Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Провина.

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р., не підлягали покаранню за крадіжку Діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 р - після 16 років.

Провина.

До видання Третього Литовського статуту розмежування між умислом і необережністю у провині не проводилось.

Якщо в діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. У ряді випадків виявлена необережність тягла за собою не кримінальну відповідальність, а зобов'язання виплатити годовщину (компенсацію за смерть) сім'ї убитого.

Для правильного визначення провини суд зобов'язаний був установлювати причиновий зв'язок між дією винної особи та результатом, що настав. Наприклад, особа вважалася винною у вбивстві в тому випадку, якщо потерпілий помер від ран через нетривалий час. Але якщо потерпілий протягом 24 днів після побоїв ходив "по корчмах і гостях", а потім помер, хоча б і від тих ран, то підсудний вважався винним тільки в нанесенні ран, але не в убивстві. Так заперечувався причиновий зв'язок між побиттям і смертю.

Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності, виступали необхідна оборона і крайня необхідність. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання.

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності - намір, підготовка до злочину й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так, підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов'язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів. Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочину, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, а треті - як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв'язку зі злочинним результатом (причетність), але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім'ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім'ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено у статуті 1529 р.