Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Особливості правового регулювання в українському середньовічному місті

Міське право (право міського самоврядування, або магдебурзьке), початки якого на західноукраїнських теренах сягали першої половини XIV ст., почало швидко поширюватися і в литовсько-руських землях після першої унії Польщі з Литвою (1385 р.). Його поширення сприяло тому, що від XV ст. мешканці міст виокремлювалися в особливий стан, за яким закріпився термін "міщани". Як уже згадувалося, в усіх містах, де міщани одержали грамоти на магдебурзьке право, вони звільнялися від влади і суду воєвод, старост та інших посадових осіб державного управління; не повинні були відповідати перед ними, хоч би хто і за що на них скаржився. Жителі міст звільнялися від обов'язку нести військову повинність, з'являтися на посполите рушення. Вони зобов'язувалися лише постачати обоз для війська. У містах улаштовувався власний суд. Владні повноваження щодо міщан передавалися в руки міського війта, бурмистрів, радців (радників) і лавників (засідателів). Проте, виокремившись у відособлені міські корпорації та отримавши грамоти на магдебурзьке право, українські міщани, на думку окремих учених, і надалі керувалися у повсякденному житті місцевим звичаєвим правом (Ю. Гошко).

Джерела магдебурзького права міст Східної Європи походили з німецьких земель. Основою для побудови громадського і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства в середньовічній Німеччині, а згодом і в містах Польщі й Литви було декілька збірників правових норм - "Саксонське дзеркало", "Вейхбільд", "Ландрехт". Усі вони були укладені впродовж ХШ - початку XIV ст. Найсприятливішим для розповсюдження магдебурзького права в українських містах було XVI ст. У 1506 р. вийшов статут Наського, в якому містився латинський переклад "Ландрехта" й "Вейхбільда". У 1531 р. з'явилося судове керівництво Іоана Тухолінського, що містило головні норми цивільного й процесуального права. У 1535 р. вийшла тритомна праця Миколая Яскера (фактично - польський переклад згаданих "Вейхбільда", "Ландрехта"). Від 1558 р. друкувалися праці Бартоломея Гроіцького з магдебурзького права, а 1581 р.- дві великі праці Павла Щербина. Найбільше уваги у збірниках магдебурзького права було приділено врегулюванню кримінально-правових відносин. Під злочинами розуміли діяння, що характеризувалися такими ознаками, як протиправність, суспільна небезпека, караність, шкода. "Саксонське дзеркало" усі злочини поділяло на два види: 1) публічні, за вчинення яких передбачалось покарання у вигляді смертної кари чи каліцтва; 2) приватні - особа могла бути покарана завданням легких тілесних ушкоджень чи сплатою певної грошової суми потерпілому й суду.

Серед публічних злочинів чільне місце посідали делікти проти віри та релігії: богохульство, єретицтво, чаклунство. За вчинення подібних злочинів передбачалася смертна кара через спалення. Магдебурзьке право вирізняло злочини проти життя: убивство, розбій, убивство матерями новонароджених дітей, самогубство. Б. Троїцький вирізняв три види вбивств: убивство з корисливих мотивів, убивство з ненависті, вбивство в стані необхідної оборони, випадкове вбивство. За "Саксонським дзеркалом", умисне вбивство каралося смертною карою через відрубанім голови, поєднане з відрубанням руки.

Злочини проти здоров'я поділялися на ушкодження та побої. Магдебурзьке право розрізняло тяжкі та легкі ушкодження. До першої групи належали умисні тяжкі тілесні ушкодження - покалічення, що спричиняли втрату органів, порушення їхніх функцій, душевну хворобу чи інший розлад здоров'я, непомітний для людського ока, а до другої - кровотечі, гулі, синці. М. Яскер легкі покалічення поділяв на два види: неглибокі, що не охоплювали великої частини тіла, й такі, що займали значну його поверхню. Побоями вважали завдання ударів, що не спричиняли глибоких чи кривавих ран. Побиття дитини (навіть не рідної) не було кримінально караним, якщо звинувачений довів, що вчинок пов'язаний з проступком дитини.

Тогочасне законодавство велику увагу приділяло злочинам проти власності, які об'єднувалися під назвою "крадіжка". З XIII ст., крім крадіжки (таємне заволодіння чужою річчю), почали вирізняти грабунок (відкрите привласнення чужої речі), розбій (грабіж із застосуванням насильства).

Розглядаючи справи за звинуваченням у крадіжці, для визначення виду покарання брали до уваги таке: злочин було вчинено з примусу, чи з власної волі, уперше чи повторно; вартість викраденого; добровільне зізнання й розкаяння у вчиненому; групою осіб за попередньою змовою чи одноособово. Неповнолітні особи у віці до 14 років та особи, які вчинили дрібну крадіжку через голод, звільнялися від кримінальної відповідальності.

Магдебурзьке право значну увагу приділяло захисту людської честі й свободи та норм моралі. Зокрема, дозволяло вчиняти самосуд чоловікам, якщо вони заставали дружину на місці зради,- тоді коханця можна було "поранити чи навіть убити". Особливо гостро мали каратися випадки співжиття без одруження: як чоловіків, так і жінок - "горлом карати".

З царини цивільно-правових відносин у збірниках магдебурзького права було добре врегульовано інститути власності, зобов'язального та спадкового права. Згідно з магдебурзьким правом, якщо після смерті батька залишалася сама мати, то вона мусила просити уряд про призначення опікунів для своїх дітей. А коли цього не робила, то після смерті дітей не мала права домагатися того майна, що їм припало як спадок від батька. Опікунство для дітей треба було просити у владних органах, а затверджував його вже суд. Сироти без опікунів не мали права вчиняти будь-які цивільно-правові дії. Право на спадщину, згідно з нормами магдебурзького права, мала вся сім'я.