Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Судова система

Судово-прокурорські органи є важливою і невід'ємною ланкою державно-політичної системи будь-якої країни. Прийняті в ЗУНР нормативні акти стали організаційно-правовою основою творення власної судової системи й органів прокуратури, відновлення діяльності адвокатури й створення нотаріальної служби.

Правовою основою організації судової системи в ЗУНР став прийнятий УН Радою Закон "Про тимчасову організацію судів і влади судової" (21 листопада 1918 р.). Загалом цей нормативний акт мав на меті встановити замість австрійської судової влади українську, не порушуючи при цьому самої судової організації. У документі підкреслювалося (§ 1), що судочинство в ЗУНР мас здійснюватися на основі законів і розпоряджень колишньої австрійської держави, якщо останні не суперечать українській державності.

Закон проголошував, що всі суди на території колишнього цісарсько-королівського Вищого крайового суду у Львові стають судами Західноукраїнської Народної Республіки і від її імені виконують судочинство (§ 3). Справи колишнього австрійського міністерства судівництва на території ЗУНР переходять до Державного секретаріату судівництва (§ 4). Дотеперішні суди (цісарсько-королівський повітовий суд, цісарсько-королівський вищий крайовий суд) формують систему судових органів ЗУНР і перейменовуються на повітовий, окружний і Вищий суди ЗУНР (§ 6). Як найвища судова інстанція держави, окремим законом, повинен бути утворений Найвищий Державний Суд у Львові (§ 10). Однак, у зв'язку зі втратою столиці держави м. Львова та військовими діями, на місці Найвищого та Вищого судів ЗУНР було утворено (лютий 1919 р.) судові сенати III та II інстанції (М. Кобилецький). Вони, згідно з розпорядженням Державного Секретаріату судівництва, були утворені при Окружному суді в Станіславові. Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівництва, а затверджувала УН Рада або її Виділ. Засідання окремих сенатів проходили раз на місяць (Б. Тищик).

Українська Національна Рада розпорядилася, щоб до прийняття закону про судоустрій і судочинство попередні судді, а значну частину їх становили українці, та весь канцелярський апарат залишилися на своїх місцях. Звільнили тільки тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю (Б. Тищик).

Була розпочата підготовка до реформи судової системи, за якою уся територія держави була поділена на судові округи (всього 12) і судові повіти (всього 130). Населення мало обрати окружних і повітових суддів. Для національних меншин було встановлено квоту. Загальна кількість суддів мала становити 144 чоловіки. Для отримання посади судді тепер необхідно було скласти іспит перед спеціальною комісією (діяли при окружних судах), членів яких призначав Державний секретар судівництва. У пресі неодноразово друкувалася інформація про наявність вільних суддівських посад (М. Кобилецький). Усі судді та працівники судів зобов'язувались скласти присягу на вірність Українській державі.

У зв'язку з "надзвичайними обставинами, спричиненими війною" було внесено зміни у систему судоустрою. Зокрема, тимчасово для розгляду кримінальних справ були утворені (лютий 1919 р.) трибунали першої інстанції (у повітах). Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат судівництва, а затверджувала УН Рада або її Виділ. Дослідники (Б. Тищик) зазначають, що трибунали першої інстанції діяли у складі: 1) одноосібного судді (якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало одного року в'язниці і грошова кара - незалежно від розміру); 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох суддів. Серед інших вимушених змін - скорочення з трьох до двох років "підготовчої суддівської служби" (тобто стажування) і тимчасове (на один рік -у зв'язку з воєнним станом) припинення діяльності суду присяжних. Було прийнято також розпорядження про запровадження у судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо.

Успішно діяли в ЗУНР і органи військової юстиції, організація яких заслуговує на особливу увагу. Структуру військових судів встановлювало розпорядження Державного Секретарства судівництва (16 листопада 1918 p.). Вона складалася з окружного військового суду, обласного військового суду та Найвищого військового трибуналу. Головами Львівського, Тернопільського і Станіславівського обласних військових судів за посадою ставали військові коменданти цих військових областей. Відповідно, головами окружних судів були окружні коменданти.

Розпорядженням Державного Секретаріату (3 грудня 1918 р.) в ЗУНР запроваджувалися польові суди (складалися не менше як із трьох осіб: голови та двох суддів, один з яких виконував функції слідчого, інший - прокурора). Польові суди утворювали при кожній окружній військовій команді. Запровадження польових судів зумовлювалося складною внутрішньою ситуацією в державі й загалом воєнним часом, а їх діяльність поширювалась на військових та цивільних осіб у разі вчинення ними злочинів проти безпеки держави, її цілісності й обороноздатності (на транспорті, зв'язку тощо). Зокрема, у січні 1919 р. було створено польовий суд Начальної команди Галицької Армії та польові суди групи "Північ", "Південь" та "Львів". Після реорганізації армії було утворено польові суди у I, II, 111 корпусах та 12 бригадах. Під час переходу Української Галицької армії на територію Наддніпрянської України були створені військово-польові суди Начальної команди Галицької Армії, польові суди 1, II, III корпусів, польовий суд вишколу Січових Стрільців та польовий суд Етапної області УГА.

Функції звинувачення виконували органи державної прокуратури ЗУНР (Державна прокураторія). Розпорядженням Державного Секретаріату (18 грудня 1918 р.) було створено структуру органів прокуратури (мала бути утворена в судових округах і повітах), найвищу інстанцію якої ("Вища державна прокураторія") мав очолити Генеральний державний прокурор (так і не було обрано). Призначати прокурорів, за поданням Генерального прокурора, повинен був Державний Секретаріат судівництва. Проте реально цього зроблено не було. Натомість, успішно функціонував інститут військової прокуратури. її очолював Генеральний військовий прокурор, у військових областях її функції виконували військові прокурори, а у військових округах - судові офіцери.

Окремим розпорядженням Державного Секретаріату судівництва (1 березня 1919 р.) урегульовувалася діяльність нотаріату. Зокрема, нотаріальну службу ЗУНР очолювала Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному Секретаріатові судівництва. Нотаріуси, які склали присягу на вірність державі, ставали нотаріусами ЗУНР.

Організація й діяльність адвокатури зазнала чи не найменше змін. Було встановлено офіційну назву "адвокат", а організаційною основою діяльності адвокатів оголошено Палату адвокатів. Усі адвокати в ЗУНР мали скласти присягу щодо дотримання законів держави й служіння задля добра її народу.

Отже, судова система ЗУНР була важливою ланкою функціонування її державного механізму. Створення власної судової системи, органів прокуратури, діяльність адвокатури й нотаріальної служби базувалися на відповідній нормативній базі. Найбільш увага приділялася судоустрою. Створення прокуратури в ЗУНР перебувало тільки на початковій стадії. Були закладені організаційно-правові основи діяльності нотаріату та адвокатури. Успішно діяли органи військової юстиції та військової прокуратури. Загалом воєнний час та складна внутрішня ситуація в державі зумовили також створення польових, а згодом - військово-польових судів.