Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Сімейно-шлюбне право

Урегульовувало питання порядку укладення шлюбу та умови його дійсності, правові відносини подружжя, батьків і дітей, опікунів і підопічних, усиновителів і усиновлених.

У Гетьманщині шлюб розумівся у двох значеннях: визначеного в законі й заснованого на добровільній згоді договору між чоловіком і жінкою з метою створення сім'ї та продовження людського роду, і подружнього співжиття. (У тодішній Україні переважала звичаєва форма укладення шлюбу - весілля). Укладенню формального шлюбу передували переговори й угоди між батьками майбутнього подружжя. Угода між батьками ставала дійсною шлюбною угодою тільки після взаємної згоди майбутнього подружжя. Взаємна згода дітей на шлюб вимагала дозволу батьків, а після їх смерті - старших родичів чи опікунів. (Іноді дозвіл на шлюб давала місцева адміністрація). Порушення цієї норми зумовлювало матеріальні санкції, передусім для жінки. її батьки могли позбавити посагу і права спадкування батьківських маєтків. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для хлопців 18 років, для дівчат - 13 років.

Відносини між подружжям мали особистий і майновий характер. Особисті відносини між чоловіком і дружиною основувалися на тому, що з укладенням шлюбу дружина підпадала під владу чоловіка як зверхника сім'ї. Вона запозичувала його прізвище і користувалася пошаною, яка належала його чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті. Майно подружжя ґрунтувалося на правах роздільної власності (майна жінки - посагу й майна чоловіка - віна). Проте, чоловік уважався законним опікуном своєї дружини, відав її посагом та особистим майном, представляв її у суді. За борги, що виникли під час спільного подружжя, однаково відповідали обоє спільним майном. Якщо чоловік не призначав заповітом окремого опікуни, то вдова по його смерті ставала опікункою малолітніх дітей і одержувала право розпоряджатись як своїм майном (посагом), так і чоловіковим (віном), і дитячим майном аж до своєї смерті або до виходу вдруге заміж.

Особисті й майнові відносини між батьками й дітьми регулювалися на основі принципу окремішності. Діти перебували під батьківською владою та на утриманні й вихованні батьків, поки не досягали повноліття й не були батьками виокремлені (сини) чи одружені (дочки). Інститут виділу батьками синів на свій хліб полягав у тому, що батьки, виокремлюючи синів, надавали їм за свого життя частину майна, аби вони створили власну сім'ю, самі себе утримували і жодних претензій на спадщину після їх смерті не мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж ту, що після смерті батьків дістали невиокремлені сини. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до урядових книг разом із письмовим зобов'язанням дітей не вимагати після смерті батьків більше, ніж одержали за життя.

Батьки щодо своїх дітей мали широкі права. (Усиновитель мав таку ж владу над усиновленим, як і рідний батько). Зокрема, невиокремлених синів і дочок батьки в разі необхідної потреби (втрата сімейного майна під час голоду чи іншого лиха) мали право дати у найми або в заставу на службу; батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; майно, набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; діти мали право виступати в суді тільки у справах, доручених батьками; спадщина, яку одержували діти, а також майно, яке вони самостійно набували законним способом, у випадку їх смерті переходило до батьків.

Права дітей (спадщині) в сім'ї залежали значно від легальності народження. Діти, народжені в законному шлюбі, мали всю повноту прав, установлених законом для законно-народжених дітей, інші діти були позбавлені таких прав. З нешлюбних дітей розрізняли дітей, що народились від чоловіка і жінки, які не були пов'язані між собою шлюбом ("бенкарти"), та дітей, народжених від неодружених чоловіка й жінки, проте які згодом укладали шлюб і, крім дітей, прижитих до одруження, народили шлюбних дітей.

Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи з розлученням. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри й моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.