Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Адміністративно-політичний статус Слобідської України

Адміністративно-політичний статус Слобідської України (Слобожанщини) у межах Російської держави вирізнявся певною своєрідністю укладу. Це пояснювалося особливостями освоєння вільних земель Слобожанщини, колонізація якої здійснювалася від середини XVII ст. під охороною московських військових укріплень як українцями, так і росіянами. Останні від самого початку заселення Слобожанщини становили значний відсоток її населення як "службово-ратні люди" (пушкарі, стрільці, засічні сторожі, "діти боярські"). "Служилі люди" з росіян (їх іще називали однодворцями) будували й заселяли спільно з українцями оборонні "лінії", що зводилися царським урядом для захисту південно-східних земель від нападів кримських татар. Найбільше росіян у Слобожанщині проживало в її східній частині та в Харкові. З часом із цих людей формувалось ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнювалося новими переселенцями з Росії та слугувало опорою імперської політики в краї.

Українське заселення Слобожанщини стало результатом соціального протесту проти кріпосницько-панщизняних порядків, що мали місце на тодішніх українських землях у складі Речі Посполитої. До Слобожанщини переселялися представники всіх соціальних прошарків українського суспільства: приходили козаки, міщани, селяни й духовенство. У підданство Російської держави вступало тоді чимало українських повстанських загонів разом зі своїми отаманами. Наприклад, 1638 р. прийшло до Бєлгорода разом із Я. Остряницею одразу 865 осіб із сім'ями та господарством (Д. Багалій). Окрім господарського освоєння необжитих земель, на українських поселенців покладалася функція захисту від татарської експансії. Усе це в підсумку обумовило певні особливості в адміністративно-територіальному устрої Слобожанщини, який на середину XVII ст. набув форм козацько-старшинського управління, в загальних питаннях підпорядкованого бєлгородському воєводі, а через нього -Бєлгородському столу Розрядного приказу в Москві. Військову службу тут несли виборні (рангові, реєстрові) козаки, а утримання козацького війська покладалося на сім'ї підпомічників (не виставляли козаків на службу).

У другій половині XVII ст. царський уряд сформував слобідські козацькі полки: Острогозький (1652-1658 рр.), Сумський (1652-1658), Охтирський (1655-1658 рр.), Харківський (1659-1660 рр.) та Балаклійський (1669-1670 рр.). Останній проіснував лише сім років: 1677 р. його приєднали до Харківського полку. Своєю чергою, з Харківського виокремився Ізюмський полк (1685 р.). З утворенням слобідських козацьких полків у регіоні виникли й полкові канцелярії. До компетенції останніх входили військові, адміністративно-господарські, фінансові та судові справи на території полку. Правовою основою існування козацьких полків у Слобожанщині стало надання їм московськими царями жалуваних грамот, документів, де обумовлювалося надання адміністративного козацького укладу та право вільної займанщини земель. Останнє вважають головним привілеєм слобожан, бо на ньому ґрунтувалося все право земельної власності у Слобідській Україні (Ц. кагал Ні). Отож, на кінець XVII ст. Слобожанщина поділялася на п'ять козацьких полків, що становили військові та адміністративно-територіальні одиниці.

На чолі полкового уряду стояли полковник і полкова старшина. Слобідський козацький полковник зосереджував у своїх руках величезні повноваження у військових та адміністративних справах полку. Він затверджував судові постанови у кримінальних і цивільних справах, роздавав козакам вільні землі та мав пріоритетне право займанщини для себе вільних земель. Видавав універсали за власним підписом і печаткою. Особливістю устрою Слобожанщини, на відміну від Гетьманщини, було те, що полковника й старшину обирала на пожиттєво саме старшина, а не все товариство. Це фактично привело до встановлення у Слобідській Україні звичаю певної спадковості полковництва в тому самому роді. Причини цього явища криються в особливих умовах заселення краю: полковники були переважно осадниками та провідниками переселенських груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і фактичну владу як посередники між населенням і царським урядом, тож цей авторитет переходив на їхніх нащадків. У діяльність полкового управління царські воєводи в містах звичайно не втручалися. Однак кандидатури на посади полковників обов'язково погоджувалися з б і л горо де ь ким воєводою.

До складу полкової старшини входили шість осіб: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Другою після полковника особою в полку був обозний, який відав полковою артилерією та обороною, порядкував справами ради старшини (полкової ради) і заступав полковника без права видання універсалів. Суддя відав судовими цивільними справами у полковій ратуші. Полкові писарі були секретарями в ратуші - один у військових, а другий у цивільних справах. Осавул був помічником полковника у суто військових справах. Хорунжий відав полковою музикою та оберігав корогву. Уся полкова старшина збиралася для військових справ на очолювану полковником раду старшини (полкову раду), в якій усі старшини мали по одному голосу, а полковник - два.

В адміністративно-територіальному аспекті кожен полк поділявся на сотні з центром у містечку, де перебувало правління й проживала сотенна старшина на чолі з сотником. Сотника обирала полкова старшина, а він сам уже добирав собі сотенну старшину - отамана, осавула, писаря та хорунжого. Владі сотника підпорядковувалося населення сіл. У сотенній управі (ратуші) отаман, суддя й писарі порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотникові у військових справах.

Політика поступової ліквідації прав і вольностей слобідських козацьких полків у сфері місцевої адміністрації, суду та поліції проводилася практично протягом усього періоду їх існування. Однак активізація цих процесів припала на період формування абсолютистської монархії в Росії. Приміром, уже 1719 р. всі судові та кримінальні справи Слобожанщини було вилучено з компетенції полковників і передано у відання бєлгородської канцелярії Київської губернії. Відтоді полковників і сотників у слобідські козацькі полки затверджували або взагалі призначали царські урядовці. У лютому 1723 р. було оголошено царський указ про обов'язкове призначення росіян на посади полковників слобідських полків.

З метою подальшого обмеження наявних форм військового та адміністративно-територіального устрою, а в підсумку - і повної його ліквідації царський уряд створив свої адміністративні установи. Зокрема, було створено Комісію по слобідських полках (1763 р.) на чолі із секундант-майором Є. Щербині ним, на яку покладалося завдання підготовки цілковитої ліквідації полкового устрою на Слобожанщині. Це було зроблено з утворенням Слобідсько-Української губернії (липень 1765 р.) із центром у Харкові. Відтоді більшість заможних козаків переводилась у гусари, а інші - в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини й дворянський статус. Головним виконавчим органом краю стала губернська канцелярія, що відала адміністративно-господарськими, фінансовими, судовими та військовими справами. Замість полкових канцелярій запроваджувались провінційні канцелярії (існували до 1787 р.) з переважно адміністративно-поліційними функціями. А з утворенням адміністративного інституту повітового (городового) воєводи (М Єрошкін) і комісарських правлінь як дрібніших органів поліції та суду відбулась остаточна ліквідація наявних будь-коли відмінностей в організації адміністративної та судово-поліційної діяльності на цих землях.