Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Правові засади діяльності правоохоронних (каральних) структур

Правові основи діяльності правоохоронних (каральних) структур в УСРР закладалися нормативно-правовими актами, що приймалися на рівні союзних ЦВК та уряду і ВУЦВК та Раднаркому УСРР. Крім того, на визначення компетенції, дисциплінарних основ діяльності органів міліції та державної безпеки була спрямована також нормотворча діяльність НКВС та ДПУ.

Дослідники (О. Олійник, І. Усенко) підкреслюють, що така діяльність НКВС зокрема, на початку 1920-х років, проводилась у межах здійснення ним функцій з охорони громадського порядку. У цьому контексті - як один з найважливіших відомчих актів - називають (О. Олійник) наказ Головного управління міліції НКВС УСРР "Про порядок затримання громадян органами міліції" (6 січня 1923 р.). Ним установлено: органи міліції не мають права заарештовувати громадян, а тільки затримувати їх. Про факт затримання, але не пізніше ніж через 24 години, співробітники міліції мали повідомити органи суду, слідчого або прокурора. Якщо впродовж 48 годин від них не надходило підтвердження, затриманий мав бути звільнений. Наказ був актуальним: адже протягом 1922 р. (за О. Олійником) арешти проводили як установи, так і окремі особи, які юридично такого права не мали. Причому, громадян заарештовували навіть за незначні проступки.

Важливе значення для організації роботи органів міліції мали затверджені НКВС наприкінці 1923 р. відомчі документи - правила проходження служби в органах міліції, дисциплінарний статут, інструкція начальнику районної міліції.

Затверджені наркомом внутрішніх справ України "Прав проходження служби у робітничо-селянській червоній міліції та кримінальному розшуку" (1 грудня 1923 р.) встановлювали, що особи, які вступили на службу в міліцію та карний розшук, вважаються державними службовцями. Працівники стройового складу зобов'язувалися прослужити не менше одного року. Встановлювався порядок, за яким працівники оперативного та стройового складу мали служити в міліції не менше року. Працівники міліції розподілялися на п'ять категорій: стройовий склад, політичний, адміністративний, канцелярський, нестройовий. Передбачалося, що особи, які вступали на службу до міліції, повинні бути за віком не молодшими 21 року, грамотними, придатними за станом здоров'я, користуватися виборчим правом, володіти українською та російською мовами.

Дисциплінарний Статут (12 грудня 1923 р.) визначав поняття міліцейської дисципліни як точне дотримання встановлених у робітничо-селянській міліції правил служби та обов'язкової поведінки службовців, визначалися права і обов'язки начальників міліції та їх підлеглих, передбачались заходи заохочення і стягнення.

Інструкція начальнику районної міліції покладала на нього та керований ним орган завдання стежити за виконанням громадянами законів та підзаконних актів, попереджати і припиняти правопорушення, виявляти та розслідувати злочини тощо. Існує думка (0. Олійник), що оскільки районний апарат міліції був нижчою (основною) ланкою організаційної системи органів міліції, то нормативна регламентація його діяльності по суті визначала коло завдань та компетенцію міліції республіки взагалі.

Крім того, дослідники (О. Олійник) звертають увагу на те, що впродовж 1924-1925 рр. НКВС УСРР видав керівні інструкції, накази та посібники з цілого ряду питань міліцейсько-розшукової служби. Серед головних - "Інструкція зі здійснення облав", наказ "Про порядок застосування наручників органами міліції та розшуку", посібник "Зовнішній огляд трупа", "Керівництво зі здійснення дізнання з кримінальних справ", "Інструкція для районної міліції і розшуку на селі" тощо.

Покладення на органи ДПУ нічим не виправданих, надзвичайних функцій позасудової репресії, з одного боку, та пристосування їх діяльності до політичної кон'юнктури, надзвичайна заідеологізованість самих органів - з іншого, визначали надто широке коло компетенції органів держбезпеки і створювали передумови до ще більшого його розширення, в т. ч. засобами внутрішньої нормотворчої діяльності. Остання передусім стосувалася таємного діловодства і була спрямована на обмеження прав громадян.

Як приклад, назвемо затверджену начальником Спецвідділу ОДПУ Інструкцію з таємного діловодства (30 травня 1928 р.). Згідно з цим відомчим документом, особам, які вели таємну і мобілізаційну роботу, заборонялося відвідувати іноземні місії та представництва, підтримувати стосунки з їх співробітниками. Невдовзі порядок допуску осіб до таємного і мобілізаційного діловодства, що контролювався органами держбезпеки, поширювався на всі державні, партійні, профспілкові та громадські організації. Варто також зауважити, що виключним правом органів ДПУ УСРР було визначати своїми наказами перелік відомостей, які належали до категорії таємних, цілком таємних і таких, що не піддягають розголошенню. 1 такий перелік, заданими дослідників (Я Окіпнюк), постійно збільшувався.