Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Джерела права України-Гетьманщини

Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп: 1) звичаєве право, 2) система "попередніх прав", 3) акти української (гетьманської) автономної влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативні акти церковного права

Звичаєве право

Серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне місце. Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні з законом (у разі їх порушення - обов'язкового покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі та встановлювались у сфері козацтва, в науці дістали назву "козацького права".

Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без винятку верстви населення, впливали на становлення прав та обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в адміністративну, кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького звичаєвого права

У період Гетьманщини в Україні існувало також церковне звичаєве право (О. Гуржій). Його норми регулювали правила поведінки, які не набули законодавчого затвердження в "офіційних" церковних збірниках, але яких обов'язково дотримувались у житті люди, побоюючись "кари й гніву Господнього". Норми церковного звичаєвого права фактично ставали законом у вирішенні таких церковно-практичних питань, як загальноприйнята тодішня поведінка в церкві під час богослужіння, займанщина (довільне займання земель), застосовуване монастирем "звикле послушенство" підданих духовним феодалам, повага до влади ("вся влада від Бога") тощо. Ці норми впродовж тривалого часу підтримували лише "звички", що мали важливе значення в церковно-юридичній практиці. На жаль, науці невідоме докладне зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

У першій половині XVIII ст. з еволюцією суспільних відносин на українських землях відбувався, процес зменшення значимості звичаєвого права, витручення його норм писаними законами російського (на Правобережжі - польсько-литовського) законодавства. Так, у козацькій Україні поступово зникала форма виборності "за звичаєм" на вищі та середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах (уряди почали переходити у "спадщину" від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським царем). Дедалі частіше з посиланням на положення Литовського статуту порушувалися права селян, міщан, родових козаків і цілих громад на володіння землею чи "вільними" степами, лісами, озерами. Проте вітчизняні вчені (А. Ткач, а нещодавно - Ю. Гошко) на підставі архівних матеріалів незаперечно доводять, що норми звичаєвого права в Україні, зокрема у врегулюванні цивільно-правових відносин, застосовувались і в другій половині XVIII, і навіть у XIX ст. На думку дослідників (С. Шелухін), за звичаєвим правом у Наддніпрянській Україні позаминулого століття жило 90% українців.

"Попередні права".

Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і функціонуючих нормативних актів права попереднього державного періоду: Литовський статут 1588 року, збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", "Порядок прав гражданських" тощо. Деякий час на них майже не посилалися, тому вони фактично не діяли. Проте в судових процесах другої половини XVII-XVIII ст. (і навіть пізніше) на ці джерела дедалі частіше почали посилатись у вирішенні багатьох життєво важливих питань, навіть безпосередньо брали до уваги їхні положення. Поступово вони визначились як обов'язкові в більшості офіційних документів. Законність таких джерел права неодноразово підтверджувалася універсалами українських гетьманів.

Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш досконалий у правничій площині й технічно відпрацьований. Старшинська адміністрація прямо пов'язувала цей звід нормативних актів із власним "попереднім" правом, зокрема вбачала в ньому витоки з "Руської правди". Крім того, новій генерації українських феодалів імпонувало те, що Статут не так давно був гарантією станових прав навіть православних можновладців у політичних зазіханнях польських магнатів, а також деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. Найчастіше на Литовський статут посилались у розгляді справ на захист приватної власності. Відповідно до норм статуту притягалися до відповідальності особи, які зчинили напади на чужі маєтки, побої, пограбування, поранили когось тощо. Одними з принципових статутній положень були, безперечно, норми про позбавлення майна та земель державцем у тих його селян, які переходили до іншого землевласника. Це явище набирало реальної сили з посиленням соціального визиску сільської бідноти, міських низів та рядового козацтва і стало вже досить типовим у першій половині XVIII ст. Литовський статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, менше - на Слобожанщині.

Досить часто в українському судочинстві застосовувалися положення магдебурзького права. Під ним розумілися всі нормативні акти, що стосувалися самоврядування міст. У період Гетьманщини, як і перше, судова практика у магістратських містах базувалася не на використанні німецьких збірок права, а здебільшого на їх переробках у перекладах на польську чи латину. Діяли збірники у польському перекладі Павла Щербича під загальними назвами "Саксон", Бартолемея Троїцького - "Порядок" (складався з восьми невеликих збірок-переробок, "екстрактів", додатків, а також окремих актів переважно цивільно-правового характеру), Самуїла Кушевича - "Право хелмінське (цивільне)". У цих та інших чинних на той час збірниках, що були укладені впродовж 80-х років XVI-середини XVII ст., містилися норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального і процесуального права. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-практиків додатково створили "Короткий покажчик магдебурзького права за книгою "Порядок" і збірник під своєрідною назвою - "Кратко виписано с прав молороссийских книг "Порядка", с артикулов права магдебурского, права цесарского с означением, какое в тех правах за вину положено наказание и казнь на каких именно значит страницах".

Дослідники (О. Гуржій) зазначають, що функціонування магдебурзького права в гетьманській Україні мало свої особливості. Вони полягали в тім, що за своєю ((юрмою і змістом магдебургія на Лівобережжі під впливом місцевих умов, зокрема звичаєвих правових норм, відрізнялася від тієї, що функціонувала у країнах Західної Європи. Основні причини цього: використання в судовій практиці України не оригіналів німецьких збірок, а їх польських чи латинських переробок, в яких положення магдебурзького права були дещо трансформовані порівняно з оригіналами. Зокрема, вони передбачали великі пільги міщанам, правила функціонування міської ради та правосудних органів, заборону приймати до них простолюдців, значне обмеження юридичних прав жінки (наприклад, без заяви або присутності чоловіка чи опікуна її справа не приймалася судом до розгляду, а вона особисто не визнавалася офіційним свідком), позбавлення прав євреїв, залежність винесення вироку від станового статусу звинуваченого тощо.

На характер та обсяг застосування магдебургії на місцях свій відбиток накладали тогочасні політичні й соціальні реалії життя. В Україні, порівняно із Західною Європою, були іншими організація магістратів, рівень самоврядування міст. Це зумовлювало територіальні особливості в застосуванні магдебурзького права в Україні. Найбільше рис виборності мало магдебурзьке право у Гетьманщині, де його нормами, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські, а й полкові суди. На Гетьманщині магістратські суди, усупереч положенням "Саксона" і "Порядка", зосереджувалися не тільки в руках війта і лаві піків. До процесу судочинства залучались інші міські чиновники. Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувалися безпосередньо генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялися апеляції на рішення перших. На Слобожанщині постійний тиск російського законодавства звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права. Від кінця XVIII ст. магдебургія взагалі втратила на українських землях своє значення. Збірники магдебурзького та його різновиду - хелмінського права використовувалися у всіх офіційних і приватних кодифікаціях права України XVIII і XIX ст.

Джерела права автономної (гетьманської) влади.

Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками - з іншого. У цих документах визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, а й фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Статті, попри зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне становище України. Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли всі інші джерела права. Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права, а також права й привілеї класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, організацію козацтва й чиновництва. Невипадково всі кодифікатори використовували договірні статті в систематизації чинних норм і укладанні нових збірників права.

Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської влади та Генеральної військової канцелярії. Акти гетьманської влади видавались у формі універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне місце серед них посідали гетьманські універсали - офіційні акти державної влади України-Гетьманщини, які видавалися віл імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) та містили закони й розпорядження.

За змістом і призначенням універсали поділялися на загальні (стосувались усього населення держави), спеціальні (належали до окремих установ, станів чи груп населення). Прикладами останніх можуть бути універсали гетьмана К. Розумовського від 1752 р. та 20 квітня 1760 р. Першим гетьман установив порядок заснування діяльності (статус) Новгород-Сіверського магістрату, а другим заборонив переселення селян з одного місця на інше без дозволу землевласника. Цим же універсалом установлювалося, що нерухоме майно селян, які залишали свого пана, переставало бути їхньою законною власністю.

Видавалися також земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися надання земель козацькій старшині "на службу" або "за службу", або церквам і монастирям "на молитву"; ствердження права власності на землі, набуті у спосіб купівлі чи спадщини. Вирізнялися також охоронні та імунітети і гетьманські універсали. Вони видавалися особам на охорону їхнього майна чи виводили певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана. Окрему групу становили військові та службові гетьманські універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади, затвердження на цивільні й духовні посади, виступи у похід, сторожову службу тощо).

Близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції. За допомогою перших вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин, наприклад, заборона купцям провадити роз дрібну торгівлю, встановлення порядку розгляду апеляційних справ у Генеральному суді, проведення ревізій полків. В інструкціях визначався порядок заснування й діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових органів, прав та обов'язків чиновників, порядок здійснення рішень вищих органів влади. Прикладом можуть бути інструкції судам гетьманів П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-1763 рр.). Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала права та обов'язки генерального підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження й витрачання коштів гетьманського уряду. Гетьманські листи, грамоти, декрети використовувалися для того, щоби повідомляти про ухвалені найвищою владою законодавчі акти і встановлювати порядок їх уведення в дію; наприклад, листи й декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського 1751 р. про кількість, розквартирування й порядок утримання війська.

Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів. Це були підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і проводилася виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Водночас окремими актами Генеральної військової канцелярії затверджувались і нові загальнообов'язкові відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і розмір податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748 р. вводив контроль над мірами ваги й покарання за порушення чинних правил. Універсалом 1746 р. Генеральна військова канцелярія заборонила військовим урядникам утручатися в справи магістрального суду м. Стародуба.

Що ж до рішень таких органів, як військова рада і рада генеральних старшин, то вони практично вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. ці органи збиралися дуже рідко і лише для виборів гетьмана та інших вищих чиновників або для вирішення питань, що вимагали подальшого затвердження царською владою.

Російське царське законодавство.

Затвердження договірних статей установлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалася. Царські урядовці не втручались у справи української судової організації. Уводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На початку XVIII ст. після "справи Мазепи" в умовах перетворення Росії в абсолютистську монархію та обмеження прав гетьманської влади посилилося втручання імператорської влади у внутрішні справи України. Це здійснювалося як через контроль з боку царських урядовців за діяльністю автономних установ, так і через збільшення кількості нормативних актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України. На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти, статути, установи й положення, зводи й накат, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися "по прежним правам", визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування й орендування.

Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і 1715 pp., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і служивих людей на Лівобережжі й Слобожанщині. У 1738 р. Сенат видав указ про заборону російським поміщикам переховувати у своїх будинках, посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Прикладами інших, чинних в Україні нормативних актів російського законодавства, можуть бути: укази 1714 р. про єдиноспадкування, табель про ранги 1722 р., указ 1783р. про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства 1764 p., царський указ Синоду й Сенату від 10 квітня 1786р. про зміну становища церкви, "жалувана грамота дворянству" 1785 р. Почали застосовуватися генеральний регламент 1720 p., а також адміралтейський, духовний і монастирський регламенти, "устави" про заснування губерній від 1755 р. тощо.

Від другої половини XVIII ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правових інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 pp. на території всієї України, що входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.

Нормативні акти церковного права.

Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент.

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма.

Отже, у період після Хмельниччини в У країні-Гетьманщині склалася досить строката система джерел права. Чинними залишались "давні права", під якими розумілися не якісь конкретні правові акти, а вся колишня (часу Речі Посполитої) правова система. За походженням ці джерела права у Козацько-гетьманській державі можна розділити на декілька видів. Чільне місце серед них належало звичаєвому праву - козацькому і церковному, а також законодавству попереднього польсько-литовського періоду, найголовнішим серед якого був Литовський статут 1588 р. і численні збірки магдебурзького (хелмінського) права. Великого значення у врегулюванні суспільних відносин набули акти автономної влади в Україні. Поступово поширювалося в Україні (спершу в окремих регіонах, а згодом і по всій території) російське царське законодавство. Нарешті, у правовій системі тогочасного українського суспільства вагоме місце належало також джерелам церковного права.