Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Основні риси судового процесу

Судочинство на українських землях ВКЛ в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-Руській державі.

Судочинство характеризувалося суворим формалізмом, здійснювалось усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних обрядів. Воно було єдиним як для цивільних, так і для кримінальних справ. Увесь процес мав позовний (звинувачувальний) характер. Сторонам судового процесу надавалися досить широкі процесуальні права. Зокрема, в розгляді кримінальних справ потерпілий мав повноваження на широкі процесуальні дії, спрямовані на пошуки злочинця. Ці дії передбачалися звичаєвим правом і виконувалися здебільшого тоді, коли злочинець переховувався, намагаючись уникнути правосуддя. Позивач на будь-якій стадії процесу міг відмовитися від позову чи звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця. Але стосовно найбільш тяжких злочинів (проти держави й церкви) слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви сторони. Тут виявлялися риси слідчого процесу, тобто практикувалися доноси, застосовувалися катування (до трьох разів, але заборонялося доводити до скалічення допитуваного), дотримувалася таємниця судочинства.

Реальний обсяг прав кожної зі сторін залежав від її станового й майнового становища. Найширшу процесуальну правоздатність мали магнати, і шляхтичі. Обмеженою правоздатністю володіли залежні люди. Не в усіх судах вони самостійно могли вести справи. Узагалі не мали процесуальної правоздатності холопи, челядь, невільники та бранці. Представниками сторін у суді могли виступати професійні адвокати (за Статутом 1529 р.- "прокуратори"). Ними могли бути тільки ті зі шляхтичів, які знали місцеве право.

Особливістю судового процесу тієї доби було те, що на всіх етапах його розвитку в Литовсько-Руській державі у ньому вагому роль завжди відігравало українське звичаєве ("копне") право. Правові звичаї у судовому процесі, що зберігали своє значення й після появи Литовських статутів, виявляли себе так.

Потерпілий у разі заподіяння йому шкоди, за звичаєвим правом (і за Литовським Статутом) повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а згодом - до суду і записати про злочин у судову книгу. Таке оголошення про злочин називалося "поволанням". Ним визнавався факт злочину, а також накладався обов'язок на жителів робити все можливе для викриття злочинця. Поволанням усі закликалися до збирання доказів у цій справі. За відсутності такого оголошення суд піддавав сумніву сам факт злочину. Отже, потерпілий мусив сам робити мірою можливості все необхідне для викриття злочинця.

Після поволання або й одночасно з ним потерпілий розпитував усіх, що кому відомо про злочин. Якщо це опитування не давало бажаних результатів, то вдавалися до "прослуху". За допомоги останнього потерпілий сподівався дістати будь-яку звістку, завдяки якій пощастило би знайти злочинця.

Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, відбувалося "личкування" або "лицовання", тобто позначення краденого як "лиця". Крім коней, худоби, в Україні "личкували" також і птицю (різали лапки), і "лице", або "личко", передавали, потім - возному (особи державної адміністрації, виконавці публічно-правових процедур, які стежили за дотриманням у судочинстві норм звичаєвого та писаного права) для збереження до суду. У народі поширеним був звичай "личкувати" до суду злочинців, упійманих на аморальних учинках.

Потерпілий або його рідня мали право переслідувати й викривати злочинця насамперед у кримінальних справах. Тут ми ознайомимося з давньоруськими "зводом" і "гонінням сліду". Якщо упійманий із краденими речами не визнавав себе винним, а заявляв, що речі він купив, його вели на звід - очну ставку з тим, від кого він одержав річ, опитували "де він се взяв і на кого посилається". Так тривало доти, доки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього взялася крадена річ. Він і визнавався винним.

Наступний елемент процесу - гоніння, або виведення сліду. Він полягав у тому, що з виявленням такого сліду, який свідчив про втечу злодія в певному напрямку, потерпілий відразу збирав із найближчих сусідів "гарячу копу", яка в разі виявлення злочинця на зрячому, судила Його або ж починала переслідування злочинця в напрямку сліду, що зберігся. Коли слід приводив до певного села, викликала його мешканців і вимагала відведення сліду, тобто доказу, що слід закінчується не тут, а йде далі. Копа йшла далі, якщо громада доводила непричетність до справи. Там, де слід не могли відвести, копа виносила вирок. Ті, хто Не відвів сліду, вважалися за "шкідників" і сплачували за завданий збиток ціну вкраденого. Слідчі дії здійснювалися також і на звичайній копі. З метою виявлення злочинця вона могла збиратися три рази. Отже, характерною рисою копного судочинства стало поєднання в одній особі судових і слідчих органів. Копне право не дотримувалося характерного для феодалізму станового поділу суспільства, тому в деяких актах копного суду шляхтич, боярин і простий селянин виступали як рівноправні суб'єкти процесуальних правовідносин.

Виклик відповідача до суду називався "погонею", "погоном". У Першому Литовському статуті ці терміни було юридично закріплено. Відповідач закликався до явки на суд іменем уряду. Як позов, так і погон записувалися в судові книги і вручалися відповідачеві через вижа (возного). "Позваного" викликали до трьох разів. Нез'явлення до суду без причин призводило до його програшу у справі.

Існував також звичай "видачки", тобто закладу, що скріплював договір про явку до суду. Символом здійснення "видачки" було підкидання вгору шапок. З "видачкою" сторони не лише чітко визначали предмет спору і термін з'явлення до суду, а й домовлялися про розмір закладної суми, що передавалася сторонами в руки присутніх під час укладання договору осіб. Наслідки були такими: сторона, що не з'явилася до суду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони; якщо з'являлись обидві сторони, відбувався суд і сторона, що програвала процес, позбавлялася свого закладу на користь судової влади.

У судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги доказів. Серед останніх найважливішими були: власне визнання (дане не під примусом); документальні свідчення (особливо з поширенням писаного права та шляхетських привілеїв, коли змінився сам характер правової процедури - перевага надавалася письмовій фіксації, а не усному свідченню); речові докази (найважливішими були передовсім у кримінальних справах) і свідки.

Свідками могли бути лише християни з доброю репутацією. Помітну роль у процесі відігравали офіційні свідки. Виж (возний) виступали свідками правової процедури, здійснювали перевірку та установлення фактів і забезпечували докази. Певне процесуальне навантаження несли й інші свідки - соки (збирали докази правопорушення), їздоки (у XV - першій половині XVI ст. були уповноваженими спільною довірою сторін або звичаєм свідками права у сфері поземельних розмежувань), діцькі (виконавці судової процедури), і люди добрі. Останні, на думку дослідників (В. Поліщук), у площині публічно-правової процедури були передусім правовою стороною, яка своєю присутністю констатувала чинність кожної конкретної процесуальної дії.

Одним із найважливіших доказів у процесі судочинства була присяга. У середньовічному суспільстві присяга вважалася більш ніж переконливим доказом. Нерідко бувало, що присяга вирішувала процес. Сила присяги, на думку дослідників (П. Музиченко, Окс. Мироненко), передовсім полягала в тому, що вона йшла з іменем Бога від совісті та була спрямована до совісті. Тому сторона, яка не була переконана у своїй правоті, намагалася уникнути присягання сама і не допускати присяги супротивника.

У литовсько-руському процесі було також багато звичаїв, використовуваних як способи доказування. Одним із таких способів було "ставлення шапки". Ця процедура полягала в тому, що позивач, коли хотів зробити важливе посилання на своїх свідків, ставив перед суддею свою шапку. Звинувачений, якщо погоджувався вислухати й визнати їх свідоцтва, ставив і свою шапку - "шапку протиставити". Якщо одна зі сторін відмовлялася від приставлення шапки, це вважалося одним із головних доказів її вини, і вона програвала справу. Іноді шапка ставилася або протиставлялася під певну суму застави, найчастіше тієї, що гарантувала правдивість показань. "Ставлення шапки" символізувало заклад "голови", тобто життя. Бувало, що обидві сторони заставлялися головою за справедливість своїх слів "під утратою горла". Тому ця процесуальна процедура мала силу і значення найсильнішого, "зупольнозо" доказу й могла заміняти всі інші юридично обґрунтовані докази. Звичай "ставити шапку" вживався в усіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого суду - панів-ради і великого князя.

Близькою до "ставлення шапки" була "викидщина". Одна зі сторін, бажаючи переконати суд у своїй правоті, заперечуючи той чи інший факт, декларувала суму грошей або пропонувала ушкодити собі здоров'я, якщо вона виявиться неправою. "Викидщина", виражена у грошах чи в речах, йшла на користь урядові, адміністрації або суду.

Певні особливості мав процес у пореформеному суді. Зокрема, розгляд справи у гродському суді міг розпочинатися відразу ж після доправлення туди злочинця, захопленого на місці злочину або затриманого протягом 24 годин од моменту вчинення злочину. Якщо ж за цей час злочинця не затримали або він встиг сховатись у себе вдома, то тоді його вже слід було викликати в суд позовом, повісткою, але не пізніше ніж через тиждень. У справах про самовільне захоплення маєтків цей термін міг бути подовжений до 10 тижнів. У випадку пропуску позивачем цих термінів порушити справу за звинуваченням осілого шляхтича можна було вже не у гродському, а тільки в земському суді.

Судочинство в підкоморському суді мало свою особливість: справа розглядалася безпосередньо на місці спірних меж землеволодінь. Підкоморій заслуховував пояснення сторін, опитував сусідів, знайомився з письмовими та іншими доказами. Постановляючи рішення, підкоморій указував на місцевості межі землеволодіння і встановлював межові знаки. У випадку виникнення суперечки з приводу межі землеволодінь, розташованих у різних повітах, для її вирішення повинні були з'їжджатися підкоморії цих повітів і спільно вирішувати справу. У разі недосягнення ними згоди кожний із підкоморіїв складав свій проект рішення, і справа направлялася на розгляд до головного суду. Туди ж могли подаватись і скарги сторін на рішення підкоморського суду.

Отже, судочинство на українських землях ВКЛ в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-Руській державі. Процес характеризувався суворим формалізмом, здійснювався усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних обрядів. Був єдиним як для цивільних, так і для кримінальних справ. Мав позовний (звинувачувальний) характер. Сторонам судового процесу надавалися досить широкі процесуальні права. Реальний обсяг прав кожної зі сторін залежав від її станового й майнового становища. Представниками сторін у суді могли виступати професійні адвокати (за статутом 1529 р.- "прокуратори"). У ході судового процесу сторони доводили свою правоту за допомоги доказів: власне визнання; документальні свідчення; речові докази, присяга і свідки. На всіх етапах розвитку судового процесу в Литовсько-Руській державі значну роль відігравало українське звичаєве (копне) право. Правові звичаї у судовому процесі зберігали своє значення й після появи Литовських статутів.