Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Спадкове право

Закон передбачав неоднакову правоздатність суб'єктів у зобов'язаннях. Більш широкою вона була для шляхти, обмеженою - для залежних і напіввільних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди свого пана укладати угоди про землю, бути поручителем у зобов'язаннях, що перевищували 4 копи грошей (одна копа = 60 грошей). У випадку невиконання зобов'язання просту вільну людину могли видати кредиторові для відпрацювання боргу. Крім того, закабалення простої вільної людини феодалом допускалося й за заздалегідь укладеному в письмовій формі зобов'язанню.

Головними підставами для виникнення зобов'язань були угоди й делікти. Крім того, зобов'язання могли виникнути для феодально-залежних людей згідно з волею їхнього пана. Останній міг зобов'язати залежну від себе людину виконати певну роботу або ж передати якесь майно на користь третьої особи. Зобов'язання могли виникнути й на підставі судового рішення.

Зазвичай усі угоди відбувалися в присутності свідків і з дотриманням визначених символічних дій (рукобиття, могорич тощо). Угоди про землю укладалися тільки в письмовій формі. Письмова форма передбачалась і для договорів позики на суму понад 10 коп. грошей.

Припинення зобов'язання наступало у випадку його виконання чи закінчення терміну дії (позовної давності), внаслідок смерті зобов'язаної особи (було досить обмеженим, оскільки борг зобов'язані були відпрацювати діти боржника), а також за неможливості його виконання.

Аналіз зобов'язальних норм права, їхнє місце в системі литовсько-руського цивільного права схиляють до висновку, що для свого часу цей інститут був добре розвинений і на достатньому рівні забезпечував потреби тодішнього суспільства. Закон установлював форму й порядок укладення договорів, терміни позовної давності, черговість стягнень та інші норми зобов'язального права. Докладно було врегульовано договори дарування, обміну й купівлі-продажу маєтків. Чимало положень зобов'язального права регулювалися нормами звичаєвого права або грамотами, що видавалися мешканцям окремих міст чи областей.

Спадкове право

Врегульовувало порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як самостійний інститут земського цивільного права спадкове право виділилося лише в Литовських статутах. Успадковували згідно з законом і заповітом. Згідно із законом, спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавців та їхні нащадки, причому лише ті, що народилися в законному шлюбі, не були оголошені батьком як незаконнонароджені та не позбавлені ним права на спадок. Спадкоємцями другої черги визнавалися брати й сестри спадкодавця. Згодом до спадкоємців було віднесено батьків та інших родичів спадкодавця.

Права жінок успадковувати майно чоловіків і можливість позбавлення дітей спадщини були обмеженими і пов'язувалися з феодальним обов'язком власників маєтків відбувати військову службу і виставляти визначену кількість воїнів від кожного маєтку. Тому коли були брати, то дочки спадкодавців не успадковували нерухомого майна батька, а одержували лише четверту частину його вартості (незалежно від кількості братів і сестер). Материнський маєток вони успадковували в рівних частках із братами. Дружина після смерті чоловіка одержувала частину його майна, але не більше третини, у довічне володіння, а спадкоємцями вважалися діти або родичі чоловіка по чоловічій лінії. Внесений у будинок чоловіка посаг дружини за відсутності дітей у випадку її смерті повертався до її родичів.

Закон установлював коло осіб, які не мали права заповідати. До них належали: неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремлені від батьків, могли заповідати тільки особисто набуте майно), особи, що втратили волю відповідно до рішення суду, ченці, полонені, челядь дворова, психічно хворі (вони могли заповідати своє майно у випадку одужання), вигнанці й позбавлені честі.

Феодально-залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки третину свого рухомого майна, а дві третини зобов'язані були залишити дітям. За відсутності дітей ці дві частки надходили в розпорядження пана. Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинна була перейти до дітей чи інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповіту майна великому князеві литовському.