Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Адміністративно-територіальний устрій України

Адміністративно-територіальний устрій України визначався указами й законами російських царів про адміністративно-територіальні зміни. У межах Російської імперії територія України ніколи не становила адміністративної єдності і в різний час поділялася на губернії (генерал-губернаторства), намісництва, повіти, міста, волості, сет.

Уперше губерніальний поділ у Росії впроваджувався ще 1708 р. Тоді вона переділилася на вісім територіально велетенських губерній. Незважаючи на існування полкового устрою, Україна підпала під російський губерніальний поділ. Частина її території належала до Київської губернії, частина (Слобідська Україна) - до Азовської. Оскільки управляти великими губерніями було сутужно, почалися деякі їх реорганізації, що виявили себе в поділі на дому (1710 р.) і провінції (1719 р.). За Катерини II було прийнято Установлення про губернії (1775 р.), що ліквідувало провінції, але збільшувало кількість губерній до 41. Повністю російську систему територіального адміністративного управління Україною впроваджено після ліквідації Гетьманщини, Запорозької Січі та полкового устрою в останні десятиріччя XVIII ст. Тоді на короткий час перейшли до системи намісництв. Було утворено: Катеринославське, а згодом (1795 р.) із частини його земель - Вознесенське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське намісництва на Лівобережжі та Півдні; на Правобережжі - Брацлавське з центром у Вінниці, Подільське з центром у Кам'янці-Подільському та Волинське намісництва. Останнє - спершу з центром в Ізяславі, потім (1795 р.) - у Новограді-Волинському. Намісництва поділялися на округи (згодом - повіти).

З поверненням до губерніального поділу (1796 - початок 1797 в) на території України на місці відповідних намісництв чи їхніх частин створилися губернії. Новоросійська з центром у Катеринославі. Малоросійська з центром у Чернігові, Київська - з центром у Києві, Слобідсько-Українська - з центром у Харкові, Волинська губернія з центром у Новограді-Волинському (з 1804 р.- в Житомирі), Подільська - з центром у Кам'янці-Подільському. Такі утворення, як Брацлавське, Вознесенське, Новгород-Сіверське намісництва, не реорганізовувались, а розформовувались, причому їхні повіти приєднувались до губерній.

Із черговим реформуванням (1802 р.) губерній України Малоросійську було переділено на Чернігівську з центром у Чернігові та Полтавську з центром у Полтаві; Новоросійську - на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську губернії. Останню названо Херсонською (1803 р.) і, відповідно, перенесено її центр. Отже, на початку XIX ст. на нинішній державній території України існувало дев'ять російських губерній: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Українсько-Слобідська (з 1835 р - Харківська). Крім того, частина українських етнічних земель входила до складу Курської, Воронезької губерній, Донської та Кубанської областей.

Губернії об'єднувались у генерал-губернаторства: Київське -у складі Київської, Волинської та Подільської губерній (існувало з 1832 р. до 1914 р.); Чернігівське (з 1764 р. до 1782 р - Малоросійське), що об'єднувало Чернігівську й Полтавську губернії; Харківське - у складі Харківської та Воронезької губерній (існувало до 1856 р.); Новоросійське - у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської (1828 р.) губерній. З піднесенням революційного руху в 1870-х роках створювалися тимчасові генерал-губернаторства - Харківське та Одеське. Тимчасове генерал-губернаторство на чолі з військовим генерал-губернатором під час Першої світової війни існувало також на території Галичини й Буковини (1914-1917 рр.), що були окуповані російськими військами. У перші роки війни воно поділялося на чотири губернії - Львівську, Чернівецьку, Тернопільську та Перемишльську, а з жовтня 1916 р- на Чернівецьку і Тернопільську губернії та Бродівську і Золочівську округи. Адміністрація губернаторства почергово розташовувалася у Бродах, Львові, Києві, Тернополі, Чернівцях.

Неоднакову тривалість існування генерал-губернаторств в Україні дослідники (В.Шандра) пояснюють поступовою зміною ставлення Російської імперії до українських земель, яка (зміна) полягала у відмові розглядати цей регіон як особливу етнонаціональну і політико-адміністративну одиницю держави.

Губернії поділялися на повіти ("уезды"), які в дореформений період були найменшими адміністративно-територіальними одиницями аж до (1837 р.) їх поділу на стани. Центром кожного стану було містечко або заштатне місто. У пореформений період повіти поділялися на міста (окремий статус, прирівняний до губерній, було надано Одесі й Миколаєву) та волості. У кожній волості налічувалося кілька десятків сіл та інших населених пунктів. Максимальна відстань сіл волості від волосного центру не повинна була сягати 12 верст. В утворенні волості враховувався також поділ на церковні парафії (одна чи кілька церковних парафій становили волость). Губернські й повітові центри були містами, тобто належали до міст за урядовою статистикою. Волосні центри були в містечках, а іноді - у великих селах.

Окрім зазначеного адміністративного поділу, територія російської України поділялася також на спеціальні округи: військові, навчальні, судові, залізничні, митні, поштово-телеграфні та ін. їхні межі лише в деяких випадках збігалися з межами губерній. Як стверджують дослідники (С. Макарчук), такий російський поділ України залишався незмінним, за винятком переходу від однієї губернії до іншої окремих повітів, понад століття, аж до розпаду Російської імперії (1917 р.).