі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, аніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна припинялися до настання повноліття.

Отже, правове регулювання цивільно-правових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб'єктів обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в суспільстві чи в сім'ї. Основу регулювання цивільно-правових відносин складали норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) і зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.